Ай Вейвей — головний китайський художник і, без перебільшення, один з найвідоміших у світі — придбав свій перший будинок лише у 2022 році, коли йому було 64. І то не так через потребу мати постійне житло, як через бюрократію: куплена в португальському містечку Монтемор-у-Нову, за годину їзди від Лісабона, власність дала йому змогу здобути так звану «золоту візу» й суттєво полегшила пересування Європою. Саме сюди він перебрався у 2015 році, після того як китайська влада повернула йому паспорт.
Своє португальське житло Ай Вейвей ділить з п’ятьма котами (у його студії в Китаї свого часу мешкало 40), двома собаками та екзотичною пташкою турако — подарунком місцевого зоомагазину. А поруч з будинком він відтворив точну копію своєї шанхайської майстерні, знесеної за наказом влади ще у 2011-му.
Попри це, художник постійно наголошує: навіть у найкомфортніших умовах він ніде не почувається вдома і мріє повернутися в Китай, де досі живе його 92-річна мати. Можливо, саме це й пояснює його невтомну увагу до тем нерівності, прав людини, мігрантів і біженців — тих, кого змушують залишати власні домівки.
У 2024 році на персональній виставці Вейвей представив роботу «Пшеничне поле з воронами», натхненну однойменним полотном Ван Гога, замінивши птахів на FPV-дрони — одну з ключових технологій війни Росії проти України. Трохи згодом він дозволив «Українській правді» використати створений ним образ піксельного Дон Кіхота для мерчу.
А тепер спеціально для України на замовлення RIBBON International художник працює над інсталяцією «Три досконало пропорційні сфери та військовий камуфляж, пофарбований у біле». Її презентують у Києві 14 вересня в Павільйоні культури на ВДНГ. Концепція проєкту — осмислення природи сучасних воєн, приховування фактів та ідеологічних маніпуляцій: сфери символізують історичні ідеали порядку й раціональності, а білий камуфляж, що вкриває їх, — цензуру та спроби «відбілити» реальність.
У серпні Ай Вейвей вдруге за літо відвідав Україну, побувавши не лише в Києві, а й у Харкові. DTF Magazine зустрівся з митцем і поговорив про його інтерес до України, брак сміливості у сучасному мистецтві, дискомфортність життя в Європі та про те, що він вважає ляпасом для тих, хто «торочить про демократію».
— Багато митців бояться їхати в Україну. Натомість ви їздили на Харківщину, де зустрічалися з бійцями «Хартії» тощо. Вам було страшно?
— Я приїхав в Україну завдяки платформі Ribbon International, чия команда запросила мене попрацювати тут. А як митцеві, мені завжди хочеться бути там, де я потрібен. Під час мого перебування в Україні мені вдалося вибудувати близькі стосунки з місцевими: художниками, фермерами, військовими різного рангу — командувачами й солдатами, що просто тепер перебувають на фронті. Усі вони працюють щодня, ризикуючи життям. Завдяки цьому я краще розумію, хто такі українці. Я більше покладаюся на свої емоції та судження, тож мені не хотілося б говорити з позиції митця, а передусім — з позиції людини. Бо як пересічна людина я на боці українців.
Водночас, як митець, я можу використати свою художню практику, щоб показати, що відчувають і переживають українці. Це виклик, і це непросто. Найстрашніше, що відбувається тут, — це не ризик померти. Найжахливіше те, що ти можеш зламатись і зачерствіти. Тому мені не так страшно тут.
— А чи лишилися взагалі в цьому житті ще речі, яких ви дійсно боїтеся?
— Мені лячно старішати, я боюся втратити ясність мислення, здатність відчувати біль інших і підтримувати тих, хто відчайдушно потребує допомоги й підтримки.
— Чи можна сказати, що теперішнє мистецтво і митці більше не безстрашні? Бо інколи здається, що більшість художників працюють з комфортними, безпечними та популярними темами, уникаючи справді складних і важких, за які можуть і захейтити чи закенсилити?
— Мені здається, що мистецтво загалом демонструє боягузтво людей, які просто хочуть бути невимушеними та крутими, бути приємними. Тож воно втратило функцію мистецтва — закликати до нашої внутрішньої сили.
