Фільм українського режисера Дмитра Грешка «Дівія» досліджує катастрофічний вплив російського вторгнення на екосистему України. Це подорож від гармонійного життя природи до вогняного виру війни, яка випалює землю, ліси й усе живе. З приходом весни природа оживає, дарує нове життя тваринам, попри незворотні руйнування. Проте масштаб трагедії такий великий, що позбавляє надії на швидке відновлення й очищення від слідів війни.
Прем’єра «Дівії» відбулася у липні на кінофестивалі в Карлових Варах, де фільм змагався за головну нагороду. А тепер стрічка (разом з іншими двома українськими роботами) представлена в документальному конкурсі кінофестивалю в Сараєво. Спеціально для DTF Magazine Наталя Серебрякова поговорила з режисером про створення фільму.
— Як виникла ідея «Дівії»? І як, так би мовити, почалася його «подорож»?
— Ідея фільму з’явилася ще до повномасштабного вторгнення. Це мала бути історія про зв’язок людини з природою, зокрема про вплив людини на довкілля в Україні. Ми хотіли показати наслідки радянської індустріалізації: заводи, фабрики, масштабні проєкти, які серйозно змінили природу. Це своєрідний спадок, який і досі на нас впливає.
Але з початком повномасштабного вторгнення вирішили, що цю тему можна відкласти. Зосередилися на іншому — на тому, як війна впливає на довкілля.
— Тобто вже тоді був певний концепт: довгі плани, зйомки з дронів, відсутність діалогів?
— Чесно кажучи, не пам’ятаю всіх деталей, але приблизно так. Ідея без тексту та діалогів з’явилася пізніше. Спочатку ми просто шукали спосіб розповісти цю історію — це був етап девелопменту. Остаточне рішення — зробити фільм зовсім без слів — прийшло вже наприкінці, у процесі виробництва.
Нас надихали фільми на кшталт «Кояніскаці» (1982) режисера Годфрі Реджіо, або роботи китайського режисера Джао Лінга — «Бегемот», чи, скажімо, «Останні та перші люди» (2020) Йохана Йоханссона. Хотілося зробити щось у такому ключі — візуальне, відсторонене, з безумовним голосом природи. І мені здається, саме ця форма найкраще підходить до нашої теми.
— А ви бачили фільми Ніколауса Ґейргальтера? Наприклад, Homo Sapiens?
— Так, фільми Ґейргальтера справді були джерелом натхнення. Його підхід — це щось дуже близьке до того, що ми хотіли зробити.
— Мені здалося, що у вас вийшло щось подібне до Homo Sapiens. Хоча, можливо, це випадково.
— Так, можливо. Але надихався я справді багатьма подібними роботами.
Я за Ґейргальтером стежив, навіть писав на його продакшен — мовляв, шукаю копродюсерів, партнерів. Деякі знайомі продюсери з-за кордону теж намагалися з ним зв’язатися, але він так і не відповів. Можливо, був дуже зайнятий.
Я тоді переглянув і Homo Sapiens, згадав, що там багато локацій, і в Фукусімі знімали, і ще в інших місцях. Також бачив його фільм про екологію — здається, про сміття. А ще торік на фестивалі Visions du Réel був фільм австрійського режисера, не Ґейргальтера, але схожого — про прибирання в різних куточках Австрії, дуже цікаве кіно.
— І ще був у нього фільм про ковід, здається, останній.
— Фільм про ковід поки що не дивився. І от восени минулого року на IDFA я подивився ще один документальний фільм Clean ans Clinsing, про те, як чистять, прибирають, підтримують порядок. Загалом, це певний жанр — медитативне, спостережливе кіно. Наприклад, «Барака» (1992) «Самсара» (2011) Рона Фріке, роботи Косаковського, як-от «Акварель» (2019). Такий фільм — це занурення через образ, музику, саунддизайн, без слів. І саме ця форма, як мені здається, ідеально підійшла до теми природи, екології та війни.
