Американський режисер Арі Астер перетворює свої страхи на кіно. Його горори початку кар’єри, як-от «Спадковість» (2018) і «Сонцестояння» (2019), стали гітами в каталозі студії А24. Ці та наступний фільм — «Усі страхи Бо» — розкрили Астера як автора, який проєктує у свої багатожанрові історії соціальні тривоги, приниження, токсичні сімейні стосунки та ілюзорність людських амбіцій. Новий фільм «Еддінгтон», вперше показаний на Каннському фестивалі, — найреалістичніший у кар’єрі режисера: не лише завдяки стилю, а й завдяки точному відтворенню сучасного стану світу.
«Еддінгтон» (виходить в український прокат 14 серпня) розповідає про пустельне містечко в Нью-Мексико, жителі якого стрімко втрачають глузд під гнітом карантинних обмежень. Головний герой, шериф Джо (Хоакін Фенікс), відмовляється носити маску та ненавидить місцевого мера-ідеаліста Теда Грасіа (Педро Паскаль). Джо вирішує балотуватися в мери, просуваючи своє суперечливе бачення на пандемію і суспільство. Паралельно з ковідом і політичною кампанією Джо ситуація в місті загострюється: підлітки виходять на протести БЛМ, хтось згадує давно забуті кейс про зґвалтування, мама травмованої дружини (Емма Стоун) зачитується найбожевільнішими теоріями змов на дні інтернету, а на горизонті з’являється інтернет-проповідник (Остін Батлер).
Астер помістив цей сюжет у рамки естетики вестерн-кіно, де замість зброї люди тримають телефони, перебуваючи в постійному думскролінгу. Фільм переповнений інтернет-жартами останніх п’яти років і є гострою іронією щодо воук-культури як явища. Компонуючи все це разом, Астер створив тривожну картину того, як для нього відчувається сучасна Америка.
На прохання DTF Magazine Соня Вселюбська відвідала круглий стіл з Арі Астером на Каннському кінофестивалі і поговорила про створення фільму «Еддінгтон» у контексті його авторства, про те, як соцмережі змінили місце кіно в культурі, і чому він відчуває себе безсилим в Америці.
— Між релізом «Усіх страхів Бо» та «Еддінгтона» минуло всього два роки, і це два дуже масштабних й амбіційних проєкти. Як з’явився «Еддінгтон»?
— Давно, ще до часів кіношколи, я мріяв зробити фільм у Нью-Мексико (Арі Астер виріс у Санта-Фе, штат Нью-Мексико. — Прим. DTF Magazine). Мав певні думки зробити там повнометражний дебют, але врешті ним стала «Спадковість». Потім почалася пандемія, яку я частково провів у Нью-Мексико зі своєю родиною, і ця ідея переродилась у моїй голові. Ковід, а потім жахливе вбивство Джорджа Флойда, Америка проводить весь час онлайн, усі ці теорії змов та дезінформації заповнили інтернет — я відчув, що тепер найкращий час відродити мою ідею. Використати цей збіг подій, щоб спробувати осмислити ситуацію через цей скажений потік подій.
У 2020 році я написав сценарій, але одразу після сталися «Усі страхи Бо». Тоді мені довелося вирішувати, який фільм зробити першим, і мені здалося, що як я просто зараз не зроблю «Бо», то більше такого шансу не буде. Під час монтажу «Бо» я переписував сценарій наступного фільму, і у мене справді був час, бо постпродакшен сам по собі тривалий процес, а потім ще й відбувся страйк Гільдії кіноакторів. Ми хотіли встигнути випустити стрічку до виборів, але мені здається, тепер вона навіть ще цікавіша.
Загалом, працюючи над «Еддінгтоном» роками, я помітив, що його сприйняття змінюється. Щоразу, коли я його дивлюся, залежно від того, в якій точці світ перебуває — він раптом починає звучати інакше. І це дуже цікаво. Що було незмінним за ці роки роботи, — це моє відчуття, що ми все ще там, і ковід — це не просто капсула часу. Тепер є ілюзія, що все стрімко змінюється, що ми наче живемо в постійному процесі, але ж насправді це не так. Мене лякає, як речі не просто не змінюються, а регресують.
