9 великих режисерів, що зняли культові серіали

У березні на Hulu відбулася прем’єра мінісеріалу Devs, сценаристом, режисером і шоуранером якого стала та сама людина — Алекс Ґарленд. У травні на Netflix виходить The Eddy — перший серіал оскароносного режисера Дем’єна Шазелла, який зняв «Ла-Ла Ленд», «Одержимість» і «Людину на Місяці». Однак ще 20—30 років тому це було практично неможливо, а великі режисери уникали телебачення й серіалів.

DTF Magazine на прикладах дев’яти авторських серіалів розповідає, як сформувалася нова реальність. І отримуємо список шоу, які можна переглянути на карантині

Усе почалося з Лінча

Кілька десятиліть тому було інакше: режисер починав на телебаченні, а потім ішов у велике кіно. Зворотний процес вважався чимось немислимим.

Революція відбулася ще в 1990-х, і передусім у США. Її можна описати одним висловом — якісне телебачення (Quality TV). Це був процес зміни всієї філософії телепродукту, починаючи з його виробництва та змісту й закінчуючи маркетингом. Серіали стали графічнішими, серйознішими й складнішими. Їх продавали вже іншій аудиторії — якраз тій, що вимагала «якісного продукту». А в маркетингу найважливішу роль відігравала наявність відомих імен зі світу кіно, які брали участь у проєкті.

Якщо писати історію серіалів 1990-х, то дві найважливіші події припадають на початок і кінець декади. Це «Твін Пікс» Девіда Лінча й Марка Фроста та «Клан Сопрано», який стали показувати на кабельному каналі HBO 1999-го. Останній називають одним з ключових явищ за останні 30 років, що змінили ставлення глядача до телевізійного продукту.

У той самий період з’явилася фігура шоуранера. Серед авторів, які писали про телебачення, ще з 1980-х велася дискусія, кого ж саме вважати головною креативною силою серіалу. Тому що в мейнстримному кіно ролі розподіляли між кількома учасниками процесу, а в авторському головним вважався режисер (нерідко він же й сценарист) фільму.

Ще в 1980-х автори схилялися до того, щоб головним вважати сценариста, але й роль продюсера шоу була виключно важливою. Фігура шоураннера усунула цю суперечність, бо найчастіше об’єднувала в собі сценариста й продюсера. Це людина, що поєднує творчий контроль за вмістом сценарію та естетикою шоу й менеджментські функції продюсера.

Так а де тут режисер? Ще років 15—20 тому його вважали технічною фігурою. Тому над серіалами працювали режисери, що закінчували кар’єру, або люди, які ніколи, по суті, поза ТБ не знімали. Навіть коли приходив який-небудь знаменитий режисер, щоб зняти окремий епізод, він мав коритися концепції й естетиці серіалу та не міг впливати на щось істотно.

Як приклад — Квентін Тарантіно, який знімав епізоди CSI і «Швидкої допомоги». Він, безумовно, додав їм частинку себе, але ці серії, хай і вважалися подіями, однаково перебували всередині всесвіту самих шоу.

Однак тепер усе інакше: для режисерів-авторів серіали — це можливість отримати і свободу, і авторський контроль за своїм твором, чого не дають кіностудії, і цілком пристойний бюджет. А для ТБ й стримінгу залучення великих імен — продовження процесу, який почався 30 років тому в пошуках нової аудиторії.

Є навіть думка, що ситуація відтоді змінилася кардинально, і тепер уже кіно, а не телебачення має боротися за глядача. Як сказав Стівен Содерберг ще 2012-го, телебачення сьогодні взяло під контроль ту розмову з суспільством, яка до цього була прерогативою виключно кіно.

Девід Лінч

«Твін Пікс» (Twin Peaks), 1990—1991 рр., 2017 р.

Про що: агент ФБР розслідує вбивство старшокласниці Лори Палмер у містечку Твін Пікс, штат Вашингтон, на кордоні з Канадою.

Далеко не найкасовіший режисер, але з дуже виразним почерком іде на телебачення й разом з Марком Фростом створює культовий серіал. «Твін Пікс», крім того, що став мініреволюцією на телебаченні та вплинув на якість багатьох технічних стандартів, був ще й упізнавано лінчевським як стилістично, так і тематично. Навіть попри те що Лінч був режисером лише 6 епізодів з 30, він вибудував у них цілий усесвіт.