Коли режисер розпочинає роботу над фільмом, завжди постає найскладніше питання — яким буде художнє бачення? Є тема, є герої — але як саме про це говорити? На всіх пітчингах це головне: яка камера, який стиль, як буде розвиватися оповідь?
У моєму випадку хотілося саме такого підходу. Тим більше, що мої попередні фільми — «66 сцен Ужгорода» (2018), «Врятуйте мене, лікарю!» (2020), «Між небом та горами» (2022) — теж були про спостереження. Це не найпростіший жанр, але з нього зручно починати. Мені він підходить по темпераменту: я люблю бути «невидимим», працювати з невеликою командою, не втручатися, просто фіксувати. Хоча, звісно, «Дівія» — це не просто репортаж, це сконструйований фільм, з побудованими кадрами, але базований на реальних подіях.
— Розкажіть, будь ласка, про географію зйомок.
— Знімали майже в усіх деокупованих регіонах: Київщина, Харківщина, Чернігівщина, Донеччина, Луганщина, Миколаївщина, Херсонщина, Запоріжжя. Єдине місце, де не були — це Сумщина. Тоді там ще були бої, зокрема в Тростянці, тож туди не вдалося потрапити.
— А як ви знімали на замінованих територіях? Ви в попередньому інтерв’ю мені розповідали історію про тракториста, який дістав поранення. Були ще якісь подібні випадки?
— На щастя, серйозних інцидентів не було, команда ціла. Але був один випадок — з героєм з Миколаївщини, волонтером Дмитром Єлісеєнком. Після зйомок він влаштувався працювати на фермі. Їхав трактором і підірвався на міні. Втратив око, хоча загалом відновився. Насправді йому ще пощастило, бо в таких випадках шанси вижити дуже низькі.
Коли ми їздили на небезпечні території, завжди мали супровід — сапери, рятувальники ДСНС. Вони вказували, куди можна йти, куди ні. Але все одно це були зони ризику. Наприклад, коли знімали пошук тіл у селі Кам’янка біля Ізюма, ходили полями, шукали останки — ймовірність підірватися була висока. Потім ми з оператором Усиком ще довго обговорювали, як це ми так легковажно до цього поставилися. Але ми були поруч із військовими, які цим займаються — і фактично наражали себе на ту саму небезпеку, що й вони.
— А як вам вдалося так близько зняти тварин — оленів, лисиць? Вони ж зазвичай тікають.
— Так, це одна з головних складностей зйомок у дикій природі — треба дуже багато часу, щоб просто побачити тварину. Ми вирішили знімати в національних парках і заповідниках, де тварин більше. Просто багато ходили парками і «полювали» з камерою.
Наприклад, кадр із лисицею — це зйомка з дрона, зроблена військовими на передовій. Кадри з кабанами — це вже удача. Що більше знімаєш, то більша ймовірність упіймати щось унікальне. От як ми зняли оленя-альбіноса або маленьких кабанчиків, які сплять біля матері.
— Справді вдалий кадр.
— Я шукав такий кадр спеціально — щоб передати тему сім’ї, материнства. Бо пізніше в стрічці ми показуємо людей, які граються з дітьми на природі, і мені хотілося зробити паралель: кабанчики з дітьми — і люди з дітьми. Поставити тварин і людей на один рівень, як частини однієї екосистеми.
— А в сцені, де людина пірнає у воду й бачить ракети, міни — як це знімали?
— Нам дуже хотілося показати тему води. Але, правду кажучи, не вдалося зняти так багато, як планували. Частину техніки з водойм уже витягли. А багато берегів — особливо річкових — заміновані. Підійти туди, щось знімати було майже неможливо. Тому не скрізь вдалося спуститись до води. Але ми дуже хотіли показати, що річки забруднені — і часто ми цього навіть не бачимо, а під водою ховається багато небезпечних предметів.
— Як ви монтували стрічку? Був якийсь алгоритм? Адже ми бачимо багато кадрів з дронів — це ж не просто так.