— Загалом у вас дуже тісні стосунки з A24. Вони дають вам повну свободу?
— Більш-менш. Зазвичай суперечки виникають щодо хронометражу.
— У цьому фільмі ви відкрились як великий шанувальник жанру вестерн. В «Еддінгтоні» це проявляється через його пустельну локацію, кадри заходу сонця, фокус на поясі шерифа, який взагалі виглядає як класичний ковбой, а в кінці герої дивляться фільм Джона Форда. Що було у вестерні такого, що було треба для розказаної історії?
— Я обожнюю вестерн і його традиції. Вестерн узагалі говорить про одні з найважливіших, чи принаймні найдраматичніших речей, як-от конфлікт архаїчного із сучасним, формування нових суспільств, боротьба з беззаконням. Я хотів, щоб «Еддінгтон» вів сучасний діалог з іншими вестернами, але водночас я не намагався навмисно проводити паралелі між ним і будь-якими іншими канонічними фільмами жанру. Традиції вестерну, очевидно, були в моїй голові, і я їх люблю та бачу їхню актуальність сьогодні. Я відчуваю, що стан людства тепер перебуває на схожому рубежі конфліктів і переосмислення архетипів, національної міфології, якщо говорити про Америку.
Я хотів, щоб «Еддінгтон» був чимось на кшталт американського жанрового епосу з оновленими архетипами. Але мені було важливо зробити так, щоб фільм співчував усім цим персонажам і їхнім страхам, бо це звичайні люди з недоліками, які щиро вірять, що борються за правильне, що, втім, набуває спотвореної форми.
Я також багато думав про театралізованість ковіду — усі ці: «стій тут», «зроби це», «надінь маску», «кажи це», «вір у це». І фільм починається з людини, яка каже: «Ні, я цього не робитиму. Я стою на своєму. Я проти». Але що він робить далі? Вмикає телефон і знову повертається в ту саму систему. Ось про що я думав. І, мабуть, я просто хотів зробити це максимально очевидним у фільмі, настільки, щоб це аж почало дратувати, настільки це постійно навколо нас.
— Чи є інші жанри, з якими ви б хотіли попрацювати?
— Я люблю всі жанри. Я хочу зняти романтичну комедію, і я дуже хочу зняти ще один вестерн. Взагалі я хочу багато чого, і я не сприймаю себе як режисера якогось одного жанру. Немає жанру, до якого я був би особливо прив’язаний. Усе залежить від того, що найкраще підходить для конкретної історії.
Мені, мабуть, просто подобається бути трохи похмурим. Жахи добре мені підходять, тому що в цьому жанрі можна дозволити собі те, чого не зробиш в інших.
— Уже вдруге поспіль ви працюєте з Хоакіном Феніксом (вперше у фільмі «Усі страхи Бо». — Прим. DTF Magazine), і в будь-якому жанрі ваш тандем чудовий. У чому він для вас незамінний?
— Хоакін — надзвичайно серйозний актор, який здатен бути справжньою людиною. У ньому дуже багато людяності, і він настільки вразливий, це ніби абсолютно спонтанно — ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Водночас він може бути суперточним і здатен повертатися до тих самих емоційних станів знову і знову.
Єдине, чого він не може, — це грати щось неправдиве. Якщо він відчуває, що «грає», — він починає соромитися й засмучуватися. Усе має бути справжнім, а тому працювати з ним дуже цікаво й наснажливо, бо кожна сцена вимагає від мене більшого.
— В інтерв’ю до ваших минулих фільмів ви відповідали, що створюєте фільми зі своїх страхів, які, своєю чергою, створюють дискомфорт глядачу. Втім, з горору і чогось лячного ви прийшли до чогось суперсоціального, реалістичного і навіть комічного. Які переживання спонукали вас на таку форму?
