«Atelier what?»: Велика історія першого київського концепт-стору

Atelier1 розмістився в центрі Києва, у бункері часів холодної війни, де вже 15 років продає світові бренди — від Comme des Garçons до Gosha Rubchinskiy та Doublet. Але в концепт-сторі кажуть, що відкрили його насамперед для розвитку локального ринку — завдяки йому українські дизайнери вперше потрапили в Dover Street Market і провели покази в Лондоні.

Водночас про Atelier1 відомо небагато: знайти його нелегко, у локальних медіа про нього не пишуть, а самі вони не розкривають своїх гостей — так цінують їхню приватність. DTF Magazine зустрівся із засновницею Atelier1 Оленою Хільковою та дізнався, навіщо Києву знадобився нішовий концепт-стор, як в Україну потрапили світові бренди, що сталося з українськими дизайнерами в Dover Street Market і де побувала Рей Кавакубо під час візиту в Київ.

Зміст

Коротко про Atelier1

Елена Хилькова

Atelier1 відкрили 2005 року Олена Хількова й Девід Фоулі. Олена відповідала за бізнесову модель, а Девід став креативним директором концепт-стору.

Перша локація Atelier1 — «Альта-центр» на проспекті Бандери, де тепер розмістився «Епіцентр». Там концепт-стор пропрацював недовго: допоміг привабити трафік до першого проєкту українських дизайнерів Fashion Lab, а потім переїхав у готель «Воздвиженський» на Андріївському узвозі. Туди ж уперше приїхав Едріан Йоффе — президент Comme des Garçons і чоловік Рей Кавакубо. Едріану сподобався магазин, і він запропонував Atelier1 відкрити свій простір у Dover Street Market.

Фінальною локацією став бункер у центрі Києва, куди Atelier1 переїхав 2008-го. Їхні речі не можна купити онлайн, тому треба йти безпосередньо в концепт-стор. Як і магазин Comme des Garçons, Atelier1 не має разючих вітрин і масивних вивісок — знайти його можна у дворику за адресою: бульвар Тараса Шевченка, 10.

Про те, як усе починалося

— Ви позиціюєте себе як перший концепт-стор у Києві…

— Однозначно. 2005 року ми стали першим мультибрендовим магазином українських дизайнерів і першим київським концепт-стором. І це не мої фантазії — так писали Vogue Italia, Vogue Hong Kong, британський Vogue. Про нас писали в книжках про мерчендайзинг і бізнесові моделі, які видали в Німеччині й Англії.

— Розкажіть, з чого все почалося. Кому був потрібен такий магазин у 2005-му, коли багаті люди любили кітчеві речі з логотипами, як у Versace та Dolce & Gabbana?

— Я любила японських і бельгійських дизайнерів, але до відкриття Atelier1 у мене не було фешн-бекграунду. З 1993 року я керую компанією DonStream — ми першими в Україні стали працювати у сфері здобуття освіти за кордоном.

Ми представляли видавництво Оксфордського університету, але паралельно я дружила із Central Saint Martins (CSM) і London College of Fashion (LCF) — топовими університетами у світі моди й арту. Ми часто бачилися в Лондоні, і мені пропонували відкрити їхнє представництво в Україні. Але я розуміла, що український ринок ще не готовий до освіти в креативі.

І ось одного разу, 2003 року, мені зателефонували з британського посольства в Києві. До них звернулися з асоціації молодих українських дизайнерів і попросили провести майстер-клас з підготовки портфоліо зі спеціалістами із Central Saint Martins. Ми вирішили не привозити CSM, бо ринок не був готовий, але я погодилася запросити когось з Оксфордської бізнес-школи. Думала, приїде якийсь викладач. Ніхто не підозрював, що це буде Девід Фоулі — президент Всесвітньої асоціації колористів, людина-легенда у світі моди.

Коли він приїхав, я зрозуміла, що трохи встряла. Побачила, що, по-перше, в Україні все-таки є студенти, які хочуть знати про портфоліо та Central Saint Martins. А по-друге, збагнула, що важко знайти перекладача, який розуміє, що таке панк, нью-вейв, знає про Вів’єн Вествуд і Joy Division. Ми найняли професіонала, але мені все одно довелося встати посередині презентації й перекладати самостійно. Так я познайомилася з Девідом.

