Широкому загалу Емма Макі стала відома після ролі в хіті Netflix «Сексуальна освіта». На відміну від колег по шоу, акторка продовжує кар’єру в кіно — щоразу різного масштабу. Зовсім скоро вона зіграє Білу Відьму в новій екранізації «Хронік Нарнії». А її останні робота 2025 року — «Альфа» від каннської лауреатки Жюлії Дюкурно та фільм «Гаряче молоко» (Hot Milk), який брав участь у головному конкурсі Берлінале.
Ця сонячна драма стала режисерським дебютом сценаристки («Іда») і драматургині Ребекки Ленкевич. З одного боку, ця робота помітно відрізняється від яскравих зумерських проєктів Макі, а з іншого — порушує актуальні для зумерів теми: емансипацію від батьків, пошук свободи та шлях сучасних 20-річних.
DTF Magazine зустрівся з Еммою наступного ранку після світової прем’єри стрічки на Берлінале. У розмові акторка розповіла про першоджерело фільму та тему емансипації від матері, поділилася враженнями від роботи з Вікі Кріпс і Фіоною Шоу, розкрила особливості знімання в серіалах та артгаусному кіно, торкнулася впливу фільму «Барбі» на її кар’єру, а також відповіла на питання, чи був у неї план Б при виборі професії.
Уже в червні відбудеться українська прем’єра фільму на фестивалі глядацького кіно Миколайчук OPEN у Чернівцях.
ПРО «ГАРЯЧЕ МОЛОКО»
Софія, героїня Емми Макі, — вічна студентка, яка вимушена доглядати за своєю матір’ю на колісному кріслі. Вони живуть разом на іспанському узбережжі, щоб пройти лікування в нового терапевта. Між рутинною по допомозі матері, навчанням на різних курсах і пляжним відпочинком Фія (так її називає мати) закохується в жінку. Здається, що вона зі своєю свободою в усьому — можливість відірватися від матері й нарешті пізнати себе. Але відмовитися від «гарячого молока» та стати самостійною виявляється болючіше, ніж здавалося на перший погляд.
Робота над фільмом «Гаряче молоко»
— Першою для вас була книжка Дебори Леві «Hot Milk» чи Ребекка зі сценарієм?
— Спочатку я прочитала сценарій. Я чула про книжку, але не читала її, коли вона вийшла. Але вже зі сценарієм, звісно, я прочитала і книжку. Ребекка казала з самого початку, що її сценарій — інший, і це не пряма екранізація, що важливо було мати на увазі. Очевидно, що завжди добре черпати натхнення з книжки, тому що це твій дороговказ. Ти маєш стежити за тим, як б’ється твоє серце від прочитаного та про що ти думаєш опісля.
Книжка дала мені змогу познайомитися з героїнею, з Софією. Я зрозуміла, наскільки щільним і нюансованим буде процес гри цього персонажа. І насправді досить ризикованим. Бо завжди є ризик перенести на екран не персонажа зі сценарію, а персонажа з книжки. Я маю на увазі, що це виклик — грати роль людини, яка є такою спостережливою та настільки аналітичною щодо інших людей і такою заплутаною з усіх боків. І незграбною в дуже багатьох речах.
— А що ви думаєте про стосунки вашої героїні з матір’ю? Відчувається, що Софія потрапила в пастку, у токсичні стосунки.
— Припускаю, що так. Але це смішно, тому що, я справді співчуваю Роуз — своїй матері по фільму. Мені дуже подобається гра Фіони [Шоу]. Я думаю, що вона така, тому що реальність повсякденного життя в такій ситуації сувора. Глядач не встигає познайомитися з персонажами. Немає ніяких передмов про їхнє попереднє життя разом. Немає особливої м’якості, ми вже перебуваємо в точці неповернення. І це дуже екстремальна ситуація останнього шансу. Ми бачимо, що і Софія доволі токсична, бо вона знає, що доволі апатична до своєї матері.
— Хтось казав, що прочитання стосунків і фінальної сцени фільму залежить від особистих стосунків глядача з його матір’ю. Що ви про це думаєте?
