Романтична комедія, або ж ромком, — жанр, у якому фінал відомий заздалегідь: двоє зустрінуться, посваряться і все одно будуть разом. Та що, як напередодні весілля закохані дізнаються найтемніші таємниці одне одного? Таємниці, що змушують замислитися: чи знаєш ти взагалі людину, з якою збираєшся провести решту життя?
Ця тема стає центральною в «Любить не любить» — новому фільм від студії А24, у якому наречений (Роберт Паттінсон) дізнається неприємну правду про свою наречену (Зендея) і весілля опиняється під загрозою. Через жанр ромкому стрічка досліджує тему прийняття, меж і чесності в парі (а також того, наскільки сильно на нас впливає думка інших).
З нагоди виходу «Любить не любить» в український прокат, DTF Magazine розповідає, як сучасні романтичні комедії ламають застарілі канони жанру — від стереотипів про ідеальну партнерку до подорожей у часі — і що ці трансформації говорять про сучасні романтичні сюжети на екрані.
Анатомія ромкому напрочуд стала: випадкова зустріч, яка здається доленосною, непорозуміння як головний рушій сюжету та момент перед самісіньким фіналом, коли все ніби втрачено — і тріумфальне возз’єднання в останні хвилини.
Золотий вік жанру припав на 1980–1990-ті роки: фільм «Коли Гаррі зустрів Саллі» (1989) задав стандарт дотепної комедії про дорослі стосунки, «Красуня» (1990) переосмислила класову нерівність через казку про Попелюшку, а «Несплячі в Сієтлі» (1993), «Вам лист» (1998) і «Ноттінг Гілл» (1999) додали мелодраматичних тонів у палітру гумору й кохання.
Ці фільми сформували канон і виховали покоління на вірі в ідеальне кохання. Проте саме ця передбачуваність зрештою стала проблемою: за роки драматичних сварок, трагічних непорозумінь і поцілунків під дощем глядачі навчилися вгадувати кожен хід наперед, і ромкоми почали задихатися від власних кліше.
Але десь на початку 2010-х жанр почав тихо воскресати — проте вже з іншим обличчям. Не відмовляючись від романтики, нові режисери взялися ставити незручні питання: а що, як гепіенду не буде? а якщо кохання — це не доля, а свідомий вибір? а якщо сама ідея ідеального партнера хибна за своєю суттю?
Більше не дівчина мрії: сучасні ромкоми й деконструкція тропу manic pixie dream girl
Вона з’являється раптово — дивна, яскрава, ніби не з цього світу. Фарбує волосся в усі кольори веселки, слухає гурти, про які ніхто не чув, носить дивакуватий одяг і все одно залишається привабливою та магнетичною. Поруч з нею похмурий герой раптом починає дихати на повні груди.
Рамона Флауерс (Мері Елізабет Вінстед) зі «Скотта Пілігрима», Клементина (Кейт Вінслет) з «Вічного сяйва чистого розуму», Сем (Наталі Портман) з «Країни садів» — усі вони втілення маніакальної дівчини-піксі мрії (manic pixie dream girl).
Цей троп зародився у 2007 році саме завдяки жанру ромкому — тоді кінокритик Натан Рабін сформулював цю розлогу словосполуку в рецензії на «Елізабеттаун» (2005).
У центрі сюжету — Дрю (Орландо Блум), молодий чоловік, який щойно зазнав грандіозного провалу на роботі й повертається до рідного містечка батька після його смерті. Дрю пригнічений, розгублений, майже зламаний — і саме тоді в його житті з’являється Клер (Кірстен Данст). Вона — безтурботна стюардеса, що малює карти від руки й роздає свій номер незнайомцям, — існує у фільмі виключно як емоційна підтримка головного героя.
Рабін описує дівчину-піксі як героїню, чия єдина роль — вирвати похмурого героя з депресії та навчити його радіти життю в усіх його проявах. Власної внутрішньої глибини вона не має — лише функцію.
Термін швидко розлетівся соцмережами, і його почали активно застосовувати до різних героїнь: від Голлі Ґолайтлі (Одрі Гепберн) зі «Сніданку у Тіффані» (1961) до Пенні Лейн (Кейт Гадсон) з «Майже знаменитих» (2000).