Щоправда, не слід забувати, що його робили в системі телевізійного мовника ABC й він не міг бути максимально відвертим (це зможуть дозволити собі в майбутньому кабельні канали). Тому 1992 року Лінч повернувся до «Твін Пікса» й у повному метрі, знявши «Твін Пікс: вогню, іди зі мною».

А третій сезон «Твін Пікса» 2017-го не тільки став великою подією у світі кіно та серіалів, а й засвідчив, як кардинально змінився телеформат за ці 25 років. Виявилося, що тепер на ТБ можна все.

Ларс фон Трієр

«Королівство» (Riget), 1994 р., 1997 р.

Про що: будні нейрохірургічного відділу лікарні в Копенгагені, у якій водяться примари.

У Європі, на відміну від США, не було такої прірви між великим кіно й серіалами, а робота на телебаченні в серіальному форматі не вважалася ганебною навіть для режисерів з ім’ям. Як приклад — «Берлін, Александерплац» Райнера Вернера Фассбіндера або навіть «Декалог» Кшиштофа Кесльовського. Особливо це характерно для Скандинавії, де найзнаменитіші режисери на кшталт Берґмана абсолютно спокійно знімали на телебаченні. Ба більше, 1992-го швед Білле Ауґуст виграв на Каннському кінофестивалі з фільмом «Добрі наміри», який сьогодні назвали б мінісеріалом.

Хоча Трієр і казав про «Королівство», що він «продався», цю заяву можна вважати типовою провокацією. «Королівство» — абсолютно авторська робота, яку легко можна вписати в його творчість 1990-х. Це перший передвісник принципів «Догми-95», маніфесту, що його створено за активної участі Трієра і який вплинув на все, що він знімав у 1990-х.

Стрічку знято навмисно «брудно»: часто за допомогою ручної камери, на 16-міліметрову плівку й у сепії, яка в цьому разі не надає ніякого благородства зображенню (за винятком вступу кожного епізоду). У серіалі з’являється той монтаж, який буде характерний для фільмів Трієра аж до «Доґвіля».

Тож «Королівство» — куди розв’язніший і веселіший Трієр, якого ми взагалі не побачили б, якби не телебачення. Два сезони серіалу, зняті й випущені з різницею три роки, розповідають про нейрохірургічний відділ лікарні з його рутиною, інтригами та проблемами.

Тут є примари й спіритичні сеанси, абсолютно сюрреалістичні ситуації та дивний чорний гумор. Вінець усього цього — епізоди зі своєрідним хором, який, як в античному театрі, коментує те, що відбувається. Його роль виконують два герої з синдромом Дауна, які працюють на посудомийному конвеєрі й обговорюють те, що відбувається в серіалі.

Після виходу «Королівства» американський критик Леонард Малтін сказав, що це треба побачити тим, хто думає, що бачив усе. За 25 років рекомендація все ще не втратила актуальності.

Едґар Райт

«Закумарені» (Spaced), 1999—2001 рр.

Про що: раніше не знайомі одне з одним хлопець (Саймон Пеґґ) і дівчина (Джессіка Стівенсон) видають себе за пару, щоб дешево орендувати квартиру в Лондоні.

Едґар Райт — єдиний у нашому списку, хто зняв серіал, не бувши відомим режисером. Однак обидва сезони «Закумарених» — справжнісінький, легко впізнаваний Едґар Райт з усіма його візуальними фішками й неймовірною кількістю попкультурних відсилань. Цей атиповий для свого часу ситком — початок великого періоду колаборації Райта та Саймона Пеґґа як сценариста й команди акторів, що в підсумку дасть нам усю «Трилогію трьох смаків Cornetto».

Читайте також: У гаражі Едґара Райта. Складники фільмів режисера-ґіка, який створив «На драйві»

Джейн Кемпіон

«Вершина озера» (Top of the Lake, 2013 р., 2017 р.

Про що: детектив сексуальних злочинів розслідує зникнення 12-річної вагітної дівчинки в новозеландській глушині.