— Це цікаво. Мені здається, що це охоплює всю ідею фільму про емансипацію себе від батьків і когось, хто є твоєю плоттю та кров’ю.
Бо фільм ставить питання, як звільнитися або думати, що ти звільняєшся, якщо насправді ти ніколи не матимеш змоги звільнитися. Бо ти ніколи не можеш відірвати себе від людини, яка привела тебе в цей світ. Мені подобається така теорія, але я не думаю, що вона є алгоритмом розуміння фільму. Але завдяки аналізу власних стосунків можна знайти багато відповідей.
— Як вам було працювати з Фіоною, такою досвідченою акторкою? Можливо, ви навчили одна одну чогось, як матір і дочка, поки знімали стрічку?
— Вона просто неймовірна. Під час роботи вона занурена від початку до кінця. У нас не було змоги провести багато часу вдвох до початку зйомок. Але ми багато розмовляли в процесі. Ми намагалися говорити як наші персонажі, щоб з’ясувати механіку цих стосунків. Багато рухів і дій Софії продуковано Роуз. Бо коли вона у колісному кріслі, я маю думати, як розмістити її в кадрі. Після прем’єри Фіона сказала, що навіть двері були для нас двох замалі. І стеля низька, і постійний вітер надворі. Але ми злиплися в одне ціле, щоб усе вийшло.
Це було неймовірно по-театральному, чесно кажучи. І це все було втілено за дуже короткий проміжок часу. Тож будь-якої миті я мала зробити сцену — відіграти її з першого, другого чи максимум третього дубля. Було багато обмежень, які співзвучні з фільмом. Бо я відчуваю, що Софія має бажання звільнитися — танцювати як балійці на відео чи ввійти в транс з Інгрід — вона постійно відвертається від рутини. Але зрештою вона завжди повертається додому. Бо її мати — це дім. Мені дуже цікава ця тема. Це як підживлене любов’ю лицемірство, яке в нас може бути в дитинстві: «Я не хочу бути з тобою, але також дозволь мені розповісти всі мої секрети».
— Скільки днів ви знімали?
— Здається, 23 дні. Це вихор подій, але вважаю, що це мало сенс для фільму. І Ребекка була дуже підготовлена, вона витратила стільки часу на те, щоб усе описати, змайструвати та вибрати правильних людей. Навіть коли вона лише пропонувала мені роль, то була така тепла, і сказала, що хоче, щоб я була її Софією. Це рідкість, коли режисер так дивиться на актора. Тож я відразу відчула: гаразд, я маю там бути. Я маю дати цьому фільму все. Тому що вона вірила мені, а це великий подарунок, коли люди тобі довіряють, і ти відчуваєш віддачу. Я хотіла якомога більше віддати через таке ставлення.
Бо коли ви знімаєте серіал — це шість-сім сцен на день. І ти знімаєш різні епізоди, іноді по п’ять разів кожен. Це по-своєму геніально, я люблю цей ритм. Але коли ви робите одну, дві сцени на день, все тихо, по одному-два дублі — здається, що це все не по-справжньому. Але ні, це також окей. Просто мені був потрібен час акліматизуватися.
— Але це ж не може бути лише про роботу? Бо я припускаю, що бюджет на кейтеринг на «Барбі», де ви грали, був більшим, ніж бюджет цього фільму.
— Ні, я не думаю, що так було. Я просто сприймаю це як іншу вправу. Цей фільм схожий на п’єсу, і зсередини це насправді так. Бо поза кадром ти перебуваєш в одному місці з усіма тими людьми та знімальною командою протягом 25 днів, ви маєте бути в контакті, маєте адаптуватися одне до одного. Ребекка завжди казала, що ми гонимося за світлом. А воно рухалося так швидко, що ми працювали на нього.
— Це справді схоже на п’єсу і тому, що акторська гра здається сюрреалістичною. Таким чином розмови звучать особливо дивовижно. Вікі Кріпс грає персонажа, яка водночас схожа на маніакальну дівчину-мрію Піксі, але в таких дивних обставинах, що нагадує вчительку з медитацій. Чи важко грати в такій сюрреалістичній дуальності, коли твій персонаж перебуває між двома світами?