Іронія полягає в тому, що сам Рабін згодом пошкодував про своє «відкриття» — термін став надто широковживаним, і його почали застосовувати до будь-якої ексцентричної героїні. Але саме цей троп — і його деконструкція — стали популярною темою для сучасних ромкомів.
1. «500 днів літа»
500 Days of Summer, 2009
Режисер: Марк Вебб
«500 днів літа» починаються з дисклеймера: «Це не історія кохання. Це історія про кохання». І справді — це стрічка про те, як чоловік закохується не в реальну жінку, а у власну проєкцію.
Том Гансен (Джозеф Гордон-Левітт) зустрічає Саммер Фінн (Зоуї Дешанель) на роботі, і все в ній здається йому знаком долі: вона слухає його улюблений гурт The Smiths, незвично сміється та має особливий погляд на світ. Між ними зав’язуються стосунки, але Саммер від початку чесно попереджає, що не вірить у кохання і не шукає нічого серйозного. Проте Том її не чує: він надто захоплений ілюзіями та вірою в те, що вона — його «споріднена душа», а отже, вони неодмінно мають бути разом (бо саме цього нас вчать романтичні історії).
Коли ж Саммер розходиться з Томом, він впадає в депресію. Весь фільм ми разом з героєм чекаємо на примирення, бо так влаштований жанр ромкому: наприкінці пара має зійтися. Проте режисер Марк Вебб ламає цей канон. Він вдається до радикального ходу: розбиває хронологію на фрагменти, зіштовхує «сподівання» та «реальність» в одному кадрі й доводить, що Том увесь цей час дивився не на Саммер, а на власну фантазію про неї. Вона не загадкова і не жорстока — вона просто інша людина зі своїми прагненнями, які він навіть не намагався зрозуміти.
Показово, що після виходу фільму чимало глядачів сприйняли Саммер як лиходійку — холодну маніпуляторку, що розбила серце «хорошому хлопцю». В інтернеті роками точилися суперечки про її «провину», і саме така реакція найкраще ілюструє головну тему стрічки: шаблони романтичного кіно настільки глибоко вкорінені в нашій свідомості, що навіть деконструкція жанру не завжди здатна позбавити глядача інерції сподівань.
2. «Рубі Спаркс»
Ruby Sparks, 2012
Режисери: Джонатан Дейтон, Валері Фаріс
А от якому фільму вдалося показати дівчину-піксі з комплексної та глибокої перспективи, то це «Рубі Спаркс». Письменник Келвін (Пол Дано) переживає творчу кризу після успішного дебюту. У спробі повернути натхнення він починає писати про ідеальну дівчину — Рубі. Вона вільна, спонтанна і яскрава — саме така, якою він хоче її бачити. Одного ранку Рубі (Зої Казан) з’являється на його кухні: жива і справжня, ніби завжди була частиною його буття.
Щойно Рубі починає виявляти власну волю, страхи та потреби, Келвін виявляється нездатним прийняти її як окрему особистість. Він відчайдушно намагається повернути її до стану зручної фантазії. Друкарська машинка стає метафорою контролю, а романтична історія перетворюється на драму про владу автора над створеним ним жіночим образом.
Найнапруженішою стає фінальна сцена, де Келвін прямо перед Рубі вписує їй нові риси, змушуючи її то стрибати, то гавкати, демонструючи, що її воля йому підвладна. Цей момент розкриває головну ідею: manic pixie dream girl — це не романтичний ідеал, а форма позбавлення жінки суб’єктності, де її існування обмежене чоловічими сподіваннями і бажаннями.
У розв’язці Келвін відпускає Рубі (і буквально, і метафорично) — тепер вона належить сама собі. Як і в «500 днях літа», у фіналі герой зустрічає іншу дівчину, і стрічка завершується натяком на нові стосунки. Обидва фільми не відмовляються від романтики, але пропонують важливу умову: щоб зустріти когось справжнього, спочатку треба навчитися відпускати власну фантазію.
Любов крізь час і простір: подорожі в часі в ромкомах
З роками кінематографісти дедалі частіше змішували ромком з іншими жанрами, щоб оживити формулу та пограти зі сподіваннями глядачів. Трилер, фентезі, містика — усе це з’являлося поруч з романтикою, але особливо популярним прийомом стала гра з часом.
