З 10 жовтня по 2 листопада у Voitok Gallery в Києві відбудеться персональна виставка української аніматорки Анастасії Фалілеєвої, яка працювала над такими проєктами як «Пес Патрон» та «Тигр блукає поруч». Проте на виставці вона представить скетчі, оригінальні кадри та інші артефакти зі своєї найбільш особистої роботи — «Я померла в Ірпені» (її також показуватимуть на виставці).
«Я померла в Ірпені» — це короткометражна анімаційна документальна стрічка, яку режисерка зняла для терапевтичного ефекту. У ній Анастасія відтворила своє перебування в Ірпені на початку повномасштабного вторгнення, яке зустріла зі своїм колишнім хлопцем і його родиною. Поєднуючи документалістику та анімацію режисерка рефлексує над власним травматичним досвідом і намагається у своїй пам’яті з’єднати докупи фрагментовані моменти.
Фільм демонстрували на найпрестижнішому анімаційному кінофестивалі в Ансі, а нещодавно він переміг у міжнародному конкурсі на українському кінофестивалі «Лінолеум». Окрім того, ця стрічка здобула нагороду за найкращий сценарій на фестивалі Ottawa Animation Festival, а також виборола гран-прі і головний приз від кінокритиків на київському KISFF.
На прохання DTF Magazine Соня Вселюбська поспілкувалася з Анастасією про бажання розповісти настільки особисту історію, вплив «20 днів у Маріуполі» та поєднання документалістики та анімації.
— Коли ти зрозуміла, що тобі треба показати цю історію саме в такій формі — терапевтичній і відкритій?
— Усі мої фільми терапевтичні, і що жорстокіша тема, то терапевтичніший фільм.
Я вирішила його зробити, бо хочу, щоб жодній дівчині у світі не довелося пережити такого. Звісно, ця стрічка насамперед про війну, але вона й про аб’юз. А моя мета — розіпнути аб’юзерів. От щоб це все з’явилося на білбордах — скрізь! Щоб чоловіки просто боялися так чинити.
— Зображаючи своє перебування в Ірпені, ти сполучаєш анімацію, архівні кадри та відео, зняте в місті. Розкажи, що спонукало тебе до такого міксу?
— Спершу я думала, що зніму саме документальний фільм. Моя реакція на будь-яку травматичну ситуацію — фотографія і кіно. Коли почався цей жах, я, щоб хоч якось протистояти йому, почала фільмувати все підряд. Знімати було дуже страшно, і тому на документальну стрічку мені не вистачило б кадрів.
Тому я використала знятий матеріал як спогади й опорні точки для анімації. Шукала, як, зокрема, перегукуються між собою намальована міна, від якої згорів тамтешній будинок, і міна з архівних світлин мого діда. Загалом, у стрічці купа кадрів, змальованих з фотографій. Також є два відео, яким я навіть ротоскопіювала.
Мене дуже захоплює документалістика, особливо поетична. Сухий виклад часом теж має величезну вагу, але це просто не мій ракурс. До того ж я страшенно закохана в анімацію. От мій фільм і вийшов анімаційно-документальний. Я обожнюю перетворювати реальність на анімацію, бо спогади стираються, а тоді раптом зринають певними образами в голові, і анімація щонайкраще передає цей процес. Це не та точна картинка, яку ти пам’ятаєш. Наприклад, у моїй пам’яті все дуже скетчове, моторошне й чорно-біле.
— Чим ти керувалася, коли надавала деталям окупації анімаційної форми? У жорстоких моментах я бачу певне посилення сюрреалізму.
— Усі свої амбіції створювати світи й когось у них занурювати я втілюю в анімації. Мені не подобається слово «маніпуляція», наче це тільки аб’юзери — маніпулятори. Але кіно таки може впливати.
Кінематографу, на мою думку, властиві два типи впливу. Перший я називаю дешевою маніпуляцією: це ніби вбити в прямому ефірі кошеня. А є вплив більш творчий, коли яблуко й магнітофон носяться з котом, як у мене. Завдання такого впливу — не просто викликати неприємне почуття. Скажімо, від трупів і вибухів, а саме доносити це метафорично. Такий ефект справляє анімація, яка іноді образністю проникає глибше в серце глядача.
Гадаю, в Україні стрічка «Я померла в Ірпені» — це фільм про аб’юз на тлі війни, а за кордоном — фільм про війну на тлі аб’юзу. Нечасто можна достукатися до іноземного глядача, показуючи понівечені трупи. Іноземці не дивитимуться на це, бо занадто ніжні для таких кадрів.
Але якщо показувати завуальовано, через цікаві образи чи персональні історії, до них зрештою доходить. Що аб’юз, що війна — дуже важкі теми, тому я підступаюся до них з делікатнішого боку.
— У твоїх інтерв’ю я читала, що ти надихалася фільмом «20 днів у Маріуполі» і хотіла зробити стрічку у формі щоденника, але цього не сталося. Чому?
— Я взагалі боялася зробити щось схоже на «20 днів у Маріуполі», бо прагнула зовсім іншого, ба навіть прибрала хронологічну структуру. Але я обожнюю той фільм і мрію, щоб Чернов переглянув мій. Я над цим працюю.