— Ви вже тоді задумали відкрити Atelier1?

— Ні, Девід побув і поїхав. Потім, перед Українським тижнем моди, нас знову попросили привезти його. Коли він приїхав, то попросив, щоб ми йому асистували. Пам’ятаю, як він сказав мені: «Хелен, у тебе така класна країна. Що я ще можу для вас зробити?». А я вже тоді розуміла, що Україні бракує магазину локальних дизайнерів. Студенти, які їздили вчитися у Велику Британію, були талановитими, але не кожен міг зустріти потрібну людину, що закупить його першу колекцію, як це було з Джоном Ґальяно й Александером Макквіном. І не в усіх є тато Пол Маккартні. Проте й того разу ми ще ні до чого не дійшли.

Переломний момент настав, коли до мене знову звернулися ті дівчата, що хотіли провести майстер-клас з портфоліо. Вони мали намір відкрити мультибрендовий бутик дизайнерів. Девід дізнався про це й сказав: «Ну ось, Хелен, ти ж цього хотіла?». І я погодилася.

— Скільки часу знадобилося на реалізацію ідеї? Чи було так, що в процесі підготовки хотілося все покинути?

— Девід одразу зголосився допомагати мені, і ми працювали безкоштовно, хоча попервах створювали проєкт не для себе. Я відповідала за бізнесову структуру, а він — за привезення брендів, яких ще не було в Україні. Спочатку я не розуміла, навіщо магазину українських дизайнерів закордонні марки, але Девід пояснив: щоб локальні бренди помітили й усвідомили, що їх не соромно носити, поруч мають висіти речі закордонних брендів високого рівня.

Багато марок погодилося зайти до нас, почувши саме тільки ім’я Фоулі. У Девіда шалена репутація. Він допоміг відкрити й консультував 45 магазинів — не тільки у Великій Британії, а й у всьому світі. Колекції, які він створював, були на вітринах Selfridges, Liberty та Harvey Nichols. Але коли ми вже підписали контракти з брендами й показали план нашому інвесторові, він сказав, що більше не працює з тими дівчатами й передумав інвестувати в проєкт.

Пам’ятаю, як після цієї новини ми з Девідом були в аеропорту. Я бачила, як він сидів зіщулившись, і зрозуміла, що підставила людину. Як після цього він міг повернутися в моду, говорити з Comme des Garçons та іншими брендами, що дали замовлення тільки під його ім’я? Тоді в мене були гроші, на які я хотіла купити пентхаус. Однак, поспілкувавшись з Девідом, я вирішила інвестувати в магазин. Ми не хотіли відмовлятися від нашої ідеї.

Про локацію в бункері в центрі Києва

— Бункер — нетипове місце для магазину з люксовими брендами. Чому ви вирішили відкрити коцепт-стор під землею?

— Ми могли знайти локацію в «Пасажі», але це було б занадто банально. Усі магазини Comme des Garçons розміщено в місцях, які начебто очевидні, але їх треба знайти. Як флагманський магазин у Парижі — у нього раніше навіть вивіски не було. Ми шукали схоже нетипове місце.

— З бункером ви влучили в саму точку. А як на це відреагував Девід?

— Він більше ніж місяць не розмовляв зі мною. Казав, що я з глузду з’їхала. Раніше він не бував у бункерах, жив у замку, який збудували як прототип Букінгемського палацу. Девід боявся, що в приміщенні буде сиро, ставатимуться напади клаустрофобії. Але коли він уперше потрапив сюди, то відразу став творити.

За Радянського Союзу в будинку над нами жила інтелігенція. Тому наш бункер — приміщення найвищого рівня безпеки. По його периметру збудовано тунель-коридор із запасами повітря. Якби настала третя світова, мешканці могли б довго тут перебувати. Ми переїхали 2008 року. У світі трапилася криза, і ми хотіли, щоб наші клієнти теж почувалися в безпеці.