Однак у сучасному мистецтві можна знайти щось, чому варто по-справжньому довіряти. Це відкриває незвідані горизонти, що, своєю чергою, вимагає від митця неабиякої сміливості. Утім, таких сміливців годі шукати серед випускників художніх вишів — вони лише прагнуть копіювати успішних майстрів, щоб продавати власні роботи на дорогих аукціонах чи здобути славу «зірки». І це небезпечно.
— Таке враження, що тепер у світі, якщо говорити пафосно, перемагає зло. Як ви гадаєте, чому відбувається такий відкат? З одного боку — ліки від раку, штучний інтелект, ро́боти, немає потреби тяжко працювати щодня, а з іншого — та ж сама нерівність, бідність, війни тощо.
— Мені здається, що так звані високі технології лише поглиблюють розкол і нерівність у суспільстві. Адже вони вигідні тільки великим корпораціям і тим, хто при владі.
Технології роблять їх ефективнішими, дають змогу звільняти працівників, що робить звичайних людей ще уразливішими, оскільки вони навіть не можуть знайти гідну роботу, щоб утримувати себе. Ця тенденція… Утім, це навіть не тенденція, це майже історичний крок. Нас дуже тягне вниз така корпоративна глобалізація та елітизм у культурі — знаєте, це точно призведе до катастрофи.
— А ви загалом оптиміст? Ви ще вірите в людство?
— Я говорю про співчуття, коли ми розмірковуємо про людство. Коли ти не егоїст, і піклуєшся не лише про себе, а й про своїх сусідів чи тих, хто потребує твоєї допомоги.
Але така поведінка не є нашою реальністю. Тож я не знаю. Я не можу бути дуже оптимістичним, розумієте.
— А що робити з тим, що про цінності, правильний розвиток світу та інші благородні речі, як правило, говорять люди з так званого «першого світу»? Чи можуть ці ідеї знайти відгук в африканських чи азійських країнах, які реально дуже бідні, зокрема через те, що країни «першого світу» колись непогано на них нажилися?
— Так званий «перший світ» насправді побудований на високорозвинених індустріальних суспільствах, які спочатку були переважно колоніальними. А пізніше, коли вони отримали глобальний статус, почали експлуатувати «третій світ» — такі країни, як Китай.
У 1970-х роках моя країна не мала нічого. Китай доклав багато зусиль, щоб стати впливовим, але пожертвував заради цього освітою кількох поколінь. Утім, авторитарна система дала змогу Китаю стати сильним. Та це радше виняток. Багато інших країн, наприклад в Африці, не змогли стати сильними — їх повністю занедбали. А людство не зможе вижити, якщо нехтувати добробутом інших людей.
— Ви багато працюєте з темою соціальної справедливості. А що у вашому розумінні означає справедливість?
— Мій син, коли йому було чотири, сказав, що справедливість — це коли всі щасливі. І в цьому є певна правда. Але чи можливо, щоб усі були щасливі? І як виміряти це щастя? Хіба нова пара брендового взуття чи право відвідувати певні вечірки — це щастя? А може, щастя — це просто спостерігати, як цвітуть соняшники під сонцем? Це зовсім інший вимір.
Тому я думаю, що суспільство має взяти на себе значно більше відповідальності, щоб досягти справжнього щастя. Адже щастя, яке ґрунтується на зусиллях інших людей, — фальшиве. Ви лише споживаєте, не роблячи свого внеску і не несучи відповідальності.
— Ви жили в Берліні, в Лондоні, а тепер — недалеко від Лісабона. Чи почуваєтеся ви комфортно в Європі?
— Я не почувався комфортно в Європі жодної секунди, бо втратив можливість жити в Китаї. Я китаєць, розмовляю китайською, мої звички більше схожі на китайські. Але я мусив від цього відмовитися. Я відчуваю себе іноземцем. Не має значення, як добре до мене ставляться люди чи як тепло вітають — я все одно чужинець, бо є певні цінності, які я не можу прийняти.
— Наприклад?
— Люди надто зосереджені на так званих індивідуальних вигодах, а не на сприйнятті суспільства як єдиного цілого. Через брак визнання того, що наші привілеї завжди ґрунтуються на чиємусь нещасті, суспільство без такого розуміння та співчуття стає для мене чужим. Ще більш чужим.
— А чи відповідає сьогоднішня Європа тим цінностям, які вона декларує — свобода, рівність тощо?
