Дипломну роботу української режисерки Поліни Піддубної «Моя бабуся парашутистка» (My Grandmother is a Skydiver) відібрали до програми La Cinef — офіційної секції Каннського кінофестивалю, присвяченій короткометражним фільмам, створених студентами кіношкіл з усього світу.
13-хвилинна анімаційна стрічка розповідає про бабусю Поліни Альфію, яка зустріла повномасштабне вторгнення в Харкові, відмовившись виїхати з міста. За сюжетом Піддубна дзвонить їй у 1960-ті, коли та мешкала у Центральній Азії, вчилася на акушерку й стрибати з парашутом. У розмові онука намагається відновити та переосмислити родинну пам’ять та власну етнічну ідентичність, «розірвати нескінченне коло колективної травми та замислитися над сенсом людського життя».
На прохання DTF Magazine режисерка розповідає про свою роботу докладніше
Історія бабусі Альфії
Вона народилася та виросла в башкирській родині в узбецькому місті Денау. Пізніше вона переїхала до Таджикистану навчатися, залишившись там працювати та будувати кар’єру. У таджицькій столиці Душанбе народилася моя мама.
У 1990-х роках в Таджикистані розпочалася громадянська війна, і моя сімʼя була змушена, залишивши все, тікати в Україну. Мама оселилася в Харкові, у бабусиної рідної сестри, яка на той момент вже давно жила там.
Бабуся ж оселилася в селі Тарасівка у Запорізькій області, яке наразі перебуває в російській окупації. Коли у 2000 році народилася я, бабуся переїхала до Харкова.
Сюжет
Його ідея виникла в мене на початку 2022 року, коли я зацікавилася життям своєї бабусі як прогресивної жінки. Вона займалася парашутним спортом та волейболом, самостійно переїхала у підлітковому віці навчатися на акушерку в іншу країну, і взагалі робила багато цікавих речей.
Я почала записувати інтерв’ю з нею та іншими моїми родичками. Після початку повномасштабного вторгнення ця історія набула глибшого контексту і я усвідомила, що кожне покоління моєї родини переживало війни та вимушене переміщення. Тоді я вирішила створити таку собі хроніку, що відображає не лише історію моєї родини, а й колективний досвід, але з фокусом на персоналії моєї бабусі. Оскільки її професія та хобі, акушерство та парашутизм, максимально пов’язані для мене з поняттям життя на протиставлення війні.
Я завжди показувала бабусі різні стадії розробки майбутнього фільму, і вона завжди дуже тішилася та впізнавала себе. Але оскільки діалоги у стрічці ведуть різними мовами з англійськими субтитрами, а переглядала вона її з маленького екрану телефону, вона не повністю розуміла контекст. Для першого показу в Україні я підготую українські субтитри, і зроблю показ в кінотеатрі у Харкові, куди вона обов’язково прийде і сподіваюся оцінить фільм повною мірою. Але вона вже дуже горда за мене.
Робота над фільмом
Робити фільм про власну родину може бути важко, тому що ти працюєш з власними травмами. Також потрібно дуже етично підходити до історії інших членів родини, отримувати згоду, розуміти як та про що можна розказувати.
Щоб створити 13-хвилинну анімацію, мені знадобився рік дослідження. За цей час я перечитала багато текстів та книг, провела безліч інтерв’ю, аналізувала родинну історію та колективний досвід, їздила до Центральної Азії. Там я мала змогу краще зрозуміти контекст, вкотре самій стрибнути з парашутом (а це була ще та пригода на воєнній базі), побачити будинок у Душанбе, де раніше жила бабуся, відвідати пологовий будинок, у якому вона працювала, та навіть відновити її звʼязок з давньою колегою, яка залишилася там.
Також я брала з цим проєктом участь у резиденціях та курсах письма, пітчила його на професійних подіях. Дуже рада, що цей важка праця окупилася, і що фільм матиме прем’єру на найбільшому фестивалі у світі, а цю унікальну історію побачать багато людей. У мене дуже багато планів пов’язаних з проєктом, і загалом мені хочеться й надалі досліджувати тему деколонізації, родинної та колективної пам’яті та маргіналізовані феміністичні історії.
Про візуальний стиль «Моя бабуся парашутистка»
Ми з командою дуже довго шукали візуальну стилістику — який вигляд матимуть фони та персонажі, як їх анімувати. Ще на початку проєкту я зрозуміла що це буде 2D-фільм, бо відчувала що ця техніка найкраще розкриє потенціал історії.
Персонажі виглядають доволі реалістично за своїми пропорціями та рухами, але все одно певною мірою стилізовані. Я хотіла, щоб в них відчувалася реалістичність, а відтак і певна документальність. До того ж для деяких кадрів ми використали відеореференси для спрощення процесу анімації.
Ще у підлітковому віці я дивилася багато фільмів, більшість з яких були анімацією. Ці мультфільми дуже надихали мене своїми історіями, я дуже багато чого навчилася. І одного дня я вирішила, що так само буду створювати фільми, щоб надихати своїми історіями інших. Тоді мені було 13.
Наразі я бачу себе інтердисциплінарною художницею, і залежно від проєкту працюю з різними медіа. Та режисура та продюсування анімаційних фільмів займають в моєму житті найбільше місце. В анімації існує дуже багато засобів виразності: кольори, форми, таймінг руху персонажів, дизайни, ритм. Все це створюється з нуля, з абсолютної фантазії, у той час, коли класичне кіно і досі є документацією того що існує у фізичному світі.
Усього до короткого списку цьогорічної секції La Cinef відібрали 16 фільмів. Переможця оголосять 22 травня.