— Я читав, що магазини Comme des Garçons мінімально порушують інтер’єр, водночас усе-таки вносять щось своє. Бачу, у вас такий самий підхід.

— Ми й дірок у стінах майже не робимо. Якщо свердлимо, то намагаємося повторно їх використати. Едріан Йоффе вчив, що до простору треба ставитися як до театру: не можна нічого фіксувати, усе має бути «плавним».

Відтоді простір Atelier1 ми змінювали не раз. Коли у світі було багато яскравого, робили матове покриття бетонної підлоги. Коли стало багато депресії, додавали блиску. Усе це продумано для того, щоб доповнювати наші колекції. Українські журнали про нас не згадують, а ось іноземні медіа про дизайн та інтер’єр приїжджають навіть з Гонконгу, Парижа й Нью-Йорка.

Про перші бренди в Atelier1

— Ви казали, що, запускаючи Atelier1, уклали угоди з брендами, яких не було в Україні. Що це були за марки?

— Першим брендом стала лінія Comme des Garçons SHIRT. Ми вирішили не починати з основної лінії, а взяли легкий бренд сорочок. Тепер усі знають, що сердечка PLAY — це круто, а тоді хітом були сорочки. Другою була Катрін Мімі з її кремами, ароматами й свічками. Тільки за останні п’ять років українці зрозуміли, що свічки — це круто. А уявіть їх за сотню євро у 2005-му. У нас також були свічки Крістіана Торту, який робить букети для домів моди й королівських родин. Були прикраси Жана-Даніеля Брамі. Гелі й олії Cote Bastide, за якими Мадонна відправляла літак. Французькі сумки Ben Simon. Бренд прикрас Cezare. І, звісно ж, парфуми Comme des Garçons.

Заходячи в Atelier1, клієнти бачили жіночий одяг тільки українських дизайнерів. Щоб бойфренди не нудьгували, для них був Comme des Garçons SHIRT. І все це відтіняли аксесуари й біжутерія західних, але таких рафінованих брендів. Вони були не найдорожчі, але правильні. Магазин ми замислювали як продуману капсулу.

— А коли ви стали завозити основну лінію Comme des Garçons?

— Ми щойно відкрилися, а Едріан постійно запитував, коли почнемо закуповувати основну лінію. Але Девід не хотів «убивати своїх дітей». Наші дизайнери лише вчилися створювати комерційні колекції, шити речі в правильній розмірній сітці. У них були класні речі, але недостатньо, щоб порівнювати їх з основною лінією Comme des Garçons. Якби ми їх повісили поруч, прірва в баченні та якості була б помітна.

Одяг з основної лінійки CdG ми отримали наприкінці 2006-го. Мені довелося самостійно закуповувати ту колекцію, і це було перше замовлення в моєму житті.

— Чому ж першу колекцію доручили закупити вам?

— У мене не було фешн-бекграунду, тому мене вчив Девід. З ним я плакала спочатку 30 хвилин, потім 20, а потім 15. Тоді припинила плакати й мовчала пів року. Навчання в нього — як у монастирі Шаолінь: виходиш одразу гранд-майстром.

Напередодні показу я була в Англії й не збиралася нікуди летіти, але зателефонували з шоуруму Comme des Garçons й сказали, що тягнути більше не можна. До нас звернулися ще три магазини з Києва, що теж хотіли закупити основну лінію.

Ми купили квитки, і я поїхала в Париж сама, тому що Девід мав справи. Вибираючи речі, заспокоювала себе тим, що я хоч не зі світу моди, але з 1994-го користуюся парфумами Comme des Garçons. А 1997 року, коли я була вагітна, Рей випустила колекцію Lumps and Bumps. Речі в ній були фігуристі, відповідали моєму стану. Я зрозуміла, що Comme des Garçons і раніше був моєю естетикою. Чим я ризикувала, окрім грошей? Від Девіда я і так завжди діставала, але ж ми партнери й він мені довіряв.

Через два дні після закупівлі мені зателефонували з головного офісу CdG й сказали, що майже ідентичну добірку замовили ще три магазини. Я вже думала, що не виправдала надій Девіда, а тут мені кажуть: «Таку добірку замовили Comme des Garçons Париж, Comme des Garçons Токіо й DSM Лондон. Ласкаво просимо в родину, ти бачиш світ нашими очима».

