Ізабель Юппер — одна з найцікавіших і найсміливіших європейських акторок сучасності. У свої 72 роки вона продовжує експериментувати, обирати несподівані ролі та дивувати новими перформансами. Саме до таких належить її робота в новому фільмі німецької квір-режисерки Ульріке Оттінгер, прем’єра якого відбулася на Берлінале.
«Кривава Графиня» (The Blood Countess, 2026) — це історія крізь час і простір про графиню Баторі, відому жорстокими вбивствами молодих жінок задля збереження власної молодості. Юппер постає в образі графині-вампірки у сучасному Відні. Вона вижила, вийшла з води — і готова підкорювати новий світ за старими правилами.
Кіножурналістка Єлизавета Сушко спеціально для DTF Magazine зустрілася з Ізабель Юппер під час круглого столу з журналістами одразу після світової прем’єри фільму в Берліні. Там говорили про ставлення акторки до нової екранізації твору Ельфріда Єлінек (авторки «Піаністки»), а також про штучний інтелект, улюблений фільм 2025 року, класичні стрічки про вампірів і те, чи має кіно завжди політичний підтекст.
— Що переконало вас зіграти в цьому фільмі про Криваву графиню Баторі в образі вампірки?
— Зустріч з Ульріке Оттінгер. Я не знала її, не була знайома з її творчістю, але десять років тому відбулася ретроспектива її фільмів — тоді ми й познайомилися. Вона зняла безліч стрічок, а я до того навіть не уявляла, хто вона.
Коли ми зустрілися особисто, вона виявилася дуже цікавою особистістю. І ти відчуваєш, що хочеш слідувати за її баченням, за її божевіллям — навіть якщо не можеш це раціонально пояснити. Ми ніколи детально не обговорювали ні роль, ні сценарій. Треба просто дозволити собі бути керованою нею. Усі актори в цьому фільмі саме так і працювали — просто йшли за нею.
— Ульріке багато говорить про вас. Вона розповідала, що ви хотіли більше ікол у фільмі і що ви дуже працьовиті й не можете без роботи.
— Я була дуже голодна й хотіла пити. (Сміється.)
Не впевнена, що я така вже працьовита. Більшу частину часу я доволі ледача, адже для мене акторство — це легко. І мені це подобається.
— Чи допоміг вам театральний бекграунд у цьому фільмі? Адже він справляє доволі театральне враження.
— Я б не протиставляла театр і кіно. Кіно може бути дуже театральним, а театр — навпаки, дуже конкретним і практичним. Тож, на мою думку, між цими двома напрямами немає чіткої межі. Хоча так, у цьому фільмі справді є щось театральне, але це скоріше в його тональності
— Протягом своєї кар’єри ви грали дуже нетипові та складні ролі. Що саме в цих персонажах — і зокрема в цій — змушує вашу кров знову й знову жадати більшого
— Цього разу, знову ж таки, це Ульріке. Я ніколи раніше не працювала з німецькими режисерами. Хоча, звісно, працювала з австрійським режисером — Міхаелем Ганеке.
Ульріке — більше, ніж просто режисерка, вона постать. Ексцентрична, квір-режисерка. Від її покоління не чекаєш такої винахідливості, такої нетрадиційності, але саме такою вона є — і це справді захоплює. Вона привносить на екран особливу поетичність, а це, як ми знаємо, чи не найскладніше завдання в кінематографі. Ти просто хочеш іти за нею та її баченням. Думаю, всі ми стали частиною цієї гри й хотіли грати в неї разом з нею. Але це велика ідея — подекуди трагічна, подекуди така, що торкається дуже складних, майже невловимих і метафоричних тем.
— Персонажі цього фільму, як і всі вампіри, залежать від крові. Від чого, на вашу думку, залежите ви сьогодні?
— Трохи від себе, думаю.
— Від мистецтва, можливо?