Історія «Вершини озера» частково повторює європейську модель, коли режисери з ім’ям легко працювали на телебаченні. Фільм, який зробив Кемпіон всесвітньо відомою, 1990-го теж було знято для телебачення у форматі мінісеріалу. Це «Ангел за моїм столом», який здобув на Венеційському кінофестивалі кілька призів і другу за значущістю нагороду — «Спеціальний приз журі».

«Вершина озера» — один з перших проєктів, які сьогодні стають своєрідною нормою.

Це мінісеріал, який задумав і виконав режисер, сценарист та продюсер в одній особі на один сезон. У цьому разі ми не можемо казати про тотальний контроль Кемпіон, але мова не про тиск продюсерів чи шоуранера, а про свідому колаборацію — сценарну з Джерардом Лі й режисерську з Ґартом Девісом, з яким Кемпіон зняла більшість серій.

Фактично це один великий фільм. Його прем’єра на кінофестивалі «Санденс» і була показом усіх епізодів одразу як єдиного цілого (з однією перервою).

Але з проєктом сталася ще одна характерна нині подія. Його продовжили на другий сезон і знову з Кемпіон на чолі, але не за правилами серіалу, у якому триває одна історія, а як іншу історію з тією самою головною героїнею.

Стівен Содерберг

«Лікарня Нікербокер» (The Knick), 2014—2015 рр.

Про що: натуралістична медична драма про будні нью-йоркської лікарні на початку XX століття.

У переході великих режисерів на ТВ-формат «Лікарня Нікербокер» стала кінцем визначального п’ятиріччя. На його початку був «Картковий будинок» (що стартував у лютому 2013 року), який зміг не тільки отримати великих кінозірок на головні ролі, а й залучити Девіда Фінчера, що брав участь у проєкті з кінця 2000-х і зняв два перші епізоди першого сезону. Паралельно тривала робота над серіалом «Справжній детектив», який повністю зняв один режисер Кері Фукунаґа. І, власне, режисером, оператором та монтажером обох сезонів «Лікарні Нікербокер» була та сама людина — Стівен Содерберг.

Він зняв два десятигодинні фільми, маючи потрібні ресурси й зберігаючи контроль над процесом.

Випадок «Лікарні Нікербокер» у новітній історії телебачення був, напевно, ще важливішим, ніж «Справжній детектив».

Якщо останній зняв режисер-початківець Кері Фукунаґа всього з двома фільмами, то Содерберг був у кіно більше ніж 20 років: за цей час він виграв Каннський кінофестиваль, здобув «Оскар» і посів 46-те місце серед режисерів — рекордсменів за касовими зборами (його стрічки заробили в прокаті понад 2 млрд доларів США). Для кабельного каналу Cinemax це був іміджевий проєкт, що наочно показав, як і чому телебачення завойовує глядача по всьому світу.

Паоло Соррентіно

«Молодий Папа» (The Young Pope), «Новий Папа» (The New Pope), 2016—2019 рр.

Про що: новообраний Папа Пій XIII (Джуд Лоу) несподівано для всіх веде католицьку церкву в ультраконсервативному напрямі.

3 вересня 2016-го два перші епізоди «Молодого Папи» режисера й сценариста Паоло Соррентіно показали на Венеційському кінофестивалі. Це було революційною подією. Уперше за свою історію фестиваль заніс до програми телевізійний продукт, не створений для великого екрана, та ще й неповний — лише два епізоди з десяти. Наступного року шляхом Венеції підуть Канни й покажуть окремі епізоди «Твін Пікса» Девіда Лінча та другого сезону «Вершини озера» Джейн Кемпіон.

Ухилятися від «Молодого Папи» було б немислимо, і тут Венеція швидко й чітко відреагувала на те, що відбувалося в телеіндустрії. Це справді авторська робота, у якій є всі характерні для Соррентіно риси.

Серіал зроблено мовою великого кіно, ігнорувати його було б безглуздям, а оскільки це творіння одного з небагатьох всесвітньо відомих італійських режисерів, то й поготів.

І бастіони впали. Фестивалі визнали артистичну значущість серіалів, а «Молодий Папа», продовжений ще до релізу на другий сезон, показав, що найближчими роками ми отримаємо ще більше серіалів, які можна буде назвати авторськими.