Про візит Рей Кавакубо в Україну

— І як вам вдалося з першого разу? Інтуїція?

— Я замовляла серцем. Найбільшою похвалою через роки для мене став візит Рей Кавакубо в Atelier1. Пам’ятаю, як вона приїхала в самий розпал розпродажу, а для кожного сейлу ми придумуємо окрему тему. На фото вона бачила мінімалістський, холодний магазин, але ми того разу вирішили перетворити простір на крамницю флориста. Заходиш, а в нас висять горщики, велетенські квіти… Зовсім не естетика Рей.

— Але ж це, навпаки, у її стилі — змінювати простір.

— Так, у підсумку їй усе сподобалося. Глечики з Англії XIX—XX століть, залізні миски. А в сусідній кімнаті висіла невелика добірка архівів. Нам пощастило, що ми вивісили саме сильні речі. Рей зацінила їх, коли побачила.

— Їй сподобалося в Atelier1?

— Так. Я дуже хвилювалася, хоча ми вже бачилися з нею, коли їздили на закупи. Вона сиділа тут, і вперше в житті ми побачили, як Рей сміється.

А Едріан вичитав мене. Спитав, який виторг за день в Atelier1. Я не знала, і це його обурило. Я кажу: «Едріане, учора в моєї доньки був день народження, а тут і ви приїхали, дякую за подарунок». Але він усе одно хотів знати цифри. Довелося дізнатися суму. Дякувати Богу, день видався вдалим, але Едріан однаково обурювався. Казав, що нам далеко до DSM, бо я недооцінюю свій потенціал. Він знає денний виторг у всіх Dover Street Market, щоранку прокидається з цифрами. Але я розумію: якщо мене сварять, отже, усе нормально. Він не витрачав би енергію даремно.

— Рей була тут один раз?

— Рей була один раз, а Едріан — двічі. Пам’ятаю, як вони дивувалися, чому музеї зачинені в понеділок. А я попереджала, що треба приїжджати в неділю. Могла попросити відчинити для них PinchukArtCentre чи «Мистецький Арсенал», але Рей не хотіла привертати увагу.

— Що ще вони бачили в Києві, крім Atelier1?

— Рей дуже любить бруталізм в архітектурі, тож приїхала в Київ зі своїм списком місць. Ну, я й показала їм крематорій на Байковому кладовищі. Куди ще можна піти в понеділок? Вони також хотіли побачити ринок на «Лісовій», але я сказала, що це стало мейнстримом. Та їм усе одно дуже сподобалося.

Про іноземні бренди в Atelier1

— А Едріан і Рей якось впливають на вашу політику? Можуть, наприклад, сказати, що якогось бренду тут не має бути?

— Якщо ти потрапив у родину Comme des Garçons, твоїй естетиці повністю довіряють. Раніше, було, запитували, але тепер повна довіра. Ми з ними не маємо навіть жорсткого контракту, є лише джентльменське слово. Той-таки Doublet ми замовили майже одночасно з DSM, хіба що нам його доставили на сезон пізніше.

— Тобто це була ваша ініціатива, а не підказка DSM?

— Ми самі вибираємо, що закуповувати. З Doublet узагалі сталася цікава історія. Пам’ятаю, як ми прийшли до них у шоурум після того, як вони виграли LVMH Prize. Підходив наш час закупівлі, коли я побачила, що прийшли закупники з впливовіших магазинів. І ми вирішили піти раніше, щоб поступитися тим, хто зробить великі закупівлі. Масаюкі Іно побачив це, схопив за руку й сказав: «Нехай вони чекають. Ви закуповували нас задовго до того, як я виграв LVMH Prize, а вони прибігли тільки тому, що я переміг».

— Як ви знаходите нові імена для Atelier1?

— Ми давно дотримуємося понять, про які тепер багато говорять: повільної моди, стійкості. Коли вибираємо колекції, думаємо не тільки про фінансові показники. Ми наперед закупили Julien David — бренд, що здобув нагороду ANDAM Prize. Узяли Doublet за три сезони до того, як він виграв LVMH Prize. Узяли Chika Kisada приблизно за півтора року до того, як вона стала гарячим ім’ям.