«День бабака» (1993) одним з перших продемонстрував, як часова петля може бути і комедійним трюком, і глибокою метафорою. Герой Білла Мюррея застрягає в одному дні й змушений переосмислити своє життя, де любовна лінія стає головним рушієм його трансформації. Тож не дивно, що за останнє десятиліття з’явилася ціла низка романтичних сюжетів, у яких герої закохуються крізь час і простір.
3. «Коханий з майбутнього»
About Time, 2013
Режисер: Річард Кертіс
На перший погляд, «Коханий з майбутнього» здається класичним ромкомом з фентезійним елементом: сором’язливий британець Тім (Донал Глісон) дізнається від батька, що чоловіки в їхній родині вміють подорожувати в часі. Правило просте: вони здатні повертатися лише у власне минуле, щоб змінювати події свого життя. Тім вирішує використати цей дар максимально прагматично — знайти дівчину. Так у його житті з’являється Мері (Рейчел Мак-Адамс), яку він буквально «виборює» після кількох спроб, невтомно переписуючи перші невдалі зустрічі.
Згодом фільм відходить від стандартної романтичної формули, використовуючи подорожі в часі, щоб показати крихкість кохання. Тім може змінювати дрібні деталі, виправляти незручні моменти чи створювати «кращу версію» побачення, але не здатен контролювати все: кожне втручання в минуле тягне за собою наслідки, а інколи навіть стирає важливі події з життя.
4. «Зависнути у Палм-Спрінгз»
Palm Springs, 2020
Режисери: Макс Барбаков, Енді Сіара
«Зависнути у Палм-Спрінгз» бере механіку «Дня бабака» і переосмислює її крізь призму стосунків: тут у часовій петлі застрягають двоє. Найлз (Енді Семберг) уже давно змирився з безглуздям ситуації — він п’є коктейлі та просто пливе за течією. Коли в петлю випадково потрапляє Сара (Крістін Міліоті), вона проходить усі стадії від паніки до відчаю, але відмовляється здаватися.
Стрічка одночасно обігрує і класичні прийоми ромкомів, і канони історій про подорожі в часі. Тут є традиційне протиставлення характерів: легковажний веселун і серйозна дівчина, яку гризуть помилки минулого. Сара спочатку вірить, що зможе вирватися, якщо «виправить» свої гріхи — зокрема зізнається сестрі, що переспала з її нареченим. Це логіка десятків фільмів, що походить ще від «Різдвяної пісні»: спокутуй провину, переосмисли себе — і двері відчиняться. Але «Палм-Спрінгз» відкидає цю механіку. Петля тут просто існує, а не слугує покаранням чи життєвим уроком.
Фільм свідомо використовує жанрові кліше ромкомів, додаючи їм родзинки. Наприклад, зв’язок героїв будується в романтичних, але сюрреалістичних моментах — коли вони танцюють у барах в костюмах чи спостерігають за динозаврами (справді дивна сцена, яка не має логіки чи пояснень, але передає той абсурдний стан, у якому застрягли персонажі).
Є тут і обов’язковий для ромкомів «момент, коли все втрачено». Сара дізнається, що Найлз користувався її вразливістю і спав з нею в ті дні петлі, які вона не пам’ятає. Настають очікувані сварка та розрив. Проте фільм не намагається втекти чи обіграти всі кліше, навпаки — він ніби визнає: певні емоційні ритми існують у жанрі, бо вони віддзеркалюють реальне життя.
У кіно загалом часові петлі працюють як метафора внутрішніх страхів людини — відповідальності, помилок, дорослішання і постійного бажання прожити «ідеальне» життя без втрат. Але в ромкомах ця тема набуває додаткового виміру: страх життя автоматично переноситься у площину взаємин, де стосунки — це відповідальність, а любов — свідомий вибір.
Дівчина обирає себе
Одне з найстійкіших кліше ромкому — ідея неповноцінності без партнера, яка часто проєціюється на жіночих персонажів. Головна героїня може бути розумною, успішною, дотепною — але доки вона сама, щось у ній ніби не так.