Ніколас Віндінґ Рефн

«Занадто старий, щоб померти молодим» (Too Old To Die Young), 2019 р.

Про що: подвійне життя лос-анджелеського поліціянта (Майлз Теллер) повертає на кола пекла.

Проєкт «Молодий Папа» ще якось можна було пояснити з огляду на колишню картину світу. Він здавався тимчасовим союзом світу телебачення й великого кіно, який міг привабити мейнстримного глядача: відомий режисер, Джуд Лоу в головній ролі, інтриги Ватикану тощо.

Але «Занадто старий, щоб померти молодим» спочатку справляв враження серіалу для артгаусної аудиторії, причому досить специфічної, бо авторський почерк Ніколаса Віндінґа Рефна розберуть не всі й не кожен, хто його розбере, захоче читати, що він там понаписував.

Уповільнений темп, ніби все відбувається в киселі, мовчазні герої, агресивна корекція та стилізоване, але водночас натуралістичне насильство — тут напоказ усі складники почерку Рефна зрілого періоду. Те, що Amazon у принципі зацікавився таким проєктом і дав Рефну й Еду Брубейкеру зреалізувати сюрреалістичний, кривавий та дивний серіал з епізодами різної тривалості (від години до півтори), без зірок у касті й однозначно для дуже нішевої аудиторії, свідчить про одне: стримінги та телебачення готові йти ще далі.

Майк Фленеґан

«Привиди будинку на пагорбі» (The Haunting of Hill House), 2018—… рр.

Якщо подивитися на історію англомовних телесеріалів глобально, то проєкти в жанрі горору й фантастики виявляться чи не найживучішими. Такі проєкти 1960-х, як-от: «Доктор Хто», «Стар Трек» і «Зона сутінків», досі дивляться, а деякі з них навіть входять до телевізійного рейтингу IMDb. Горор-серіал найактивніше й найпродуктивніше розвивався як антологія.

Другим важливим моментом було те, що жанрові режисери зі своїм виразним стилем стали працювати на ТБ значно раніше, ніж це сталося з авторським кіно. Закономірний підсумок цього процесу — два сезони «Майстрів жахів» 2005—2007 років, кожен з епізодів якого як окремий годинний фільм знімав відомий жанровий режисер. І в кожного була повна творча свобода.

«Привиди будинку на пагорбі» Майка Фленеґана — одночасно логічне продовження історії горору й закономірний вияв сучасних процесів на телебаченні, а тепер і в стримінгу.

Авторський серіал, який задумав і зреалізував Майк Фленеґан, розповідає одну історію, але вже протягом не одного епізоду, а всього сезону. Це ревізіоністський погляд на знаменитий горор-роман XX століття, що його написав Ширлі Джексон і який було видано 1959-го.

Після того як серіал увійшов до числа найуспішніших проєктів Netflix 2018 року з погляду як критики, так і глядацького відгуку, компанія, зрозуміло, захотіла продовження. І Фленеґан учинив за логікою антології: тепер у другому сезоні нас чекає вільна екранізація ще однієї іконічної історії про привидів — «Повороту гвинта» Генрі Джеймса (1898 р.). За цікавим збігом (який майже точно не збіг узагалі) Фленеґан узявся за книжки, найкращі екранізації яких було випущено в один рік — 1961-й — і які вважають не тільки жанровими, а й класикою кіно взагалі.

Також варто звернути увагу:

Кері Фукунаґа. «Справжній детектив» (True Detective, 2014 р., перший сезон) і «Маніяк» (Maniac, 2018 р.).

Сюзанна Бір. «Нічний адміністратор» (The Night Manager, 2016 р.).

Ґреґґ Аракі. «Сьогодні апокаліпсис» (Now Apocalypse, 2019—… рр.).

Сестри Вачовські. «Восьме чуття» (Sense8, 2015—2018 рр.).

Пак Чхан Ук. «Маленька барабанщиця» (Little Drummer Girl, 2018 р.).

Кім Сон Хун. «Королівство» (Kingdom, 2019—… рр.).

Следите за DTF Magazine в Facebook, Instagram, Twitter и Telegram

Дизайн партнер — crevv.com
Разработка сайта — DTF Magazine/don't Take Fake