20 листопада в українських кінотеатрах виходить фільм «DJ Ахмет» — світла й чуттєва історія 15-річного пастуха з консервативної македонської спільноти. Він пасе овець, шукає себе, дбає про близьких, уперше закохується й знаходить розраду в музиці. Стрічка показує громаду, у якій із приходом нових технологій батьки й діти дедалі менше розуміють одне одного і змушені заново вчитися жити у світі, що стрімко змінюється.
«Коли тобі погано — найкраще не лишатися самому», — кажуть головні герої стрічки. І саме музика дає їм відчуття зв’язку з чимось більшим, відчуття, що ти не сам. Режисер Ґеорґі М. Унковскі розвиває цю думку у стрічці, спираючись на власний життєвий досвід.
Напередодні українського релізу фільму DTF Magazine поспілкувалася з Ґеорґі М. Унковскі про македонську спільноту, процес створення фільму та особисту рефлексію режисера в ньому.
— «DJ Ахмет» — це прониклива історія про підлітка, його погляд на світ і спроби захистити власні інтереси в середовищі, яке його оточує. Розкажіть більше про спільноту, в якій живе головний герой.
— У Македонії є турецька меншина. Це, мабуть, перші турецькі люди на Балканах, які прийшли сюди ще за часів Османської імперії. Їх називають юруки, що означає «кочівники». Вони живуть у цих селах вже чотири або п’ять століть, а може, й більше, і, ймовірно, відповідали за постачання продовольства для османської армії. Здебільшого юруки селилися в дуже віддалених селах; я б назвав їх своєрідними «амішами» (консервативна протестантська релігійна спільнота, яка відмовляється від благ цивілізації. — Прим. DTF Magazine) турецького народу — людьми, які жили майже відокремлено від культури, що їх оточувала.
Македонія — маленька країна, тут важко лишатися непоміченим, адже все поруч. Але юрукам довго вдавалося це робити, не змішуючись з іншими культурами. За останні 20–30 років ситуація сильно змінилася — і це одна з ключових тем фільму.
Батьки молодого покоління зростали без електрики, а їхні діти вже мають інтернет, тікток та інстаграм у своїх телефонах. Це величезна, навіть драматична зміна. Фільм показує, як ця спільнота інтегрується у сучасний світ і суспільство. Саме ця тема й була для мене захопливою. Спершу я навіть не був певний, що хочу знімати саме тут — у цій громаді, у цьому селі. Але, розвиваючи задум, зрозумів: це, мабуть, найекстремальніший приклад того, про що я хотів розповісти.
У мене було чимало упереджень щодо юруків і того, хто вони є, але я зрозумів: насправді вони не так уже й відрізняються від мешканців інших сіл чи носіїв інших культур. Найбільша відмінність — це прірва між поколіннями, різні умови, у яких вони зростали, і різний доступ до інформації. Наприклад, батьки Аріфа, який грає Ахмета, справді виросли без електрики й води. А тепер вони бачать, як Аріф їздить на кінофестивалі по всьому світу. Для них це величезний стрибок. У нормальних умовах такі зміни потребують трьох-чотирьох поколінь, але тут усе відбувається набагато швидше й ближче.
— Що ще вплинуло на вибір саме цієї громади?
— Одна з найцікавіших речей — це перехід від традицій до сучасності, який сьогодні відбувається по всій Македонії та загалом у світі. Я завжди згадую історію про те, як ми шукали локації для знімань і зустріли пастуха високо в горах. Ми трохи поговорили, а він каже: «Слухайте, я мушу йти», дістає найновіший айфон і продовжує: «Додайте мене в інстаграм, поговоримо там». Потім ми йшли за його коровами, підіймаючись на пагорб, дійшли до кам’яного будинку, зведеного, мабуть, років двісті тому, і раптом зсередини лунає драм-н-бейс. Цей контраст став для мене знаковим — я зрозумів, що ми в правильному місці і робимо правильний фільм.
— А яке загальне ставлення до музики та розваг у цій конкретній громаді?
— Я сумнівався, наскільки музика там узагалі дозволена і як багато її слухають. Але, чесно кажучи, був дуже здивований: музика виявилася важливою частиною їхнього життя, особливо під час святкувань. Зазвичай вона має виконувати певну функцію — її рідко слухають просто так, якщо це не весілля чи інша подія.
У них є й музичні гурти, та, скажімо, звичка йти вулицею і слухати музику в навушниках там не дуже поширена.
— Якщо говорити про різні види музики, то є та, яку вони грають і слухають на своїх святах, а є, наприклад, сучасна електронна музика — як та, що звучить у фільмі й подобається головному герою. Чи ставляться вони до неї суворо?
— Не думаю, що їхнє ставлення таке вже суворе. Це дуже індивідуально, і в кожній сім’ї до цього ставляться по-своєму. Діти, які виростають з інтернетом і смартфонами, слухають усе підряд — вони значно більше піддаються впливу зовнішнього світу, ніж їхні батьки. І це, відповідно, змінює те, як і коли вони слухають музику. Думаю, це питання поколінь.
