Секс, інтриги й апатія: Еволюція підліткових серіалів від 90-х і до наших днів

Аж до початку 90-х життя підлітків на американському ТБ здебільшого показували в межах сімейного ситкому. Шоу на кшталт «Врятовані дзвінком» (Saved by the Bell, 1989—1993), «Чудові роки» (The Wonder Years, 1988—1993) і «Повний будинок» (Full House, 1987—1995) використовували тинейджерів як «комедійну розрядку», посилюючи стереотипи про поверховість таких персонажів.

Усе змінилося 1990 року, коли молодий сценарист Даррен Стар приніс на канал Fox скрипт шести серій для шоу, де головними героями були виключно підлітки, а теми далеко не завжди викликали сміх.

«Район Беверлі-Гіллз» (Beverly Hills, 90210, 1990—2000) став чимось абсолютно новим: дорослі персонажі відійшли на другий план, а старшокласники не тільки говорили про дружбу та стосунки, а й порушували теми підліткової вагітності, алкоголізму та СНІДу.

«Район Беверлі-Гіллз» щодня збирав мільйони глядачів у прайм-тайм і дав старт жанру підліткової ТВ-драми.

Після «Району Беверлі-Гіллз» жанр пішов двома кардинально різними шляхами. Перший шлях — це зосередження на житті умовного невеликого містечка й більш реалістичному зображенні підлітків. Вони росли в середньому класі Америки, де ґаджети й модний одяг, м’яко кажучи, аномалія.

Найяскравішими представниками такого типу підліткового серіалу, що дісталися до української аудиторії, були «Затока Доусона» (Dawson’s Creek, 1998—2003) і «Пагорб одного дерева» (One Tree Hill, 2003—2012).

Попри свою умовну камерність, шоу взяли найкраще від «Району Беверлі-Гіллз» і пішли значно далі в жанрі мильної драми. Тут творці культивували прийом «ми не можемо бути разом», відправляли персонажів у кому, позбавляли їх пам’яті й обожнювали стереотипних лиходіїв. Іноді школярі все-таки ходили на уроки й складали іспити, але 16-річних дітей грали цілком дорослі актори.

Окрему нішу розхвалених критиками і недооцінених глядачами серіалів зайняли «Моє так зване життя» (My So-Called Life) і «Диваки та навіжені» (Freaks and Geeks). На відміну від своїх мелодраматичних аналогів, ці шоу були найближчими до реалістичного підліткового досвіду. Головні ролі тут виконали саме підлітки, а гардероб школярів не скидався на рекламну кампанію умовного джинсового бренду.

«Моє так зване життя» ще 1994 року порушувало теми жорстокого поводження з дітьми, гомофобії, бездомності та насильства в школі. Багато шоу тоді використовувало такий сюжет, як «разова проблема», представлена на початку серії і розв’язана наприкінці. У «Моєму так званому житті» ці проблеми стали частиною тривалої сюжетної лінії.

«Диваки та навіжені» вийшли 1999-го, але розповідали про підлітків з 1980-х — епохи, яку романтизували комедії та мюзикли. На відміну від таких канонічних фільмів, як «Шістнадцять свічок» або «Дива науки», у комедійному шоу «Диваки та навіжені» тинейджери самі розбиралися, що таке токсичні стосунки та де роздобути наркотики. Можливо, саме через їхній некомерційний формат обидва серіали закрили вже після першого сезону.

Мине вісім років, і гідним послідовником чесних тинейджерських драм стане британський серіал «Скінс» (Skins, 2007—2013) про школярів Бристоля.

Поки американське ТБ полірувало картинку нереалістичного життя підлітків, британці озброїлися саундтреком з композицій Block Party, Yeah Yeah Yes, Tricky, Chemical Brothers, LCD Soundsystem і DJ SHADOW, щоб розповісти про передозування на вечірках, спроби самогубств і ганебний перший сексуальний досвід.

Автори від початку вибрали формат антології: через кожні два сезони представляли нове покоління головних героїв, що давало змогу серіалу «Скінс» досить довго зберігати акцент на старшій школі й не перевантажувати своїх головних героїв безліччю сюжетних арок.

Підліткові серіали, що вибрали другий шлях, узяли на озброєння естетику «Беверлі-Гіллз» й зробили багатство та гламур невіддільною частиною тинейджерського досвіду.

Дія «Самотніх сердець» (The O.C., 2003—2007) відбувалася в багатому районі Каліфорнії, а його послідовниця «Пліткарка» (Gossip Girl, 2007—2012) влаштувалася у Верхньому Іст-Сайді Мангеттену, у серці Нью-Йорка. У серіалів навіть був один шоуранер — сценарист і продюсер Джош Шварц.

1997 року сценарист і продюсер Джосс Відон показав глядачам шкільних мильних драм альтернативний шлях розвитку такого сюжету. «Баффі — винищувачка вампірів» (Buffy the Vampire Slayer, 1997—2003) була серед перших прикладів сміливої жанрової варіації на телебаченні. Відонові вдалося органічно поєднати елемент повсякденної шкільної драми з горор- та екшен-ходами.

Баффі страждала від усіх можливих проблем підлітка: конфліктів з однокласниками й любовних пригод, головного болю через випускний та іспити. Водночас винищувачка та її друзі вбивали демонів, запобігали апокаліпсису й руйнували прокляття.

До початку 2000-х містика поглинула ТБ («Секретні матеріали», «Усі жінки — відьми», «Справжня кров», «Надприродне»), і після «Баффі» тинейджери теж пішли шляхом заклинань. У таких серіалах, як «Щоденники вампіра» (The Vampire Diaries, 2009—2017) або «Вовченя» (Teen Wolf, 2011—2017), теми трансформації у вампірів або перевертнів слугували метафорою дорослішання, а зіткнення зі злими силами стали новим виявом бунтарського духу.