— Як складно домовлятися з новими брендами, що не пов’язані з Comme des Garçons?

— У нас таке відоме ім’я, що нам ще жодного разу не відмовляли. Найчастіше відмовляємо ми. А найгучнішим «ні» була наша відмова Maison Margiela.

— Чому ви їм відмовили?

— Коли їхня представниця зайшла в Atelier1, їй дуже сподобався простір. Він ідеально підходив до білої естетики Maison Margiela. Але вона сказала, що люкс не продаватиметься «нижче за сьому сходинку», так глибоко під землею. Однак і це не було основною причиною відмови. Ми хотіли привозити артизанальну колекцію Maison Margiela, та виявилося, що кутюр продають тільки в їхніх магазинах. Ми відмовилися завозити тіло без серця. Для нас це не тільки комерція в чистому вигляді.

— Чи є взагалі бренди, не досяжні для вас?

— Таких немає. Наприклад, нас не цікавить Vetements. Мені сподобалося, як вони провели психологічний експеримент з усім світом, але ми самі граємо в такі ігри. Коли ми відкрилися, навколо носили все квітчасте, розшите. Ти був ніхто без прикметного логотипа. А ми закликали купувати речі українських дизайнерів. Казали, що раз ви депутат, як можна не носити українського? Безпрограшний хід.

— До речі, як добре ви продаєте «складні» речі, якщо порівняти зі зрозумілішими лініями й брендами?

— Ми всі марки продаємо добре. Якщо придивитися, то видно, як усе продумано: за віком, ціною, естетикою. Наприклад, речі PASKAL не купить дівчина, що носить одяг Єфімчук. Зрозуміло, чому Comme des Garçons продається: коли світ валиться, люди біжать до нас. Не хочу використовувати заяложені поняття на кшталт «інвестиція» та «імідж», але це правда. Ці речі чудової якості й реально поза часом.

— Не думав, що авангардні речі добре розкуповують. Це вселяє надію в українського покупця.

— Це правда. До того ж молодь стала розуміти, що можна купити куртку Carhartt, а можна — Carhartt x Comme des Garçons, і це ще крутіше. Спасибі червоним сердечкам і Філіпу Паговському, який їх придумав. Я навіть рада, коли молоді люди купують фейки. Їх не можна засуджувати, не всі можуть придбати оригінальний одяг. Але, можливо, так вони зрозуміють, у чому відмінність, і почнуть збирати гроші на правильні речі.

Про українські бренди в Atelier1 і Dover Street Market

— А як щодо українських дизайнерів? Чиї бренди були першими в Atelier1?

— Від самого початку в Atelier1 було п’ять українських дизайнерів: Лілія Пустовіт, дует Олени Ворожбит і Тетяни Земскової, Андре Тан і Володимир Подолян. Майже відразу до нас приєдналася Анна Пінько, яка працює в нас від відкриття Atelier1. Вона не тільки веде справи в магазині, а ще й дизайнерка одягу.

Але коли ми переїхали в бункер, то зробили перезавантаження та запустили Atelier1 Collectif — колектив українських дизайнерів, які створювали колекції під брендом Atelier1. До його складу ввійшли Лілія Літковська, Артем Клімчук, Anna October, Маша Рева, бренд Luvi та ювелірна дизайнерка Поліна Медведєва.

Ми дозволили кожному створити в Atelier1 свій простір. Хотіли, щоб дизайнери не тільки могли висловлюватись через речі, а й донесли свою естетику. Пам’ятаю, в Артема вийшла подоба будинку — він деконструював старі меблі. У Luvi вийшла кімната тортур з підвішеними ланцюгами й гільйотиною. Anna October звернулася до естетики паленого дерева, у неї був дуже «сирий», але романтичний простір.

Потому Collectif став розвиватися. До нас прийшла художниця Зіна Ліхачова, що співпрацювала з випускником CSM, британським дизайнером Жаном-П’єром Браґанзою. Він створив колекцію, а Зіна розробила принти. Це показало, що нова хвиля українців може працювати із західними дизайнерами.

