Цього року дніпровський дует Fuji Moodji випустив другий повноформатний альбом Morpheus на київському лейблі ПОТОП і виступив на фестивалях Стрічка та «Брудний пес». Географічна віддаленість від київської сцени й музична віддаленість від усього, що українські слухачі звикли пов’язувати з Дніпром, робить грувову меланхолію Fuji Moodji водночас самобутньою і непростою для жанрового визначення.
Гліб Петренко та Олег Михалін мають за плечима музичну освіту й досвід гри в рок-гуртах, працюють з живими інструментами, проте сприймають студію як чи не найважливіший фактор у створенні музики, загортають непевність воєнного часу в сновидну психоделію і джазові розміри.
Гурт уже презентував альбом у Києві та Дніпрі, а нині, як і кожного іншого дня, з фаустівською допитливістю працює в домашній студії. Спеціально для DTF Magazine Олена Погонченкова розпитала Fuji Moodji про семплування себе, его та його відсутність і той самий гурт на літеру R.
— Ви зібрались у 2019 році, але перший альбом випустили аж у 2022-му. Розкажіть, як усе починалося. Чи розуміли ви тоді, що саме хочете грати, чи потрібен був час на пошук звучання?
Олег Михалін: Звучання ми намацували дуже довго. Зібралися, бо цікаво було пограти вдвох. Спершу думали, що це буде ф’южен на кшталт Hyphen Dash, але поступово музика мінялася, щось додавалося, віднімалося — постійні варіації, купа рішень, щось передумували.
Гліб Петренко: І я, і Олег мали до того багато проєктів. Ми обидва грали в «Чайці» («Чайка Лівінгстон». — Прим. DTF Magazine), але хотілося робити щось удвох. Що саме — попервах ми самі не знали. Тому й альбом готували аж три роки. Дійшло до того, що мали по чотири версії кожного треку, іноді по кілька текстів на пісню. [Повномасштабна] війна сильно змінила наш підхід: російські тексти видавалися кринжовими. Олег спитав, чи можу я переписати тексти…
Олег: Я не вірив, що це вдасться, але Гліб сказав: «Так, я перепишу». І зробили. Ці три роки ми вчилися всього — наприклад, коли зібралися, ніхто не вмів грати на басі, але нічого…
Гліб: Я трошки вмів, навіть поки вчився — грав. Я з восьми років опановував бандуру, далі інші інструменти додалися.
Олег: Я сприймаю Гліба як мультиінструменталіста, але фактично ми обидва можемо грати на різних інструментах.
— Жанр Fuji Moodji непросто визначити. Схоже, що це результат студійних обговорень, проб та експериментів. Як ви компонуєте пісні? З чого зазвичай починаєте, від чого відштовхуєтеся? Хто яку роль відіграє у створенні пісень?
Олег: Алгоритму створення пісні ми не маємо. Я барабанник за освітою, офіційно вчився два роки, однак насправді вчуся все життя. А втім, іноді барабанні партії пише Гліб. Тобто немає навіть розподілу обов’язків щодо інструментів. І бас, і гітару кожен може записати вдома сам.
Гліб: Ми обидва все вигадуємо по домах. Постійно обмінюємося демками через телеграм, і я завжди hyped: коли щось від Олега прилітає — зразу думаю, чим би доповнити, що ще докинути. Є пісні, де я тільки хетики прописав, але це однаково наша спільна робота. Навіть якщо трек від початку до кінця зробив я, а Олег просто був у кімнаті, я вважаю це спільною роботою. Дуже важливо, що нас двоє — це завжди компроміс і рівноправний обмін ідеями.
Олег: Так, спільна відповідальність. Бо коли ти в гурті, де п’ять людей, у кожного своє ставлення. Хтось просто грає, бо йому весело, а для когось це все життя. Хтось стабільно не відвідує репетицій, а потім виходить так, що один на собі все вивозить, починаються образи й таке інше…
У гуртах, як і в музиці загалом, дуже багато его: що більше людей, то дужче кожне з них хоче його проявити. Попросити басиста в цьому фрагменті грати простіше, не вилазити — це ж образа на все життя. А нас лише двоє, і ми маємо якось усе заповнювати. Я одинадцять років граю на барабанах і тільки тепер розумію, що трошки вже вмію. Можливість стишувати его, не відмовлятися від нього, а спускати до рівня, потрібного для пісні, — важлива частина цього вміння.
— У вашій музиці надважливим здається ритм: ритмічні малюнки, нетипові розміри або зміна розмірів задають настрій усьому трекові. Чи надихалися ви музикою незахідних країн?
Олег: Ми слухаємо дуже багато музики. Мені викладач казав, що треба слухати всю музику: навіть якщо вона тобі не подобається, слухай, як вона влаштована. Десь так ми й робимо. Я починав з важкої музики, слухав технічний дез-метал. Але слухання важкої музики не полегшує життя. (Сміється.)