— І все ж у стрічках «Я померла в Ірпені» та «20 днів у Маріуполі» схожий есеїстичний підхід…
— Напевно, через потяг до терапії. Вийшовши з тодішніх стосунків, я думала, що вмираю без цього чувака. Казала собі. Що любитиму його все життя, а потім зняла про нього такий фільм… І, знімаючи, ніби почала спостерігати за собою в минулому. За тим, яке це було тотальне пекло. І я досі те все аналізую.. Так само і Мстислав Чернов, думаю, ретроспективно спостерігає та аналізує події в своєму фільмі.
Кадри з анімації «Я померла в Ірпені»
— Очевидно, жанр документальної анімації часто допомагає режисерам не тільки відрефлексувати, а й пригадати те, що стерлося з пам’яті…
— Я справді хотіла пригадати й підтвердити собі, що все так і було. Переживаючи ту ситуацію, я взагалі нічого з цього не помічала. Щоб побачити якісь моменти, я мала пильно спостерігати, але мозок від стресів ніби завмирає і нічого не запам’ятовує. У мене все було супермашинально й беземоційно.
Хай там як, але я багато чого не пам’ятаю з Ірпеня, бо ми там нічого не робили, і пригадати щось конкретне доволі важко. Інколи в мене здавали нерви, і момент, коли я ридаю у фільмі, глибоко документальний, як і кожна його деталь.
Загалом кажучи, всі деталі в стрічці не випадкові: чашка, пиріг, шахи, кіт, алкоголь у холодному підвалі й кляті магнітофони з яблуками.
Пам’ятаю, я, працюючи над фільмом, навіть купила собі на останні гроші — за 3500 гривень — карту Deepstate, щоб дивитись, як рухалися війська, бо колишній раз по раз казав, що я все вигадую. Я хотіла все підтвердити якось, довести що я маю слушність. Тому я могла бачити, де і які будинки бомбили, в кого стріляли. Переконатися, що це реально відбувалось і я нічого не придумала.
— Фільм намальовано вугіллям. Гадаю, це досить довгий технічний процес, який, однак, змушує ще глибше зануритися в історію та її переживання. Що для тебе означає цей матеріал?
— Будинок мого колишнього хлопця згорів невдовзі після того, як ми виїхали. Та дізналися ми про це вже після деокупації. А я ж відчувала, що з цим будинком щось станеться.
Кадр з анімації «Я померла в Ірпені»
— Фільм намальовано вугіллям. Гадаю, це досить довгий технічний процес, який, однак, змушує ще глибше зануритися в історію та її переживання. Що для тебе означає цей матеріал?
— Будинок мого колишнього хлопця згорів невдовзі після того, як ми виїхали. Та дізналися ми про це вже після деокупації. А я ж відчувала, що з цим будинком щось станеться.
Я хотіла назбирати вугілля на тому попелищі й зробити фільм-перформанс. Але ми з хлопцем вже мали доволі погані стосунки, до того ж у людей скоїлася трагедія. Тому я вирішила цього не робити, і ми просто малювали вугіллям з магазину.
Саме вугілля таке ніжне: воно наче хиткі спогади, що повсякчас утікають. Торкнешся його — воно вже й розмазалось. Так, з ним справді непросто працювати.
— Готуючись до інтерв’ю, я прочитала чимало коментарів про вкрай невтішний стан анімації в Україні. Чи можеш ти окреслити свої перспективи цієї індустрії?
— Взагалі я дуже оптимістично настроєна. Я вважаю, що все нормально. Цього року на «Лінолеумі» — як в українському конкурсі, так і в секції new faces, було дуже багато класних робіт.
Якщо люди працюватимуть далі, то з українською анімацією все буде гаразд. А от якщо вони чекатимуть державного фінансування, то нічого не буде. Тепер часи складніші. Не можна вже піти в Держкіно чи УКФ і просто так отримати гроші на фільм. Звісно, працювати сьогодні вкрай складно. Іноді немає світла. Чи всю ніч летять шахеди й ти не висипаєшся. А анімація — дуже жорстока професія, яка викине всіх, хто прийшов туди заради слави та грошей. Тож якщо ти реально хочеш робити анімацію — найдеш собі шляхи.
Я робитиму все можливе, щоб підтримувати й розвивати українську анімацію. Як каже Олена Голубєва (голова Української анімаційної асоціації. — Прим. DTF Magazine), «щоб українська анімація не була падчеркою українського кіно». Я вже вкладаю туди свої кошти, створюю робочі місця і стараюся робити фільми саме в Україні — з нашими художниками.
Авжеж, я розумію, чому люди скиглять, бо часом і сама ремствую. Але потім збираю волю в кулак, іду й роблю. Бо Росія хоче, щоб ми зникли разом зі своєю анімацією, культурою — просто з усім разом. Я не дам їм шансу знищити нас морально, фізично. Хай навіть тупо через те, що я впертий козоріг. (Сміється.) Хай вони загнуться зі своїми фільмами на зразок «Росіяни на війні». Хай я згорю на цьому поприщі, але нізащо не дам померти українській анімації і не дозволю російській анімації стати великою.
