Режисер Валентин Васянович: «До рівня жорстокості в Бучі не підготує жоден фільм»

Два останні фільми Валентина Васяновича сюжетно зачепили ті теми, які зараз переживає Україна: наслідки війни, катування та смерть. У 2019 році у секції «Горизонти» на Венеційському кінофестивалі перемогла «Атлантида» — похмура антиутопія, знята в Маріуполі. Стрічка розповідала про світ 2025 року, в якому Україна перемогла росію та повернула території Донецької та Луганської областей, які пережили екологічну катастрофу. Його наступний ігровий фільм «Відблиск», який потрапив вже до основного конкурсу у Венеції, показував життя військового хірурга після катування та знущань у полоні. Після вторгнення росії Валентин Васянович знову представляє ці фільми на міжнародних кінофестивалях, спілкуючись з іноземною аудиторією, а також документує воєнні злочини агресора в Ірпені.

DTF Magazine поговорив з режисером про осмислення подій у фільмах, як достукатись до міжнародного глядача та чому найбільші світові фестивалі не відмовляться від російського кіно

This publication is also available in English


Валентин Васянович починав як документаліст, який поступово перейшов в ігрове кіно. Як оператор він знімав «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, а на власних стрічках він працює не лише режисером, але й оператором, монтажером та продюсером. У його фільмах часто грають непрофесійні актори, які мають характерну зовнішність та досвід, схожий з персонажами. Його стрічки «Рівень чорного» (2017) та «Атлантида» (2019) висували претендентами від України на «Оскар».


— Події у вашому фільмі «Атлантида» відбуваються в Маріуполі. Що відчуваєте, коли бачите кадри звідти?

— Мені дуже боляче дивитися на ці кадри. Ми там знімали протягом трьох місяців, у нас там багато знайомих людей, знайомі локації. Якщо чесно, я не уявляв собі такого масштабу руйнувань, коли працював над фільмом. Не уявляв, що дійде і до ядерного шантажу та неконвенційних заходів війни й це виявилось набагато жорсткіше.

— Чому для знімань ви обрали Маріуполь?

— Я так планував від самого початку. В нашому кадрі — металургійний комбінат і це була найкраща локація. З іншого боку, наближеність до зони бойових дій, і ми цим скористалися. Та й логістично і фактурно це була найяскравіша локація.

«Атлантида» (2019)

— Сучасний Маріуполь сходився з тим, як ви уявляли його в своїй антиутопії «Атлантида»?

— Я про це не думав, а зважав на фактури локації й Маріуполь був найкращим місцем для цього. Про те, що у цьому місті відбувалося і відбувається, — це цілковитий збіг [з моїм фільмом].

— З початком відкритого вторгнення ви поїхали знімати під Києвом хроніку. Чому так вирішили?

— Це емоційне рішення. Хочеться бути корисним для чогось, щось зафіксувати. І все-таки репортерська професія — це специфічний жанр, у якому, можливо, треба мати інший тип темпераменту.

«Атлантида» (2019)

— Ви казали, що навряд чи перейдете до документального кіно після ігрового, але тепер передумали і перейшли до хроніки?

— Я намагався цим займатись, але врешті-решт зрозумів, що репортер з мене такий собі. Коли я знімав документальне кіно, мене цікавили довгі спостереження за людьми, а репортерська робота — це інше. І на майданчику є кілька груп, які висвітлюють ці події, тому я більше зосередився на комунікації під час показів фільмів.

Тепер «Атлантида» отримала друге життя та її показують у багатьох країнах. Я знову беру участь в Q&A і розмовах з журналістами й мені здається, що це набагато корисніше. Є фантастичні люди, такі оператори як Юрій Грузінов (​​«Коктейлі Грушевського», «Від Майдану до Айдару») та Сергій Михальчук («Поводир», «Параджанов»), які знімають хроніку набагато краще, ніж я.

— Де і коли вас застала новина про відкрите вторгнення росії?

— У Києві. Я одразу вирішив вивезти сім’ю. Тепер частину часу я проводжу в Києві, а іншу — під Києвом. Мені важливо бути ближчим до подій, щоб емоційно це пережити, отримати емоційний досвід і бути всередині, щоб потім у майбутньому, можливо, використати його для своїх фільмів. Нічого емоційного не буде, якщо спостерігати історію здаля через якісь медіа. Цього недостатньо.

