67-річна Наталія — корінна киянка, яка жила на Позняках ще до того, як цей мікрорайон поринув у бетон і багатоповерхівки. Приватний сектор з одноповерховими хатами майже зник, але вона тримається за свою садибу — останній острівець землі серед кам’яних джунглів. Девелопери натякають грошима й бульдозерами, але Наталія лишається непохитною й усміхненою. Вона боронить свій «яр», своїх кіз і курей, своє маленьке господарство. А з початком війни ця боротьба та зв’язок із землею лише загострились і заглибились.
Вона — героїня фільму «Квіти України» Аделіни Борець, який 22 травня вийшов в український прокат. Режисерка спостерігає за цим вкоріненням Наталії як жестом спротиву — у просторі, де кам’яні джунглі стирають землю під ногами, а війна вже дихає в потилицю. Виходячи за межі окремої історії, ця спроба спостереження перетворюється на метафору — стійкості, крихкої присутності, циклічного дихання життя, що триває попри.
В інтерв’ю DTF Magazine, записане після прем’єри на кінофестивалі «Молодість», Аделіна Борець розповідає по про назву, яка читається як архітектурний маніфест, конект з героїнею фільму, режисерське втручання і збереження делікатнісі у кіно, що торкається болю й повсякденності водночас.
ПРО РЕЖИСЕРКУ
Аделіна Борець — українсько-польська режисерка з Маріуполя. Вона навчалась у Варшавській кіношколі, а нині завершує магістратуру в кіношколі ім. Кшиштофа Кісловського в Катовіце. Її фільми вже здобули визнання на міжнародних фестивалях у Варшаві, Новому Орлеані, Києві та Гдині. Особливого резонансу набув її дебютна короткометражна стрічка «Зірка полинь», що отримав гран-прі та приз глядацьких симпатій на екологічному фестивалі EKOFILM у Чехії. Тепер Аделіна презентує свій перший повнометражний документальний фільм «Квіти України» — історію про спротив і вкорінення, що проростають у тиші. Міжнародна прем’єра стрічки відбулася торік на кінофестивалі DOK Leipzig у Німеччині, де дістала схвальні відгуки.
«Її страх був дуже конкретним»
— Назва вашого фільму до останнього зберігає відчуття, ніби йдеться про боротьбу за київську архітектуру — зокрема, за модерністичну будівлю «Квіти України». Чому ви вирішили залишити саме цю назву, яка ніби свідомо заводить глядача в іншу зону сприйняття?
— Звичайно, назва фільму — не випадковість. Усе почалося з того, що перші кадри ми знімали ще 2021 року на даху «Квітів України» — саме під час протестів, у яких ми брали участь. Саме тоді я познайомилася з нашою головною героїнею — Наталією.
Та згодом наратив фільму пішов іншим шляхом — таке іноді буває. Попри це, назва залишалася доречною. Вона нічого не відбирала — навпаки, додавала нові сенси, дозволяючи їм виростати в ширшу площину.
— Як змінювався фільм з часом — від перших зйомок на даху «Квітів» до остаточної історії?
— Ми працювали над фільмом приблизно три роки, і за цей час змінилося практично все. І сюжетні лінії, і саме розуміння того, про що ця історія. Навіть під час постпродакшену ми залишали для себе відкритими багато питань.
Час постійно втручався в хід наративу. Один з героїв виїхав з країни — і сюжет знову змінив напрям. Зрештою, в центрі оповіді опинилася інша тема — генераційна.
Мене завжди цікавило дослідження різних поколінь українців: як змінюються їхні погляди, але водночас зберігається певна цілісність. Усвідомлення, принципи, традиції — усе це передається з покоління в покоління. Я вважаю, що багато українських традицій збереглися саме завдяки релігії. І саме ці традиції, на мій погляд, формують національний код.
— У фільмі ми знайомимось із 67-річною Наталією. Її життя та близькі — частина невеликого зеленого острівця на Позняках. В її історії вибудовуються два конфлікти, що стають паралелями боротьби за все, що їй дороге. Чи був у процесі створення фільму момент або усвідомлення, коли ви зрозуміли, що ці два конфлікти — особистий і ширший — справді переплітаються? Що це означало для вас?
— Коли я приїхала на зйомки в лютому, вже відчувалося, що в повітрі щось насувається. Ми монтували фільм за кордоном, шукали фінансування, я їздила на пітчинги. А під час повномасштабного вторгнення деякі сцени довелося знімати самій — без операторів. Я майже не спала вночі, постійно дивилася новини й переглядала відзнятий матеріал. Адреналін підживлював роздуми, і саме тоді я почала будувати історію по-новому.