— Одна з тем фільму — історія подруги Ахмета, Аї, яку видають заміж без її згоди. Наскільки консервативним є ставлення до жінок та їхньої ролі в цій спільноті?
— Це, безперечно, одна з їхніх найслабших сторін. Жінкам у цих місцях подекуди досі складно здобути освіту. У деяких сім’ях уже відбуваються зміни, але загалом від жінки чекають, що вона дуже рано вийде заміж — одразу після закінчення середньої школи. Її свобода чи рівність часто зводиться до можливості самій обрати чоловіка, і навіть це не завжди можливо. Це елемент їхньої культури, що найбільше застарів і найбільше потребує змін.
Я зустрічав дівчат — деякі з них навіть знімалися у фільмі, — які хотіли стати вчительками чи здобути іншу освіту, але сім’я цього не дозволила. У минулому в цьому була певна логіка: виживання громади залежало від згуртованості, і вони боялися, що жінки покинуть село, і вся структура розвалиться. Тепер же частина сімей стає значно відкритішою до змін. Але загалом я б сказав, що це складне середовище для того, щоб будувати стосунки.
— У попередніх інтерв’ю ви розповідали, що більшість акторів походять або живуть у місцевості, де знімали фільм. Як відбувався кастинг?
— Я працював з чудовою кастинг-директоркою Кіріяною Ніколоскою. Вона розпочала цей процес приблизно за рік до знімань. Ми вирішили, що діти мають розмовляти турецькою, особливо Ахмет, і робити це специфічним діалектом, унікальним для цих сіл.
Спершу Кіріяна довго відвідувала всі турецькомовні школи, яких там чимало. Вона зібрала близько двох тисяч дітей, з яких ми відібрали 40, а потім 20. Потім ми пробували різні комбінації для ролей братів Ахмета і Наїма. Коли Агуш Агушев (який грає Наїма у фільмі. — Прим. DTF Magazine) і Аріф опинилися в одному кадрі, це був момент, коли моя фантазія про фільм стала трохи ближчою до реальності. Побачивши їх разом, я відчув, що це був початок створення справжнього фільму. Було дійсно зворушливо.
— Раніше ви також згадували, що перед початком знімань було багато перешкод. З якими труднощами ви зіткнулися?
— Ми двічі відкладали початок знімань через нестачу фінансування. Один з продюсерів змінився, і саме тоді, коли ми втретє планували старт, раптом зникли державні кошти. Це було дуже стресово. Працівники кіноіндустрії організували в Скоп’є щось на зразок протесту, що додало напруги. Але ми вирішили зняти фільм навіть з меншим бюджетом. У нас була команда, яка справді вірила в цей проєкт, і саме завдяки цій вірі фільм з’явився.
Коли хтось каже, що для того, щоб зняти фільм, треба справді його бажати, це дуже точне визначення. Треба мати хоча б двох людей, які дійсно вірять у можливість, а потім у певному сенсі «брехати» всім іншим, що це станеться, щоб вони теж повірили. Це поширена перешкода для багатьох режисерів, але я дуже радий, що нам вдалося її подолати.
— Також, кажучи про фантазію про фільм, як вам спала на думку ця ідея? Можливо, вас надихнула якась конкретна історія?
— Це одне з найскладніших питань, бо я не зовсім упевнений, звідки вона з’явилася. Зазвичай у мене є кілька ідей, і я не можу вирішити, яку реалізувати. Але серед них завжди є одна, яка не дає мені спати вночі і яка повертається місяцями. У моїй голові був образ: вівці заходять у ліс і опиняються на техно-вечірці — ця сцена постійно спливала в думках.
Я намагався розробляти інші ідеї, але ця одна завжди поверталася. Загалом у цьому фільмі багато від мене, багато особистих страхів, багато особистої боротьби, багато почуттів, особливо з ситуацій, коли тебе не розуміють і ти намагаєшся знайти взаєморозуміння з близькими. Часом я ідентифікую себе з рожевою вівцею в деяких періодах свого життя, але я вважаю, що кожен так чи інакше проходить через це.
— Тож, якщо говорити про особистий досвід, який ви відобразили у фільмі, чи пов’язаний він з музикою та вашим ставленням до неї?
— Так, безумовно. Я великий поціновувач музики і використовую її, щоб впоратися з багатьма особистими емоціями та хвилюваннями. Коли я був дитиною, музика часто слугувала мені втечею від реальності. Іноді твоя нездатність висловити те, що турбує або ображає, дає можливість відобразити це через музику, відфільтрувати емоції, які ти відчуваєш, слухаючи її. Це дуже особисте — про пошук свого місця в суспільстві та про те, що з тобою резонує.
— Якщо говорити про електронну музику, яка звучить у фільмі, яке місце вона займає в культурі Північної Македонії? Як розвивається електронна сцена в країні, чи багато там вечірок?
— На жаль, тепер не так багато місць, куди можна піти. Думаю, пік таких заходів припадав на кінець 1990-х — початок 2000-х. Більшість моїх знань про це — з розповідей.
Водночас я знаю багато талановитих продюсерів, які продовжують творити, хоча здебільшого за кордоном. Загалом же я відчуваю, що нічне життя трохи згасло з приходом нових поколінь, і тепер не так багато місць, де це можна відчути. Але я радий, що хоча б на певний час у житті мав можливість побачити це та долучитися.