— Інколи здається, що українське авторське кіно, яке потрапляє на кінофестивалі, спекулює темою війни і вона перетворилася на мейнстрим у фестивальному світі.

— Я в цьому нічого поганого не бачу, адже у нас відбувається війна. Це найболючіша тема зараз і це нормально. Я не вважаю, що це спекуляція, адже ми мусимо це осмислити, дослідити і відкрити для себе та всього світу.

— Ви говорите про осмислення того, що відбувається навколо. Як може перегляд, скажімо «Відблиску», підготувати або допомогти відрефлексувати те, що ми побачили в Бучі?


Те, що відбувалося в Ізоляції та в Бучі, це традиційна практика військ і спецслужб російської федерації. І ми повинні перемогти в цій війні аби вся країна не перетворилася на концтабір. Кадри з Бучі набагато потужніші і страшніші, ніж те, що глядач може побачити у фільмі. До такого рівня жорстокості не може підготувати жодний фільм.


«Відблиск» (2021)

— Ви знімали фільми про війну і казали, що бажаєте достукатися в тому числі й до міжнародної аудиторії. Наскільки, за вашими відчуттями, це вдалося?

— Я вважав це своєю основною метою. Було багато публікацій, багато цікавих розмов на Q&A, але я розумію, що не можу змінити світ. Втім, я можу вчергове нагадати про війну. Я не конкурентний з російськими медіа, в які вливаються мільярди грошей і які кожного дня по декілька разів пропонують іншу думку.

Ми мусимо робити цю роботу, щоб інформувати світ про те, що відбувається. І якщо фільм яскравий, потужний, травматичний, він довше залишається в пам’яті. Наприклад, австрійський глядач може скептично подивитися фільм і запитати про «Азов» — і в цьому відчувається робота пропагандистських медіа, але ми мусимо говорити весь час. Станом на сьогодні подібні питання вже зникли, адже люди дійсно побачили, що таке війна. З іншого боку, залишаються люди, які досі цього не сприймають і рефлексують на «вєлікую російську культуру». Для цього потрібен час.

«Відблиск» (2021)

— У вас є враження, що російська пропаганда краще працює на кінофестивалях?

— Останнім часом я не дивлюся російське кіно. Коли на фестивалях я намагався його дивитися, воно викликало відразу. Це було і з «Дилдою» Кантеміра Балагова, і з «Петровы в гриппе» Кирила Серебреннікова [обидва показували на Каннському кінофестивалі — Прим. DTF Magazine]. В «Петровах в гриппе» я бачу ностальгічні нотки за «совком» і не сприймаю їх. На фестивальному рівні кіношники сприймають ці фільми не в контексті війни. Вони відчувають це інакше.

Російська кіноіндустрія більш розвинена, в неї вливали багато грошей, але з нашого боку є яскраві українські фільми й досить травматичні. Наприклад, «Додому» Нарімана Алієва. Ці фільми висловлюють певну думку, а як її сприймають — я не знаю. Мені як людині, яка живе в цьому контексті, важко коментувати думки людей, які живуть в іншому.

— Режисерка Марина Степанська [яка зняла «Стрімголов» з прем’єрою на кінофестивалі у Карлових Варах — Прим. DTF Magazine] написала в Фейсбуці: «Вся колотнеча на кінофронті зараз зводиться до того, що європейські кінофестивалі хочуть продовжувати дивитися російські фільми про те, що там жизнь гавно і даже хуже, а українці намагаються їх від цього відрадити. Ми в цій парадигмі кайфоломщики. Ми хочемо зняти європейця з голки “как страшно жить в росії”, не пропонуючи натомість нічого, крім власних страждань, запакованих в більш-менш схожу обкладинку». Чи погоджуєтесь з нею?

— Тобто ми не пропонуємо нічого зі свого боку, бо не можемо закрити «постсовєцкий» сегмент? Я би все-таки не узагальнював, що це давати «жизнь гавно», але по-українськи.