Я усвідомила, що боротьба Наталії, яку ми знімали, — це паралель до того, що відбувається тепер у країні. Ми не знали, чим усе закінчиться, але вірили в перемогу.
Робота над фільмом тривала три з половиною роки, і в мене була ідея, як оформити фінал, якщо ми переможемо — з використанням кадрів із Дня Незалежності. Загалом було три варіанти закінчення, але той, що ми бачимо у фільмі, народився приблизно за пів року до завершення проєкту.
Одного дня я побачила, як Наталія танцює — ми дещо криво зняли це з-під кущів, але кадр вийшов надзвичайно сильним.
Був також інший епізод, де Наталія стоїть на землі. Тоді я подумала: «Боже, вона ж королева землі».
Переглядаючи відзнятий, але не використаний матеріал, мені спала на думку ідея фіналу. Ми дочекалися ідеального світла і погодних умов, щоб відзняти останній кадр, який є цитатою до Довженкової «Землі».
— Це було явно помітним.
— Добре, якщо ви це помітили, для мене це важливо. Бо я не соромлюся такої паралелі — вона була цілком свідомою і саме тому стала фінальним кадром. Вона лягає у фільм так само природно, як у Довженка сцена смерті.
На жаль, на Q&A за кордоном цього зазвичай не зчитують. Я сподівалася, що хтось із місцевих медіа зверне на це увагу, бо це дуже цікава тема для розмови. Це ще одна паралель, яку я проводжу, але вже в зовсім інших обставинах і часі. У Довженка все ж таки вона мала соціалістично-пропагандистський відтінок.
— Під час нашої зустрічі ви згадували, що Наталія продавала квіти, і саме завдяки спілкуванню з учасниками протесту довкола «Квітів України» ви з нею познайомилися. Як саме це сталося? І що допомогло переконати її взяти участь у фільмі?
— Наталія справді багато де торгувала розсадою, але безпосередньо в акціях протесту не брала участі.
Коли ми знімали на даху «Квітів України», то записували інтерв’ю, спілкувалися з активістами — загалом шукали героїнь для фільму (тоді його концепція ще була трохи іншою: про три покоління — X, Y, Z). Хтось згадав про «яму» на Позняках. Я здивувалась: мої батьки живуть зовсім поруч, а в оператора фільму Богдана Розумного — просто навпроти! Ми поїхали туди, і першими побачили кіз. Пішли за ними — і вони буквально привели нас додому. Так ми й познайомилися з Наталією.
Переконати її зніматися було неважко — вона добре знає, що таке камера, до неї часто приходять журналісти, відеографи. Наприклад, одна зі сцен легендарного кліпу «Iron Sky» Паоло Нутіні була знята саме в Наталії.
«Я помічаю в собі потребу говорити про дім»
— На фестивалі «Молодість» відбулися українські прем’єри двох ваших фільмів — «Увага, добрий пес» і «Квіти України». В обох стрічках з ніжністю, повагою та гумором зображуються старші люди, які співіснують з природою і стають частиною стійкої громади. Що вас надихає працювати саме з такою формою?
— Насправді цікаво, звідки взагалі беруться ідеї чи концепції для фільмів. Якщо подивитися на мою фільмографію крізь цю призму, то я помічаю в собі потребу говорити про дім. Про те, що це взагалі таке — дім. Бо, на жаль, у мене вийшла досить трагічна родинна історія: родина мого батька була переселена з-під Чорнобиля. Мій перший фільм — «Зірка полинь» 2018 року — саме про повернення до коріння.
Власне, і «Увага, добрий пес», і «Квіти України» — теж про свою будівлю, про своє коріння. Я сама з Маріуполя. І коли втрачаєш дім, розумієш: його ніде більше немає. Ти не можеш просто відпустити своє коріння.
Мені здається, що митці часто створюють саме те, чого їм бракує в реальному житті. Кінематограф стає способом побудувати той дім, який неможливо відновити в реальності.
До того ж у мене завжди була величезна повага й зацікавленість саме до літніх людей. Мене виховали бабуся й дідусь. Я сильно-сильно їх люблю — і наші стосунки завжди були іншими, ніж у мене з батьками. Більш дружніми. Мабуть, через це в мене розвинулася особлива емпатія, і з Наталією мені було легко знайти спільну мову.