— «Мистецтво» — надто велике слово для мене. Але скажімо так: я маю певні здібності й можливості для самовираження. Це робить усе інтенсивнішим — і для глядача, і для людини, яка має привілей робити те, що я роблю.
Тому для мене важливо, щоб усі були причетні до цього процесу — незалежно від того, твориш ти чи лише спостерігаєш. У моєму житті бути глядачкою так само важливо, як і бути акторкою.
— Ви очолювали журі Венеційський кінофестиваль у 2024 році. Як це — з позиції артистки — переосмислювати власне світобачення і розуміння кіно, коли треба оцінювати конкурс? Особливо якщо ви часто граєте з ідеєю, що все суб’єктивно.
— У цьому й полягають краса і складність роботи в журі. Вибір завжди означає відмову — і саме це я добре усвідомила за роки роботи в журі Каннського кінофестивалю, на Берлінале, у Венеції та на багатьох інших фестивалях. Обирати — означає відмовлятися. Це дуже специфічний і особливий досвід. Ти ухвалюєш рішення, спираючись на власну суб’єктивність, і водночас перебуваєш серед інших людей, з якими маєш дійти спільної думки. Це справді унікальний досвід.
— Відень відіграє дуже важливу роль у цьому фільмі. Після нічної прогулянки містом — що робить Відень особливим для вас? Яке враження він на вас справив?
— Цей фільм майже омаж — красива данина поваги Відню, незалежно від того, чи йдеться про добре знані місця, куди зазвичай прямують туристи. Я з дитинства багато разів бувала у Відні. Але в цьому фільмі відкривається доступ до менш відомих локацій — у самому місті й за його межами, — які ще глибше поєднують з минулим.
Тому що стрічка справді позачасова: неможливо точно визначити, коли саме відбуваються події. І це одна з її прекрасних якостей — здатність вільно переходити між роками та століттями.
— Який вплив на цей фільм мала Ельфріда Єлінек, авторка першоджерела? Адже зазвичай ви грали складних або пригноблених жінок, а тут образ значно відкритіший.
— Так, у певному сенсі це правда. Ця героїня дуже дивна у своєму прагненні до свободи — але вона саме така.
Мої стосунки з Ельфрідою почалися з фільму «Маліна» режисера Вернера Шретера, потім була «Піаністка» Міхаеля Ганеке. Тож, думаю, легко зрозуміти, що саме в цьому фільмі — від неї. Щось сире, хрумке, гостре — це завжди про Єлінек. Від неї можна чекати навіть певної іронії чи чорного гумору.
— Ви зустрічалися з нею під час зйомок?
— Я познайомилася з нею ще під час роботи над «Маліною» Шретера. А от під час зйомок «Піаністки» ми, як не дивно, не бачилися. Згодом я знову зустріла її вже разом з Ульріке — і була дуже рада цьому. Вона надзвичайна особистість.
— Минуло понад 20 років від виходу «Піаністки». Як ви сьогодні озираєтеся на цей фільм — як людина і як акторка? Як він вплинув на вашу кар’єру?
— Передусім це була зустріч з одним з найвидатніших режисерів усіх часів. Щоразу, коли я випадково бачу уривок фільму — наприклад, по телебаченню — і дивлюся кілька хвилин, я знову переконуюся, наскільки він для мене великий режисер. Я дуже рада, що зрештою знялася в чотирьох його фільмах.
Я також часто думаю про те, що «Піаністка» балансувала між чимось дуже темним і тонким відчуттям гумору — у найкращій австрійській традиції, починаючи від Томаса Бернгарда і Карла Крауса.
— Ви багато читаєте? Можливо, можете назвати улюбленого автора?
— Я не читаю достатньо, щоб мати одного улюбленого письменника. Але читати люблю — не можу без цього. Для мене це можливість просто відкрити книжку й одразу вирушити в подорож світом.
— А який, на вашу думку, найкращий фільм минулого року?