Гліб: Щодо незахідних впливів… Гадаю, це все до нас прийшло через джаз. Ми майже одночасно почали слухати багато джазу. Є такий канал на YouTube Terminal Passage, андеграундний… Ну, тепер уже ні, але на той момент, коли ми його дивилися… Там чувак такі скарби знаходив — певно, мав доступ до якоїсь колекції платівок, бо ніде більше це було неможливо відкопати.
Олег: Так, якісь альбоми 1970-х, у яких по 7000 прослуховувань, ф’южен… Дуже багато джазу 1970-х ми знайшли так.
Гліб: Ну й Louis Cole (пісні Dead Inside Shuffle, Real Life, Thinking) на нас вплинув.
Олег: Так, Луї Коул і його тусовка — буквально всі, з ким він працював.
— Отож вашу музику можна схарактеризувати як рок з великим впливом джазу, що наводить на порівняння з Radiohead, особливо в сумніших, похмуріших піснях. Як ви ставитеся до Radiohead та їхнього всюдисущого впливу?
Олег: До речі, від початку вторгнення ми десь рік слухали Radiohead.
Гліб: Точно! Саме тоді моя думка про них змінилася. Бо як зазвичай виходить? Усі носяться з Radiohead. Ти слухаєш перші три альбоми — там якийсь рок — думаєш, що це якась фігня й далі не слухаєш, а після того починається найцікавіше.
Олег: Пам’ятаю, як послухав Kid A, дуже вражений був. Ми теж таке намагалися робити! Ну й ще персоналія Тома Йорка — усі його проєкти цікаво слухати. Те, як він володіє голосом… Голос — теж фактично інструмент, мій найулюбленіший на сьогодні. Це, по суті, твій персональний синт. Дуже мало хто в нас це розуміє.
Гліб: Але ж там не тільки Том Йорк — вони всі круті пацани. Ми всі суміжні проєкти слухали разом — [Джонні] Ґрінвуда, навіть драмера Філа Селвея.
Олег: Думаю, завдяки Radiohead я зрозумів, що можна писати саме пісні й не спрощувати музики. Що то можуть бути пісні, які цікаво слухати, з непростими розмірами, непарними — і все одно це буде музика, яка може сподобатися багатьом людям.
Тепер у нас уже закінчився цей період, такий собі Radiohead-тріп, — був і минув, але The Smile (проєкт Тома Йорка та Джонні Ґрінвуда з Radiohead і Тома Скіннера з Sons of Kemet. — Прим. DTF Magazine) я постійно слухаю — там просто неймовірний драмер.
— Ви базуєтеся в Дніпрі. Як місто вплинуло на звук?
Олег: Важко сказати. Багато хто переїжджає в Київ, тож навіть особливо й не знаєш, що вони з Дніпра. Наша тусовка в Києві, коли так подумати, вся складається з некиян.
Гліб: До речі, точно. У Дніпрі дуже багато крутих музикантів, із якими хотілося б пограти, але, нам здається, що їм таке нецікаво. Це дуже консервативна тусовка. І у Дніпрі поки не було проєктів, які б включали в себе джаз або розвивали цей стиль більш неформально. І ми хочемо це змінити.
Олег: Бо у Дніпрі джаз живий здебільшого завдяки філармонії, за що їй великий респект. Але як наслідок — орієнтуємося на дорослу публіку, тому здебільшого у Дніпрі переважають класичні жанри та джазові стандарти.
— Місто відчутно близько до лінії зіткнення (менш як за 100 км) і у ваших піснях можна почути роздуми на тему збереження нормального життя у воєнний час. Зокрема, пісня Ulamok — про віднайдення спокою. Як ці теми впливають на творчість? Як віднаходите спокій ви?
Олег: Якогось остаточного спокою, закінчення цього сподіватися не варто. Треба віднаходити рецепти, як жити, що робити тут і тепер…
Гліб: Не роздумувати багато, жити в моменті. Я свідомо не пишу на ці теми — вони самі з’являються у піснях, бо така наша реальність.
Олег: З’явилася звичка жити одним днем, але це не означає, що нам, мовляв, начхати, що буде далі. Треба, навпаки, працювати, хоч і не без відпочинку. Я навчився відпочивати, не сидіти скролити, а просто зупинятися, не робити нічого, давати собі відпочинок.
Гліб: Працювати, зокрема, над музикою, адже ми щодня нею займаємося, бо є багато процесів — не тільки творчих, а й більш технічних: запис, зведення. На початку ніхто з нас не вмів зводити, але тут так само, як з басом, — потроху всього вчишся.
Олег: Пам’ятаю, як Гліб сказав: «Нащо мені давати комусь 200 баксів за хуйню, якщо я сам можу зробити хуйню?» (Сміється.) Але так — працювати кожен день. З музикою як і з усім іншим: кількість переростає в якість. Прінс щодня йшов у студію і не виходив, поки не напише пісню. У нього ж безліч пісень, а скільки ще невиданого.