Культовим виявився британський фентезі-серіал «Покидьки» (Misfits, 2009—2013), де головні герої вже не зовсім школярі, а радше тинейджери, що подорослішали. П’ятеро проблемних підлітків отримують надздібності від удару блискавкою, але не поспішають використовувати їх, як личить героям. Для кожного з п’ятірки суперсили — це важкий тягар і радше повільний процес прийняття відповідальності в процесі переходу в доросле життя.

Загалом «Покидьків» і «Скінс» об’єднувало не тільки британське походження, а й тема надломленості й травми молодого покоління: автори не боялися досліджувати не найприємніший бік дорослішання, супроводжуючи сюжет сценами жорстокості та насильства.

Тему містичних підліткових шоу підхопили й зробили кітчем автори серіалу «Ривердейл» (Riverdale, 2017 — понині). Спочатку концепцію шоу описували як сучасну інтерпретацію класичних американських коміксів, але насправді вийшла дивовижна суміш інтриг з «Пліткарки», затишної естетики «Твін Пікса», музичних номерів з «Хористів» і розслідувань у дусі «Скубі-Ду».

Основною відмінністю «Ривердейла» від «Баффі» є те, наскільки несерйозно позиціює себе цей серіал. У «Ривердейлі» вживаються як містичний детектив із серійним убивцею та проклятою настільною грою, так і гангстерське шоу, де головний герой Арчі опиняється у в’язниці, а його однокласник Джаґгед стає ватажком місцевої банди в 16 років.

З маргіналізованого жанру підлітковій драмі вдалося вибратися не відразу, але здається, у 2010-х лазівкою стала та сама естетика серіалів 90-х в дусі «Мого так званого життя» і «Диваків та навіжених». Головними героями таких шоу стали справжні незграбні підлітки, як у «Статевому вихованні» (Sex Education, 2019 — понині) від Netflix.

Темі сексу в такому віці, здається, ще не приділяли так багато уваги. Кожен епізод зосереджено на новій проблемі — чи то труднощі лесбійського сексу, чи то проблеми з еякуляцією або прийняття власної вагіни.

І кожну з історій подано з рівною часткою гумору та серйозності, у кожного зі школярів виявляються цілком реальні психологічні блоки.

«Статеве виховання», звичайно ж, у певному розумінні експлуатує тему сексу для комедійного ефекту. Але всі ці жарти покликані навчити і персонажів, і глядачів поважати власне тіло. За сороміцькими замальовками про секс криється питання інтимної психологічної близькості, на яку, як відомо, здатний далеко не кожен.

Сучасний підлітковий серіал загалом заговорив про незручні теми й навіть став критикувати своїх попередників, де раніше було нормою заводити інтрижку з учителем («Милі ошуканки») і схиляти до сексу без згоди («Пліткарка»). Драма «13 причин чому» (13 Reasons Why, 2017—2020) хоч і зазнала критики за естетизацію суїциду, але все ж таки запропонувала аудиторії відвертий коментар на тему булінгу.

Психологічне та фізичне насилля, гомофобія, расизм і слатшеймінг не вперше зображені в серіалі про школу, але саме «13 причин чому» предметно досліджує, як це може впливати на емоційний стан підлітка.

Глядачі отримали шоу нового зразка, що показує, як у шкільному оточенні непомітно формується культура зґвалтування: приставання на вечірках, кетколінг і складання рейтингу найгарячіших старшокласниць.

Тему травматичного дорослішання продовжила «Ейфорія» (Euphoria, 2019 — понині) Сема Левінсона, який явно надихнувся британським «Скінс».

Соціальні мережі та порно як частина щоденної рутини, сексуальні зв’язки, наркотична залежність, аб’юзивні стосунки, тиск суспільства — «Ейфорія» не ділить такі поняття за принципом добра та зла, а поміщає своїх героїв у постійну сіру зону.

Тема прийняття своєї сексуальності вже не єдина й ключова проблема для сучасних підлітків, їх хвилюють комплексніші проблеми й стани на межі. В «Ейфорії» є всі шанси стати головним серіалом про покоління Z — дітей XXI століття, що застрягли в апатії та депресії. «На щастя або на жаль, я багато чого взяв з власного досвіду наркозалежності та боротьби з тривожністю», — розповідав шоуранер.

Водночас Левінсона легко запідозрити в провокації заради провокації — селфгарм, зґвалтування, жорстокий секс, десятки голих чоловічих членів з лекцією «Як правильно робити дікпік». Але найкращими тут стають епізоди, наповнені любов’ю та емпатією, особливо лінія дружби наркозалежної Ру (Зендея) і трансгендерної дівчини Джулс (Гантер Шафер).

Про радикалізацію покоління свідчить і британський серіал «Кінець ї***го світу» (The End of the F***ing World, 2017—2019), який з першої ж серії позбавляється від ярлика шкільної драми, вписуючи історію проблемних підлітків у канони старого американського кіно на кшталт «Бонні та Клайда».

Але за ексцентричним трилером з чорним гумором прихована історія глибоко травмованих дітей-соціопатів, які розуміють, що, крім одне одного, у них немає нікого ближчого. «Кінець ї***го світу» розповідає про наслідки травми й повільну реабілітацію, зображуючи це гротескно, але гранично чесно.

^{Следите за DTF Magazine в Facebook, Instagram, Twitter и Telegram}