Щодо вечірки в лісі, показаної у фільмі — мені здавалося, що таке цілком могло відбутися в Македонії. Пастух міг зайти з вівцями в ліс і натрапити на рейв, і це не здавалося повністю вигаданим чи фантастичним. Однак останнім часом такі ситуації стають усе менш і менш реальними.
— А ви самі відвідуєте вечірки? Можливо, не в Македонії, а в інших країнах?
— Так, я люблю ходити на вечірки. Це одне з моїх улюблених занять. Я не дуже люблю танцювати, але мені подобається сидіти в куточку, спостерігати і переживати всі ці емоції.
У роботі режисера та сценариста є велика візуальна складова, тому мені хотілося побачити, як люди реагують на це, і відчути усе через їхні сприйняття. Я можу годинами сидіти на вечірці і насолоджуватися атмосферою, ніби сам на танцмайданчику — відчувати різних персонажів, музику та емоції, які тягнули мене туди. Це те, що я дуже люблю робити, і робив багато разів.
— Ви можете згадати якусь вечірку або клуб, де відчували справжній зв’язок з музикою, натовпом і диджеєм?
— Мені було, мабуть, 14 років, коли я вперше пішов у клуб. Я не пам’ятаю точно, яка там була музика — можливо, хіп-хоп або щось подібне. Але я добре пам’ятаю відчуття свободи, безпечного місця, де люди можуть бути собою і ніхто тебе не засудить. Це було дуже особливе відчуття, бо раніше я нічого подібного не зустрічав. Там не треба було перейматися, як ти виглядаєш чи як рухаєшся — усі були у своєму власному світі.
— А яка музика особисто вам подобається найбільше?
— Складно сказати. Скоріше в мене є музика, яка мені не подобається, а не така, яка подобається більше за іншу. Є музика, яка просто не чіпляє мене. Я можу оцінити мистецтво, яке за нею стоїть, але якщо емоційно вона не зачіпає якусь частину мене, то це просто шум.
Наприклад, у мене є друзі, які дуже люблять метал, а я ніколи не міг його зрозуміти, хоча пробував багато разів. Тож я слухаю будь-яку музику, яка змушує мене щось відчувати. Це може бути дуже широкий спектр жанрів або лише одна пісня, яку слухаєш на повторі. Наприклад, коли хочеться прослухати одну композицію 200 разів.
Я точно пам’ятаю свій перший саундтрек, який мені дуже сподобався. Мій батько любив фільм «Брати Блюз», і це був перший саундтрек у моєму житті. Моя перша справжня інтенсивна пристрасть до музики виникла завдяки Рею Чарльзу, якого я дуже любив у дитинстві. Тож у музиці в мене немає цілісної історії — це щось, що викликає різні емоції на різних етапах життя.
— Якщо говорити саме про саундтреки до кіно, чи надихали вас якісь фільми під час створення «DJ Ахмет»?
— Безумовно. Для цього фільму мене надихнули, мабуть, найбільше «Біллі Елліот», який я дуже люблю, і «Маленька міс Саншайн». А ще сотні інших, про які я навіть не завжди свідомо пам’ятаю, але які вплинули підсвідомо. Щодо моїх улюблених музичних фільмів — це без сумніву «Брати Блюз» і «Мері Поппінс».
— Що ви можете сказати про кінематограф Північної Македонії?
— Загалом ми відомі дуже похмурими й депресивними фільмами, і, мабуть, саме тому «DJ Ахмет» привертає трохи більше уваги. Нам потрібна тепла, добра історія. Більшість балканських фільмів розповідали або про югославські війни, або про соціально-економічні проблеми, і після Кустуріци, за невеликим винятком, ми рідко використовували гумор у кіно.
Це дуже прикро, бо, на мою думку, ми маємо чудове почуття гумору. І ми всі хотіли б бачити більше веселих історій у кіно, особливо з огляду на те, яким є життя. Думаю, у майбутньому я також хотів би більше експериментувати зі змішанням жанрів. Наприклад, драма може бути не чистою драмою, а драматичною комедією, бо життя рідко буває однозначним, і я намагаюся рухатися саме в цьому напрямку.
— Чи маєте ви ідеї для наступних фільмів?
— Можу розповісти приблизно, бо ще рано казати напевно. Наступного разу я думаю зняти мюзикл — темний, з поєднанням драми, трилера і, можливо, екшену. Хочу подивитися, чи можна зробити цей жанр трохи більш східноєвропейським. Уявіть собі, ніби Волт Дісней народився у Скоп’є чи Польщі — і дія відбувається не в Голлівуді, а у кварталі з будівлями радянської архітектури.
Нічого не можу сказати напевно, але ця ідея, як і раніше, не дає мені спати. Останні кілька місяців я писав пісні. Власне, я завжди починав з віршів, ще до того, як став писати сценарії. Це був дуже давній досвід, а тепер я ніби повертаюся до джерел. Подивимося, чи є мені що сказати.
«DJ Ахмет» виходить в український прокат 20 листопада.