— Ви маєте власну домашню студію, де створили всі релізи. Як відбувається робота в ній?
Гліб: А ми й оце тепер у ній. Усе пишемо вдома, крім барабанів. Провести репетиції нам взагалі дешевше в Києві. Тому що у Дніпрі тупо немає де. Хоча ще у 2016 році тут було значно більше бендів, тусовка і місця для репетицій.
Барабани ми писали на базі в консерваторії, де я навчався, і дуже класно, що нею займається барабанник, бо тільки барабанник може нормально настроїти барабани.
Олег: Коли ми тільки починали, ніхто не вірив, що барабани можна нормально записати. Усі казали мені: «Удачі!» Але все вийшло. У мене чотири папки з записаними барабанами, тейки з різних часів. Часто ми просто семплуємо їх, беремо звідти один якийсь луп. Семплувати себе — це клас.
Гліб: Так, у нашому новому альбомі цілий трек (Cumcvat Dive Pound. — Прим. DTF Magazine) базується на семплі барабанів з першого альбому (з треку Kram. — Прим. DTF Magazine).
А ще важлива частина Fuji Moodji — візуали. Перші кліпи ми знімали й монтували самі, і досі це робимо.
Олег: Знов-таки — навчилися щось робити, бо не довіряємо проєкт третім людям. Кліп, який ми будемо презентувати, зняла наша подруга Аліна.
Гліб: Так, з Morpheus ми розширили візуали роботами наших друзів: дві обкладинки робив Саша Діч (сингли Ulamok і Norush), дві — Єгор Паркер (сингли Cumcvat Dive Pound і Mist) і дві — Аліна Прісіч (EP Clark і альбом Morpheus). Але завдяки тому, що це люди, з якими ми дружимо, маємо довірливі стосунки, все лишається автентичним.
— Повернімось у Дніпро. Було дивно побачити інді-гурт, який видається не на Dnipropop, а на ПОТОП. Як це сталося?
Гліб: Ми справді дізналися про Dnipropop нещодавно — пізніше, ніж про ПОТОП. Олег грав раніше в більш рокових гуртах, був, можна сказати, частиною постпанк-сцени, як і Серьога Воронов зі своїм проєктом Джозерс (засновник лейблу ПОТОП. — Прим. DTF Magazine). Звідти його й знав. Воно само якось пішло. Скинули демку на ПОТОП — сподобалася, скинули другу…
Олег: Прикол у тому, що Morpheus ми не планували робити. У нас уже був готовий другий альбом, більш дарковий, менш пісенний. Але співпраця з ПОТОПом усе перемішала, і ми зробили більш текстовий альбом. Перші сингли були Cumcvat Dive Pound і Ulamok — на них ми орієнтувались у створенні решти пісень.
— Чи варто чекати на дарковий альбом?
Гліб: Так, він буде згодом. Просто його б ніхто не оцінив. Там складніші треки.
Олег: Так вийшло з першим альбомом (Joban 2022 року. — Прим. DTF Magazine). Ми три роки його робили, компонували, а тоді записали й сидимо. Ніхто не реагує. Тепер ми вже розуміємо, що будь-який реліз — це не тільки музика, а ще й відеоконтент, активність у соцмережах, сингли, мініальбоми, фотки, обкладинки — словом, все, все, все. Тому цей підхід — просто викинути й сидіти чекати, а потім бідкатися — не працює.
— Ваша музика звучить дуже студійно, але цього року ви вже кілька разів грали наживо. Наскільки ваші пісні пристосовуються до живих виступів? Чи збираєтеся ви розширювати концертний склад, чи, можливо, плануєте ще якісь зміни в контексті саме лайвів?
Гліб: Ми не думали, що це колись відбудеться. До цього проєкту ми обидва багато виступали з іншими гуртами, тому ні в кого не було мети грати концерти. І тут нас покликали на «Стрічку» — довелося щось вигадувати. Була спокуса покликати сесійних музикантів, але це вже не та енергія. Мені хотілося, щоб ми були вдвох.
Олег: Підкладка завжди буде — у нас надто неконцертна музика. Владу Бровко на бас-гітару ми взяли за збігом обставин: познайомилися з нею на студії rvrb в Києві. Ми обидва чоловіки й обидва любимо бас-гітару, тому жінка-басистка ідеально вписалася. І Влада крута басистка.
Нам цікавіше просто писати музику. Однак концерти потрібні як частина контент-циклу: відео, пости в інстаграмі, рилзи — весь цей набір елементів. Треба пам’ятати, що ми у 2025 році.
Гліб: І треба пам’ятати, що є люди, які сприймають музику тільки наживо й не можуть оцінити гурт за записами. Тож думаю, що наша музика на концертах розкривається інакше — як для нас самих, так і для слухачів. Тому концерти — це завжди цікавий досвід.
Не пропустіть також: «Ми показуємо максимальну різноманітність нашої спільноти»: FUSION JAMS — про свій YouTube-проєкт Swing Live