— Не можу сказати, що свідомо прагну викликати в людей відчуття дискомфорту, але вочевидь такими є історії, які я втілюю на екрані. Коли зі мною ведуть розмови про мотивацію, я завжди засмучуюся, бо я йду за інтуїцією, за внутрішнім відчуттям. Я не маю якогось чіткого плану.
Цей фільм про світ, тому він, звісно, має бути вкорінений у реальність, водночас мені хотілося показати, наскільки він дивний. І фільм дуже сильно про те, як віртуальне робить реальне фальшивим, і тому йому був потрібен деякий сюрреалістичний дотик.
В «Еддінгтоні» я хотів висловитися щодо середовища, в якому ми живемо. Я намагався створити кіно про поляризацію і про те, як люди не можуть співіснувати.
Думаю, те, що фільм може викликати поляризовану реакцію, — це певною мірою природно, адже дивитися на це справді незручно. І я не вважаю, що те, що тепер відбувається, це смішно, це скоріше абсурдно.
Найпідступніше в нашій культурі те, що вона одночасно страшна, небезпечна, катастрофічна. А водночас безглузда й дурна, настільки, що її неможливо сприймати серйозно.
На мою думку, великий страх і спільний ворог у фільмі — це відволікання уваги. Ми живемо в системі, що руйнується, а політичні битви заворожують нас, поки великі технологічні компанії і капітал захоплюють усе. Люди втратили будь-який реальний вплив на систему, у них більше немає доступу до можливості змінювати світ, і ковід лише посилив це. Контроль над даними та інформацією став привілеєм влади — і це працює ще ефективніше, якщо твої підозри та гнів спрямовуються не на джерело проблем, а на сусіда. І десь там — сила, дуже велика, і ми досі не знайшли способу, як з нею впоратися. Але нам доведеться. І саме це зводить з розуму персонажів «Еддінгтона» — хоч вони самі цього можуть і не усвідомлювати.
— Як вам усе-таки вдалося гуманізувати радикалізовані погляди, просякнуті пропагандою і теоріями змов, які є у фільмі? Адже це не просто карикатура — ви також намагаєтесь увійти в їхню свідомість, зрозуміти їх.
— Просто не намагався їх засуджувати, бо який у цьому сенс? Мені було цікавіше дослідити таку систему мислення, не демонізуючи нікого й не ідеалізуючи. Я сподіваюся, що він є демократичним у тому сенсі, що надає рівну вагу кожному інструменту в цій какофонії.
Я справді вірю, що такі люди містять у собі щире бажання бути частиною чогось більшого, служити якійсь спільній справі, якщо вони не є абсолютно цинічними та відверто жахливими, звісно. І, на жаль, багато хто з хороших людей потрапляє під вплив підступних сил, і саме так люди й потрапляють у ті чи інші шкідливі переконання, з яких уже не можуть вирватися.
Ми всі живемо у своїх головах і не перебуваємо в одній реальності одне з одним. Це про замкненість у власному сприйнятті, а також про те, скільки непростої історії ми носимо в собі — особливо якщо говорити про Америку. Тобто ми сприймаємо світ крізь якісь вікна, які насправді дуже старі. Усе це наче нове, але віддає якимось дежавю.
Я відчуваю, що існувати в актуальному світі насправді дуже складно, і дуже важко побачити його у справжніх масштабах, за межами себе і своєї бульбашки. Ми бачимо лише розміри того маленького світу, в який віримо.
— Це територія ширшого питання, що взагалі є правдою сьогодні. Моралізатори люблять говорити про ризики втратити істину, саму здатність розпізнавати правду. Але ж хіба вона вже не втрачена? І у фільмі ви підводите доволі песимістичний висновок.
— Мені здається, саме поняття правди дуже сильно спотворене. Мета пропаганди — це ж навіть не про те, щоб когось переконати в брехні. Її мета — змусити людину взагалі втратити віру в можливість якоїсь спільної правди. І це наша катастрофічна втрата.
Я не знаю, який із цього вихід. І, здається, що ті, хто міг би допомогти нам вирватися з цього стану, — або не мають інтересу це робити, або їм узагалі байдуже. Ми застрягли в ілюзії змін. Саме про це і є фінал фільму.