— Розкажіть про ваші покази в Лондоні й продаж у Dover Street Market.

— Коли Едріан запропонував нам відкрити Atelier1 у DSM, він хотів, щоб ми це зробили з власною колекцією. Тому ми запросили Лілію Пустовіт і Володимира Подоляна створити колекцію під керівництвом Девіда Фоулі. Ми закуповували тканини, дизайнери придумували фасони й речі, затверджували їх з Девідом і доробляли. Він їм підказував, але дав повну свободу. Третім дизайнером у DSM стала Анна Пінько — їй доводилося вислуховувати правки найменше.

Усі ці колекції створено під брендом Atelier1: наприклад, Anna Pinko for Atelier1, Poustovit for Atelier1. Їх продавали в лондонському, токійському DSM та інших магазинах світу, серед яких сеульський 10 Corso Como й паризький L’Eclaireur.

Покази теж проходили від імені Atelier1. Наш перший показ на Тижні моди відбувся 2008 року — це було шоу в готелі Browns. Другий — поблизу Saint James Palace, де нашою моделлю була Амбер Ле Бон, дочка вокаліста Duran Duran Саймона Ле Бона. Ми провели тільки два покази, та все одно наробили галасу.

— Чим закінчилася історія з Collectif? В одному з інтерв’ю Едріан казав, що українські дизайнери погано продавалися в DSM.

— У DSM продавали не Collectif, а колекції Пустовіта й Подоляна. Їхні перші колекції розходилися на ура, другі також, а от з третіх почалися нюанси. Було, що річ надходила в розмірі XS, а насправді це був L. Нашими клієнтами були люди високого рівня, наприклад Жизель Бюндхен, королева Ранія. Вони завжди купували один розмір, і коли з цим почалися проблеми, то стало соромно.

Продаж був нормальний. Але настала мить, коли треба було вирішувати, чи ми рухатимемося вперед. І ми зробили паузу. Сіли з Едріаном та Девідом і вирішили, що тимчасово припинимо Atelier1 у DSM. Ми пішли на злеті й усе ще можемо повернутися з проєктом, за який не буде соромно. Коли я побачу, що локальні дизайнери зможуть не тільки зробити дві-три оригінальні колекції, а будуть готові розвиватися та пам’ятати про нашу співпрацю.

— Як думаєте, ще буде такий камбек?

— Ми вже намагалися повернутися, роки два-три тому. Раніше ми замовляли багато сорочок з лінійки SHIRT, але через невідповідність розмірів їх у нас накопичилося занадто багато. Загалом, у японців це вічна проблема: ти закуповуєш X, а надходить X на мого кота. От ми й вирішили переробити ті сорочки в кастомні речі Atelier1. Порадилися з Едріаном, він погодився.

До цього проєкту ми залучили Машу Шубіну та Іллю Чичкана — вони часто їздили в Індію та знали швейних майстрів. Маша створила малюнки, разом з Анею Пінько розробила дизайн, перешила сорочки на сукні. Потім Маша з Іллею полетіли в Індію й попросили майстрів вишити малюнки. Суть колаборації була в тристоронній співпраці: сорочки Atelier1, малюнки Маші й робота індійських артизанів. Коли все було готове, ми зустрілися з Едріаном, приїхали в паризький шоурум, провели презентацію. З цим проєктом ми збиралися повернутися в DSM.

Але правила гри з DSM такі, що ніколи не можна анонсувати проєкт раніше за них. Ми вже готувалися до анонсу й обговорювали запуск, як вийшов український Vogue з фотографіями цих сорочок на київських it-girls. Тож DSM відмовилися від нашого проєкту.

Про нішовість і брак уваги

— Торік українські Vogue і Harper’s Bazaar писали про Chakshyn як про перший український бренд у DSM. Таке враження, що наші медіа про вас забули.

— Я знала, що народ у Chakshyn чудовий, а ми дуже добрі. Якось вони мені зателефонували й попросили провести преслонч колекції в Atelier1. Ми погодилися, після чого світові магазини подумали, що ми їх уже продаємо. Рекламна пауза.