Якби Наталія була молодша років на тридцять, можливо, між нами й не виникло б такого зв’язку. Коли жінка або старша за мене, або ще не досягла віку Наталії, у неї вже зовсім інші принципи або ще не сформовані погляди на життя. Людина ж розвивається, в неї все змінюється. Десь, можливо, виникає заздрість. А коли ти вже набралася досвіду, мудрості, з’являється зовсім інше відчуття життя. І мені здається, що саме співпраця між старшою людиною і молодшою — це неймовірний обмін. Це дуже мене заряджає.
Ми з нашою громадською організацією їздимо знімати медіаконтент на деокупованих територіях. Там залишаються переважно літні люди — ті, хто не мав змоги або свідомо вирішив не виїжджати. Це спілкування дає мені багато роздумів про те, яким буде наше життя далі, де маємо бути ми, молоді.
Я дуже старалася не маніпулювати темою війни в жодному з цих фільмів і звести її до мінімального фону. Але водночас повністю уникати її в сучасному виробництві, як на мене, — не лише позбавлено сенсу, а й морального права. Бо це наш спільний досвід.
— У фільмі героїня відвідує понівечені місця в Ірпені та Бородянці. Це була ініціатива Наталії для розвитку історії?
— Так, це була саме її ініціатива. Ми суттєво скоротили цю сцену у фінальному монтажі, але для мене вона залишилася ядром — у сенсі внутрішнього переживання героїні.
Після початку повномасштабного вторгнення Наталія довго шукала, куди спрямувати свою енергію. Її коханий виїхав з країни — і хоч вони продовжували спілкуватися, для неї це був момент втрати звичних орієнтирів, але водночас — і відкриття нових.
Разом з оператором Богданом Розумним і моїм батьком, військовослужбовцем Віктором Борцем вони їздили в Ірпінь і Бородянку — на щойно деокуповані території. Дивилися на понівечені дерева, допомагали людям, привозили кінський гній, щоб врятувати рослини. Це стало для Наталії її особистою місією.
Вони поїхали лише на два-три дні, бо Наталія не може надовго залишити дім. Так само було і з похороном Котика (її чоловіка): вона повернулася з Варшави за три дні — хоча сама дорога туди й назад займає два.
Спершу сцена була довшою — ми показували і мертву рибу в ставках, і поранених тварин. Але з часом я зрозуміла, що хочу зробити фільм доступнішим, щоб глядачі не закривалися від болю і не залишали залу.
Зрештою ми залишили лише один фрагмент, де Наталія каже: «Якщо люди пережили — то й дуб переживе». Вона консультує місцевих, як лікувати дерева після обстрілів — щоб їх не спилювали. Бо після всього побаченого, там можна було б вирубати весь ліс в Ірпені.
— А вона не боялася, що доки буде відсутньою, приїдуть забудовники?
— Дуже боялася. Уявіть собі — мені було важко вмовити її навіть поїхати на похорон у Польщу. Часто запитують, чи було в цьому фільмі моє режисерське втручання. Так, звичайно було. Я втручалася в усе — бо протягом трьох років була частиною її життя. І вмовляла не лише її, а й її рідних, і спільноту довкола, щоб вони допомогли переконати її поїхати.
Її страх був дуже конкретним. Вона бачила, як знесли кілька будинків її колишніх сусідів — ще з часів, коли Позняки були селом. І дуже боялася, що варто їй лише зникнути, як забудовники відразу скористаються цим.
У мене була грандіозна ідея — працювати з архівами. Я знайшла фото, на яких видно, як колись виглядала Батуринська, 12: широка сільська вулиця з перехрестями. А тепер її будинок ніби в ямі. Хоча раніше все це було рівною площиною. Згодом забудовники вирівнювали землю під багатоповерхівки — і так її вуличку втопили.
У фільмі є ця поділка — хоча ми не підписували розділи й не коментували прямо. Але уважний глядач помітить: спершу вона перебуває тільки на своїй землі. Потім — виходить за її межі. Це важливо, бо справді відбувається вихід із зони комфорту. Настає переосмислення, і її увага поступово зміщується на Єву — Наталчину онуку.
— У вашому фільмі звучить музика гурту «ДахаБраха». Це вже третій проєкт 2024 року з їхньою музикою: спершу «Братка» Володимира Бакума, потім оскарівський номінант «Порцелянова війна» Брендана Белломо та Слави Леонтьєва. Але саме у вашій стрічці ця музика здається найбільш органічною, ідеально вплетеною в наратив та атмосферу. Як вам вдалося досягти такого гармонійного поєднання?