— Так, у нас була концепція: це своєрідна подорож. Ми то піднімаємося в небо, то спускаємося на землю. Дронові кадри допомагають переміщатися між локаціями, між історіями. Це такий спосіб структурувати простір і час. А вже на землі — камера показує деталі, глибше занурення в конкретну історію. Така своєрідна «пульсація»: вгору-вниз, вгору-вниз.
— А ще в кадрі є свійські тварини — чоловік годує котів. Це волонтер?
— Так, це саме той волонтер, який підірвався на міні.
— О, яка трагічна історія. А де це знято?
— Це село Благодатне на Миколаївщині. Це його рідне село. Він встиг евакуюватися до Миколаєва. А село було повністю знищене. Воно є в стрічці. І він досі туди повертається, займається волонтерством, допомагає односельцям, годує тварин.
— Коли ми говорили про покинуті села, ви казали, що природа дуже швидко бере своє. Все заростає — і травою, і деревами. Домівки руйнуються. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.
— Так, це щось схоже на постапокаліптичну картину. Природа справді дуже швидко все поглинає. Село може буквально за кілька років так зарости, що його буде важко знайти. Руїни, уламки — усе поступово зникає. Будинки, які здавалися міцними, коли руйнуються, то дощ, сонце, вітер дуже швидко їх добивають. І хоча минув лише рік, складається враження, що село покинули багато років тому. Тепер там, мабуть, ще більше заросло — і далі заростає.
— Ваш фільм боляче дивитися. А що для вас особисто було найболючішим під час зйомок?
— Окрім болю від самого побаченого — знищених місць, у яких я ніколи не був до того і вже не побачу, якими вони були до війни — найтяжче було слухати історії місцевих. Кожна людина, з якою ми зустрічались, має свою драматичну історію. Особливо на деокупованих територіях — там справжній трагізм.
Наприклад, одне село на Херсонщині. Будинок культури зруйновано, в його підвалі перебували росіяни. Їх звідти ніхто не евакуював, вони так там і залишилися. І в самому центрі села стоїть трупний запах, а на вулиці — діти катаються на роликах. Такий сюр, страшний контраст.
Або інші історії — хтось пропав безвісти, хтось втратив чоловіка чи сина. Росіяни заходили, убивали, ламали долі. І що ближче до фронту, то більше таких історій.
— Тобто ви багато спілкувалися з місцевими під час зйомок?
— Може, й не так багато цілеспрямовано, але так чи інакше ми перетинались. Наприклад, у селі Кам’янка біля Ізюма — дуже багато мін, розкидані «пелюстки», постійні підриви. Ми йшли з розмінувальниками на локацію, і назустріч іде літній чоловік з дитиною. Рятувальник почав кричати: «Навіщо ти ведеш дитину в ліс? Тут усе заміновано! Вона залишиться без ноги!» А той чоловік спокійно каже: «Я знаю», — і показує штанину, а там — протез.
Або інша сцена: ми з оператором сидимо в машині, а поруч — грибники ходять. Це в Ізюмі. Там уже багато людей підірвалося, але вони все одно йдуть по гриби. Ідуть двоє старших — і обидва на протезах.
— Звучить як глибока людська екзистенція…
— Так. Ця воля до життя — вона і в тварин, і в людей. Вона безмежна.
— А ви після завершення зйомок одразу пішли до ЗСУ?
— Так, наприкінці 2024 року. Я долучився до платформи «Культурні сили» під керівництвом Миколи Сєрги. Це об’єднання, що займається, зокрема, морально-психологічною підтримкою бійців на фронті. Ми їздимо мобільними групами, влаштовуємо виступи, передаємо книжки, просто спілкуємось із військовими.
Тепер ми ще працюємо над міжнародним напрямком — залучаємо відомих музикантів, акторів, іноземні організації до підтримки України. У межах «Культурних сил» я також займався виробництвом документального фільму In Thanks We Trust — про тур подяки до США українських військових музикантів. Таким чином ми дякували за допомогу та водночас залучали підтримку для України.