— Є певні сцени, коли цей сюрреалізм дійсно відчувається. Що більше опіків медузи отримує Софія, то ніби далі вона відривається від реальності. Багато чого ми змінювали у сценарії за почуттями. Бо мали йти саме за ними. Тому про складнощі гри — я мала бути гнучкою до змін.
Про рішення стати акторкою, План Б та (не) любов до Франції
— Я читала, що ваша любов до акторської майстерності почалася з читання Бекета та інших літературних творів.
— Ого, де ви це читали? Мені це подобається. І Бекет мені дуже подобається.
— Ну, все моє життя. Ви хочете, щоб я вклала своє життя у дві хвилини. (Сміється.) З чого ж почати?.. Що ж, я багато читала. В цьому плані я була просто ненаситною.
Я виросла у Франції, але в мене було велике бажання розмовляти англійською, читати англійською, слухати англійську якомога більше. Це було важливо для мене, моєї мами та моєї родини, щоб вдома була англомовна бульбашка. Моєю мрією було навчання в Англії, я була абсолютно впевнена, що саме це й зроблю, тому, коли настав час, дуже багато працювала і вивчала літературу.
Але окрім старань, я дійсно зустріла багато потрібних людей на своєму шляху. Якийсь друг, що розповів мені про курс, і вчитель, що потім розповів про агента, який потім розповів мені про щось ще. Було б цікаво колись зробити невелику карту того, як усе вийшло.
— Чи був у вас план А, план Б, коли ви їхали до Лондона ставати акторкою?
— Я не знаю точно. Коли я була молодшою, я хотіла багато чого робити. Я хотіла працювати в ООН, я хотіла бути художницею з костюмів. Це не так, як у Софії, я не йшла на все це вчитися як студентка. Але мене цікавлять люди, мені цікаво змінювати пристрасті. Тому акторство — це ідеально. Я можу мати всі ці різні пристрасті в одному житті, і я можу грати різних особистостей. Це дає велику свободу.
— Ви хотіли поїхати з Франції, але добре про неї відгукуєтеся тепер.
— Я думаю, що річ була не в тому, щоб поїхати з Франції, а в тому, щоб поїхати до іншої країни, побачити ту частину родини, яка живе в Лондоні. Саме ця сторона сім’ї дуже музикальна. Мої дідусь і бабуся були в театральній трупі, грали на піаніно. У будинку завжди була музика, завжди був театр. Тож і я завжди грала. І командувала своїми братами, щоб вони грали зі мною в уявний театр. Тепер я повернулась у Францію. І більше не маю обирати. До того ж я також граю і французькою.
Кар’єра до та після «Барбі»
— Тепер ваша кар’єра рухається більше в бік артгаусу, ніж мейнстриму. Це свідомий вибір чи збіг обставин?
— Я думаю, що і те, і інше. Мені дуже пощастило, що я можу рухатися в обох напрямках. Я припускаю, що цей фільм досить артгаусний, але я також знімаюся й у комерційних проєктах. І думаю, що це баланс, якого треба досягти. Тому я орієнтуюсь на історії або те, чи цікава мені якась людина в команді. Я не думаю, великий це проєкт чи маленький. Я просто дивлюся, хочу я в цю команду чи не хочу. Я прагну бути частиною цієї історії. Я пишаюсь і «Сексуальною освітою», бо це була фабрика та велика школа для мене. Після серіалу я хотіла триматися якомога далі від таких великих проєктів і піти в щось менше. Я здобула різносторонній досвід. Кожен чогось мене вчить.
— Це сталося і з «Барбі»? Цей проєкт змінив вас як акторку?
— Так, усі кличуть мене Барбі. Ні, не кличуть. (Сміється.)
Ні, він не змінив мене як акторку, але мені пощастило попрацювати з людьми, які дуже сильно люблять свою роботу. Коли я побачила людей на такому рівні любові до своєї справи й з таким досвідом, як у Ґрети, Марго, Раяна, то відчувала дитяче хвилювання. При всьому досвіді ці люди дуже добрі до інших, і вони стають такими ж запамороченими та збудженими, як і ти, кожного ранку.