Я розумію, що це теж надзвичайно складно зробити з огляду на давні стосунки фестивалів класу А [кінофестивалі у Берліні, Каннах та Венеції — Прим. DTF Magazine] з російською кіноіндустрією. Директори та відбірники, які ухвалюють рішення, мають давні зв’язки, які їм важко зруйнувати.


Ця війна для старої Європи стоїть трошки збоку. Поки що. Для них війна — погляд сторонньої людини, тому попри наші спроби заблокувати російське кіно на фестивалях, не думаю, що вони будуть це робити. Особливо Канни та Венеція, щодо Берлінале не знаю.


Все-таки фільми російських режисерів будуть там показувати, бо ми не можемо на це вплинути. Поодинокі випадки можливі, але це технічно неможливо на великих фестивалях, хоча мені цього хочеться. Якщо в Італії, Франції та Німеччині почнуть воювати і їхні громадяни будуть гинути, то це питання швидко вирішиться.

«Відблиск» (2021)

— Ви є членом української кіноакадемії, але хочу почути вашу позицію щодо Сергія Лозниці, якого звідти виключили за «відсутність національної ідентичності». Чи підтримуєте рішення, що він не може представляти інтереси України у світовій кіноспільноті?

         — Я з цим рішенням згоден.

— Приводом для виключення стала поява його фільмів на суперечливому фестивалі у Нанті. Чи є сенс у фестивалях, на яких разом показують українське та російське кіно для збору коштів в підтримку України?

— Я спробую відповісти трохи інакше. Наприклад, мені зателефонував режисер Тарас Томенко [автор стрічок «Будинок “Слово”» та «Терикони» — Прим. DTF Magazine], фільм якого взяли на європейський кінофестиваль і він питав мене поради, бо на цьому фестивалі буде Сергій Лозниця. Ми обговорювали це питання і зрозуміли, що є два способи для реакції. Перший — їхати і влаштовувати дискусію з Лозницею. Другий — не їхати. Мені важко вирішити, що краще. З одного боку, не поїхати і бойкотувати цей фестиваль. Ну окей, цей фестиваль пройде з фільмом Лозниці, але не пройде з фільмом українського режисера. З іншого боку, можна влаштувати політичну акцію.

— Це приклад українського режисера з Лозницею. А якби така ситуація сталася з вашим фільмом, ви б його залишили чи відгукнули?

— Я не можу відповісти на це питання. Це дилема і треба зважувати. Звісно, мені було б простіше відмовитися від участі і зібрати кошти на іншому фестивалі. Загалом зараз так і відбувається. Наші колеги сильно активізувалися.

Знмільний майданчик «Атлантиди» (2019)

— Після 2014 року відбулася хвиля нового авторського кіно на тему війни в Україні. Разом з тим, комерційне кіно ігнорувало війну. Коли переможемо, що з кіноіндустрією буде далі?

— Я вірю, що кіно буде органічно розвиватися. Навіть попри те, що зараз відбувається війна, фільми на військову тематику існуватимуть ще дуже довго. І авторські, і жанрові стрічки будуть використовувати цю ситуацію.

Світ змінився і разом з ним люди. Змінилися і режисери, і політики. Теми, які були актуальними півтора місяця тому, вже такими не є. Ми живемо в іншому світі і будемо через це жартувати, робити драми, трагедії. Думаю, що державна підтримка кіно буде продовжена та збалансована.

«Відблиск» (2021)

— В інтерв’ю «Радіо Свобода» ви говорили, що перемоги доведеться чекати довше, ніж зазначають в «Атлантиді» у 2024 році. За вашими прогнозами на момент цієї розмови, коли може бути кінець?

— Тепер я думаю, що швидше. Тоді я не бачив жорстких реакцій політиків на події, що відбуваються і мені здавалося, що це буде нескінченна історія. Але те, що зараз відбулося, повернуло в іншу ситуацію.

Наскільки довго буде ця війна продовжуватися? Думаю, що до 2025 року вона не продовжиться, а закінчиться набагато швидше — можливо, через півроку. Якщо буде заморожений конфлікт, то ця історія може тривати довго. Але мені здається, що цю ситуацію вже неможливо заморозити.


Дизайн партнер — crevv.com
Разработка сайта — DTF Magazine/don't Take Fake