Жанр десятиліттями будувався на цьому негласному припущенні: знайти кохання — означає стати цілою. Окремою мішенню в цій логіці були жінки, чия зовнішність не вписувалася в канон. Наприклад, Бріджит Джонс у першому фільмі постійно підраховує калорії та соромиться свого тіла — і цей сором подається як щось природне, навіть симпатичне, таке, що робить її ближчою до глядачок.
Це пояснюється не лише жанровими конвенціями, а й тим, що ромкоми історично були орієнтовані на жіночу аудиторію — нібито історії про любов чоловікам не цікаві. При цьому більшість ромкомів, як і фільмів загалом, писали, знімали і продюсували чоловіки (рідкісним винятком є Ненсі Маєрс із її стрічками «Щось та віддаси» чи «Чого хочуть жінки»).
У результаті сюжети романтичних комедій нерідко пов’язували щастя і самореалізацію героїні з пошуком партнера. Тим цікавіше спостерігати, як ромкоми останнього десятиліття розривають ці кліше, шукаючи баланс між гумором, любов’ю і самодостатністю жінки.
5. «Хіба це не романтично?»
Isn’t It Romantic, 2019
Режисер: Тодд Страус-Шульсон
Стрічка «Хіба це не романтично?» повністю побудована на самоіронії. Головна героїня Наталі (Ребел Вілсон) — архітекторка, яка з дитинства чула від матері, що вона «не Джулія Робертс», а отже, романтичні історії не для неї. Проте фільм береться посперечатися з цим твердженням.
Після удару головою Наталі прокидається всередині власного ромкому: місто довкола сяє, незнайомець-мільйонер миттєво в неї закохується, а всі конфлікти розв’язуються самі собою.
Попри позірну простоту, фільм «Хіба це не романтично?» вкрай влучно висміює основні кліше романтичних комедій — від незграбності головних героїнь (коли все ніби постійно падає з рук, але чоловіки вважають це чарівним) до відсутності лайки і сексу (адже ці фільми часто мають рейтинг 13+) і навіть наявності модного друга-гея.
Цікаво, що попри свою пишну статуру, головна героїня не стикається у фільмі з жодним зауваженням щодо ваги чи зовнішності загалом. Так, слова матері натякають, що Наталі не вважають конвенційною красунею, однак протягом стрічки персонажка ні разу не думає про те, що не заслуговує на любов через свій вигляд. На відміну від ромкомів нульових, які обожнювали сцени перевтілення — коли дівчина знімає окуляри й брекети та раптом, на подив усіх, стає красунею, — «Хіба це не романтично?» пропонує справді свіжий погляд.
6. «В активному пошуку»
How to Be Single, 2016
Режисер: Крістіан Діттер
«В активному пошуку» працює з тією самою темою, але крізь іншу оптику: сюжет складається з кількох історій різних персонажів, що розвиваються паралельно. Така структура відсилає до іншої культової стрічки жанру — «Обіцяти — ще не одружитись» (2009), яку жартівливо називають «Месниками» від світу ромкомів через неймовірне сузір’я акторів: від Дженніфер Еністон та Бена Аффлека до Бредлі Купера та Скарлетт Йоганнсон.
Головна героїня Еліс (Дакота Джонсон) бере паузу у стосунках зі своїм хлопцем, щоб зрозуміти, чого вона прагне насправді. Фільм відстежує етапи її життя через призму взаємин з різними чоловіками: тут і батько-одинак, і бармен, який уникає зобов’язань, і, звісно, колишній. Через історії другорядних персонажів стрічка порушує теми стосунків з різницею у віці (рідкісний приклад, де жінка старша за чоловіка), пошуку ідеального партнера, онлайн-знайомств та свідомого батьківства.
На відміну від класичних зразків жанру, «В активному пошуку» дозволяє героям існувати без традиційного щасливого фіналу в його патріархальному розумінні. Хтось одружується, хтось, навпаки, тільки починає рух назустріч іншому — і фільм ставиться до кожного вибору як до повноцінного результату, а не як до перемоги чи поразки.
Еліс чи не вперше вчиться бути наодинці з собою, без нагальної потреби в партнері чи відчуття неповноцінності. Ще років двадцять тому таку розв’язку вважали б провалом: мовляв, дівчина залишилася сама, отже, історія не склалася. Проте сучасний ромком дедалі впевненіше викарбовує власний канон гепіенду: бути самодостатньою — це вже перемога.