— Мені насправді дуже прикро… Я досі не подивилася «Порцелянову війну» (наше велике інтерв’ю з командою цього фільму читайте тут. — Прим. DTF Magazine). Коли вона вже була на «Санденсі», ми саме завершували постпродакшен, і мені ніхто не сказав, що там використано той самий трек, що й у нас. Хоча ми були на пітчингах, і проєкт бачили різні люди — ніхто цього не згадав. Звісно, трохи сумно усвідомлювати, що ми всі користуємось тим же самим ресурсом — хоча в Україні є багато інших талановитих артистів.
У моєму випадку це скоріше продовження давньої співпраці. Я вже згадувала свій перший фільм — «Зірка полинь». Музика «ДахаБраха» для мене завжди має глибокий емоційний резонанс — вона ніби відкриває не лише сцену, а й мене саму. Я починаю глибше відчувати, уявляти, як розвивати епізод, які кадри ще потрібні.
Вона допомагає мені краще зрозуміти, що саме я хочу сказати фільмом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже точно знала, що це буде історія з музикою «ДахаБраха». У цьому контексті вона звучить особливо емоційно — працює як відкритий код. У їхній музиці немає втоми чи перенасичення, як це може бути в нас. Але я, звісно, про це думаю — і мені важливо, щоб це не сприймалося як повторення, а як щирий, чесний досвід.
— Фільм створювався в копродукції з Польщею. Якою була ця співпраця і чи вплинула вона якось на історію? І яке взагалі кіно вас сформувало чи формує?
— Так склалося, що близько 10 % виробництва фільму припало на Польщу — скоріше випадковість, ніж стратегічне рішення. Ми почали подаватися на пітчинги ще задовго до повномасштабного вторгнення. Взагалі, мій шлях у кінематографі значною мірою сформувався саме в Польщі — усі попередні проєкти, по суті, були реалізовані завдяки польському фінансуванню.
Особливо важливою стала участь польської копродюсерки Наталії Гжегожек — її підтримка в критичний момент дала нам змогу продовжити зйомки саме тоді, коли це було життєво потрібно.
Є фільми, після яких я думаю: «Оце могла б зняти я». Наприклад, роботи Карлоса Рейгадаса. Дивлюся — повільне розгортання, метафора, світанок… Але на практиці я не створюю подібних сцен.
У фільмі «Після мороку — світло» (2012) є епізод, де діти бігають на світанку — все надзвичайно красиве: роса, сонце, щасливі діти. І водночас відчувається тривога — ніби за ними женеться привид, собака чи ворона. Вона ніде не озвучена — просто є. Рейгадас створює невидиму матерію, яку ми всі відчуваємо. Мене надихають саме такі фільми — ті, що не говорять прямо, але тримають внутрішньою напругою. І хоч я буквально не знімаю таке кіно, ця надивленість формує мій смак і підхід.
Часом мені кажуть, що в моїх роботах є щось від Тарковського, але я з цим не погоджуюсь. Мені не близька його традиція, і загалом я не хочу, щоб мене асоціювали з московитською школою.
Мені до вподоби кіно, яке «ґвалтує» мозок — коли тебе кидає емоційно. Або ж те, де все продумано до дрібниць, що не може не надихати.
Наприклад, у Каннах я дивилася «Партенопу» — фільм неймовірної краси, але його погляд на життя та смак до життя для мене настільки неактуальні, що я просто шкодувала витраченого часу. Масштабна картина, яка, по суті, не має соціального значення, — це для мене марнування потенціалу.
Мені дуже подобається, коли є сміливість говорити про важливі теми сучасності. Коли ми закарбовуємо час — фіксуємо його, щоб передати щось цінне наступним поколінням. Ось я б хотіла знімати кіно саме для них.
— З початку зйомок минуло вже близько чотирьох років, а від прем’єри на «Молодості» — понад пів року. Тепер, коли ця історія прожита й відпущена у світ, що з неї залишилось у вас? Що ще досі відгукується всередині — від героїні, її шляху, ваших стосунків з нею?
— Мені приємно, що люди сміються. Я пишаюся нашою самоіронією та стійкістю і щаслива, що нарешті ми переживаємо це разом у кінозалі саме в жорстокі роки війни.
Фільм чудово сприймали за кордоном. Він торкається серця, говорить про те, чому ми боремося за свою землю, простою метафорою. Наталія вірить у правду — що своє буде виборено. Я теж хочу в це вірити. Надія живе, і я ділюся нею з глядачами.