— Мені дуже сподобався німецький фільм «Звук падіння». Його зняла молода німецька режисерка Маша Шилінскі. Це справді дивовижна стрічка.
— Чи відкрили ви для себе улюблений фільм про вампірів під час роботи над The Blood Countess?
— Я не велика знавчиня фільмів про вампірів. Але нещодавно мені дали список десяти найкращих стрічок про них. Він починався з «Інтерв’ю з вампіром» Ніла Джордана, далі були Джим Джармуш, Френсіс Форд Коппола, Фрідріх Вільгельм Мурнау. Мені захотілося переглянути ці фільми, адже деякі з них я ще не бачила. Зокрема й новий «Носферату».
— Багато глядачів чекали, що цей фільм буде страшнішим і еротичнішим — як, наприклад, у згаданому римейку «Носферату». Чи хотілося вам додати більше цього — на рівні сценарію або під час зйомок?
— У мене не було інших чекань, окрім того, що я прочитала в сценарії. Хоча я замислювалася, чому моя героїня кусає лише одну дівчину. Хотілося б трохи більше — бо це надто скромно. (Сміється.)
У реальності Єлизавета Баторі вбила щонайменше 60 дівчат. Вона опинилась у в’язниці й була жахливою постаттю. Наша героїня значно легша.
— Єлизавета Баторі асоціюється з одержимістю молодістю і красою. Чи бачите ви цю проблему в сучасній кіноіндустрії?
— У фільмі це скоріше про одержимість безсмертям. І я думаю, в певний момент життя кожен з нас із цим стикається — тому ця тема резонує і змушує замислитися. Але, звісно, це перегукується і з ідеєю молодості, зокрема в індустрії кіно.
— Ваша героїня — королева вічної молодості, що живиться енергією інших. Чи бачите ви паралелі між собою і нею?
— Ні, я ніколи не шукаю паралелей між собою і персонажами, яких граю.
— Вампіри мають бути страшними. А чого ви боїтеся в сучасному суспільстві — з огляду на всі події, про які ми читаємо в новинах? Чи лякає вас використання штучного інтелекту в кіно?
— Ні, але я розумію, що це може викликати тривогу. Ідеться про страх за інтелектуальну сферу. Водночас є дуже багато людей, які бояться за своє фізичне існування. Тому я не можу сказати, що є якийсь страх, який заважає мені жити — психічно чи інтелектуально.
Я можу відчувати тривогу, але це зовсім інше, ніж справжній страх за власне життя. І я привілейована людина, бо не змушена боротися за виживання. Можна усвідомлювати проблеми — але боятися по-справжньому означає щось інше. І, на щастя, я не переживаю того, що означає справжній страх, як це доводиться робити багатьом людям у складних обставинах.
— Чи вважаєте ви, що кіно є політичним, навіть якщо воно не порушує безпосередньо політичних тем?
— Так, у більшості випадків кіно формує наше уявлення про проблеми світу — у дуже широкому сенсі. Саме слово «політика» походить від грецького «поліс» — місто, тобто спільнота, спосіб спільного життя. І в цьому сенсі кіно часто саме цим і займається — формує спільне бачення.
— Але ж вампіри — це теж політичний символ? Ті, хто висмоктує кров з інших. Чи можна провести паралель з елітою, яка «живиться» іншими членами суспільства?
— Так, звісно. Важко не проводити таких паралелей, адже це частина реальності нашого світу. Світ, на жаль, дуже несправедливий.
— Чи вважаєте ви, що The Blood Countess — це квір-фільм?
— Це питання скоріше до Ульріке, але певною мірою так — це трохи квір-кіно.
— І наостанок: якою була ваша зустріч з Кончітою Вурст, яка також з’являється у фільмі в образі вампіра?
— Я хотіла поговорити з нею ще від самого початку. Вона чудова — справді чудова людина. Вона завжди мені подобалася. І те, що вона робить у фільмі, — дивовижно. Так само як і те, якою вона є в житті — неймовірно.