Цілком можливо, що якби мене пізніше спитали, про що мій фільм, — я б відповів, що він про будівництво дата-центру.
— Ви багато говорите про розвиток технологій, які беруть гору над здоровим глуздом. Як у цьому контексті соціальні мережі змінюють кінематограф?
— Вони вже радикально змінили те, як люди взаємодіють із фільмами. Парадокс у тому, що кіноіндустрія — це середовище, яке живиться увагою, але водночас знецінює її.
Кіно вже не є тим центральним медіумом, як це було колись. І для мене, як для кінорежисера, який вірить у силу кіно й любить його, — це дуже сумно. Але для молодшого покоління все інакше — для них тікток — це головне, і вибачте, якщо я говорю як бумер.
Я про те, що все зводиться до коротких моментів, до окремих кадрів, увага молодшого покоління натренована на фрагментованість. Тут я вже, певно, навіть не зовсім про кіно говорю, але мені здається, що загалом втрата здатності концентрувати увагу призводить і до втрати здатності мислити. Тому що мислити складно, і якщо ти не маєш уваги й концентрації, ти просто не здатний на глибокі роздуми.
Люди дуже фрагментовані. Я сам відчуваю себе таким. Усе навколо нас стало роздробленим — через ту систему, в якій ми живемо.
— З призми розвитку інтернету і фрагментованості людської уваги, в яких формах існуватиме кіно в майбутньому?
— Гадаю, нові форми вже витісняють традиційне кіно. І ми це бачимо — наприклад, через спеціальні покази у форматі 70 мм. Люди дуже ностальгують за плівкою. А така ностальгія зазвичай виникає тоді, коли щось уже майже померло.
Сьогодні це вже стало подією — подивитися фільм на плівці, бо це щось дивне, рідкісне. І саме цим тепер приваблюють глядачів до кінотеатрів — роблячи з цього подію.
Водночас класичний інтернет ось-ось сам стане «старим форматом», бо приходить ШІ, і вже складно уявити, в який бік це розвиватиметься.
Кіно стає дедалі більш нішевим явищем, а не домінантною формою культури. І для мене це важко, бо це все, чим я хочу займатись. Я планую знімати фільми до кінця життя, і я сподіваюся, це буде можливо. Чи вірю я в кіно? Так. Я вважаю, що воно здатне на неймовірні речі.
— Чи входять у ці неймовірні речі змога режисера щось радикально змінити?
— Ні, я не думаю, що я можу щось змінити своїми фільмами взагалі. Сумніваюся, що більшість глядачів, які побачать «Еддінгтон», винесуть з нього якийсь глибокий висновок, але, мабуть, комусь відгукнеться світ, який я там зобразив, адже саме так я його відчуваю. Я просто намагаюся передати, як відчувається Америка — і, чесно кажучи, вона відчувається дивною, хворою і божевільною.
— Як ви влучно, але дуже фаталістично прокоментували Америку на пресконференції: «Ми стали частиною небезпечного експерименту, який вийшов з-під контролю».
— Бо я відчуваю себе абсолютно безсилим, і, гадаю, ви також, бо ми справді такі. Є сили, величезні сили, які керують усім. І нас повністю відрізали від будь-якого відчуття, що ми можемо змінити світ або вплинути на нього. І, як на мене, багато з тих, хто сьогодні при владі, не вірять у майбутнє. Ось у чому проблема. Люди, які нас ведуть, не вірять у майбутнє.
Мене охоплює відчай від того, де ми і куди рухаємось. Але я сказав це на пресконференції — це, можливо, звучить трохи банально, але все ж правда: я бачу єдиний шлях уперед у тому, щоб ми знову почали взаємодіяти одне з одним. Бо більше немає ніякого колективного суб’єкта. Ми всі самі по собі. Ми всі ізольовані, живемо у світі страху й параної. Але як людям знову об’єднатися? Немає нових ідей і система сама себе пожирає.
Дивіться «Еддінгтон» Арі Астера в українському прокаті з 14 серпня.