— Багато з цих цінностей видаються мені лицемірними чи просто нереальними. Деяких слів, як-от «свобода», «демократія» чи навіть «любов», я взагалі не розумію. Не бачу, щоб ці поняття тут справді існували на глибшому рівні. А ще в Європі дуже бояться суперечок, коли хтось поводиться нечемно чи неприємно для інших.
— Багато українців, що були змушені покинути Україну, тепер шукають відповіді, як не бути чужими там, де вони опинилися. Що б ви їм сказали?
— Звісно, завдяки сучасній культурі та способу життя можна легко адаптуватися до іншого місця, яке може бути безпечнішим, комфортнішим або гарантувати успіх. Та зрештою ви є тим, ким ви є. Ви належите до іншої культури, у яку ви глибоко вкорінені і якою вам доведеться пожертвувати. На мою думку, коли намагаєшся щось отримати, завжди багато втрачаєш. Тому я не знаю, як люди розв’яжуть це питання для себе. Це також жертва.
— У 2017 році ви встановили в Нью-Йорку клітки на знак протесту проти антиміграційної політики Дональда Трампа. Минуло майже 10 років, і от знову все повторюється — Трамп при владі, обіцяє звільнити США від емігрантів, при тому, що ця країна в принципі побудована емігрантами. Чому, на вашу думку, такі люди, як він, взагалі стають популярними? Ба більше — приходять до влади.
— Перемога Трампа — ляпас в обличчя тим, хто торочить про демократію. Він офіційно обраний президент. Але ким і з яких причин? Такі, як він, завжди звинувачують сучасні медіа в маніпуляції масовою свідомістю. Тож вони дуже добре грають у цю гру. І тепер вони навіть намагаються вирішувати долю України, не соромлячись цього. Вони думають, що саме вони ухвалюватимуть рішення.
— Ви висловлюєте протест проти несправедливості своїм мистецтвом. А ви чекаєте на якийсь результат? Чи вам важливо насамперед висловитися, показати приклад?
— Я не бачу ніяких наслідків від мого мистецтва, але через нього я стикаюся з певними наслідками. Мені часто доводиться пояснювати свою позицію, щоб висловити власну думку, яка відображає те, ким я є. І сподіваюся, що моя думка знаходить відгук і в інших. Це все, чого мені хочеться сьогодні.
— Ви кажете, що насправді вам не потрібно багато — ручка і папір для роботи, а спілкування з друзями й родиною — для душевного спокою. По-хорошому, людині й справді не потрібно багато. То звідки ж у нас цей максималізм, прагнення впливу, грошей, слави?
— Люди вже мають усе потрібне: світло, сонце, вітер, краплі дощу та сніжинки. Знаєте, вища сила така щедра, забезпечує нас чистою водою, усім. Але проблема полягає у грі, в якій ми беремо участь, у змаганні, хто може заробити більше грошей і жити в більшому будинку. Здавна люди були надто егоїстичними, щоб вважати, що вони вищі за інших. Але не можна бути вищим за інших. Щойно обираєш цей шлях, втрачаєш іншу можливість. Тож мені шкода тих людей, які мають гроші, але не знають, як використовувати їх для блага інших.
— У своїй практиці ви спираєтеся на минуле і багато говорите про важливість пам’яті. Росіяни просто тепер на окупованих ними територіях стирають пам’ять про все українське: змінюють назви вулиць і міст, переписують підручники з історії, викидають усе, що лишилося від українців у школах, коледжах, бібліотеках. Нічого нового, це вже було, і не лише в нас, а й по всьому світу. Але що нам робити з цим тепер?
— Без пам’яті чи розуміння нашого походження ми, по суті, дуже бідні. Неважливо, скільки у вас грошей, якщо ви втрачаєте свою ідентичність — це найдорожча річ. Подумайте про людину без пам’яті. Я справді вважаю, що це так просто. Пам’ять — найбільша власність як окремої людини, так і цілої нації, тому що вона стосується нашої ідентичності та нашого розуміння того, ким ми є. А в житті немає нічого важливішого, ніж розуміння того, ким ти є. Тож, звичайно, ми бачимо, як усі агресори намагаються стерти або перекрутити це, створити інший, хибний наратив. І це справді ефективно для контролю людського розуму. А те, як ми захищаємо свою пам’ять, захищає нашу цілісність.
Більше про мистецтво та інтерв’ю з митцями читайте в розділі «Арт».