Про що говорити, якщо в книжці про українську моду немає жодного слова про Atelier1. Ми принципово не підкуповуємо журналістів. Запитайте в Comme des Garçons: вони хоч раз платили за публікування інформації? Я за вільну пресу й не проситиму, щоб про нас писали. Тому перша книжка про українську моду вийшла без розділу про Atelier1. І тільки в енциклопедії, що вийшла цього року, про нас згадали.

— З чим, на вашу думку, пов’язаний такий брак уваги?

— У нас містечкові гульки. Можна поїхати до бабусі в село на пиріжки, а можна залізти на Джомолунгму. Обидва варіанти — класне й корисне проведення часу. Україна вибирає пиріжки. А коли люди перестануть боятися лізти на Джомолунгму, ми будемо тут.

Попервах про нас багато писали, досі маємо ті журнали. А потім — навіщо? Було, брали інтерв’ю, а тоді кажуть: «Ой, знаєте, відділ реклами не пропустив». Західні медіа постійно випрошують інформацію, а наші… Atelier what? Але ми ставимося до цього по-філософськи.

— Ви не намагалися збільшити впізнаваність у соцмережах? В інстаграмі Atelier1 багато фото з показів, але це не те, що цікавить молодь.

— Інстаграми інших магазинів Comme des Garçons ще сумніші за наш. Але в них інше бачення, їм не треба додатково привертати увагу. А ми справді хочемо більше перейти в диджитал. Треба тільки знайти людину, яка не просто есемемник, а справді в усьому цьому розбирається.

— Тобто ви хочете омолодити аудиторію?

— Ми хочемо її розширити й показати, що маємо багато колабів і цікавих речей. Знаєте, скільки молоді з Китаю до нас приходило? Особливо за Гошею Рубчинським. А тепер мені кажуть, що молоді люди бояться заходити в Atelier1. Думають, що коли вони спустяться вниз, то їх оцінюватимуть. Ми хочемо зруйнувати цей стереотип.

— До речі, завозячи Гошу в Україну, ви не боялися критики? Адже в нього багато речей з російською символікою.

— Едріан одразу радив завезти його бренд, але спочатку ми відмовлялися. Боялися, що не всі зрозуміють. Утім, коли відносини між Україною та Росією загострилися, ми вирішили, що не хочемо бути заручниками політичних ігор. Я не підтримую російську агресію. Але й Гоша не є її уособленням, він же не в’їхав на Донбас на танку. Тому не треба змішувати поняття. Привезення Гоші стало відповіддю на ту істерію та ненависть.

— Як ви вважаєте, чи вдалося Atelier1 стати місцем, яке ви прагнули створити від початку?

— Atelier1 народився як вихідна точка. Я хотіла створити місце, де могли б продавати речі українські дизайнери, що вчилися за кордоном, але яким не вдалося відразу зреалізувати себе там. Тепер Atelier1 — бажана адреса й для вже відомих брендів.

Atelier1 також став майданчиком для комунікації. Ми запрошуємо художників, артистів, проводимо закриті перегляди фільмів і вечірки. Якось тут була вечірка байкерів — для неї ми повністю звільнили простір і зібрали посеред магазину байк. Коли в Києві тільки почали відкривати барбершопи, ми відкрили перший салон Atelier1 Barbers.

А коли в Києві проходив перший прайд, ми звільнили зал і запустили проєкт на його підтримку: зробили величезні принти й провели виставку художниці Ольги Солонько, яка підтримує ЛГБТК-спільноту.

Ми відкривали Atelier1, бо хотіли змінити свідомість українців. Хотіли підштовхнути індустрію, створити конкуренцію, навчити дизайнерів робити комерційні колекції, не забуваючи про креатив. І шити розміри не мінус XS, а такі, щоб усі жінки могли носити дизайнерський одяг. Гадаємо, у нас це вийшло.


Фото в материале: Yana Franz специально для DTF Magazine

Следите за DTF Magazine в Facebook, Instagram, Twitter и Telegram

Дизайн партнер — crevv.com
Разработка сайта — DTF Magazine/don't Take Fake