Кіногайд DTF Magazine: 9 фільмів на Sunny Bunny, які не варто пропускати

Sunny Bunny — перший і поки що єдиний в Україні фестиваль, присвячений фільмам на ЛҐБТКІА+ тематику, відбудеться в Києві уже втретє — з 18 по 25 квітня.

Попри серйозні бюджетні обмеження та повномасштабну війну, команда фестивалю зібрала сильну програму. До неї ввійшли свіжі хіти з Берлінале й Санденсу, ретроспектива класики, документалістика з Канн, сміливі режисерські дебюти й добірка коротких метрів. Усі ці стрічки об’єднує квір-тематика, яку фестиваль, згідно з квір-ідентичністю, прагне показати якомога ширше й різноманітніше.

DTF Magazine розповідає про дев’ять фільмів і одну програму, які точно не варто пропускати.

Попри назву, це не просто фільм про актуальну війну на Близькому Сході. Це тонка документальна робота у стилі cinéma vérité, що насамперед досліджує трансгендерний досвід у тіні політичного конфлікту. У центрі — ком’юніті трансгендерних жінок палестинського й ізраїльського походження, які проводять ночі в андерграундному тель-авівському районі Флорентін.

Французька режисерка Йоланд Зоберман працює на Близькому Сході ще з 1990-х. У «Красуні з Гази» вона обирає незвичну оптику — через легенду про молоду трансгендерну жінку, яка пішки втекла з Гази до Тель-Авіва. Ця історія стає рамкою для щирих і непростих розмов з реальними героїнями — про сім’ї, релігію і втрати.

Хтось із них виріс у родині ортодоксальних іудеїв, хтось переміг у конкурсі «Міс Транс Ізраїль». Політична напруга у фільмі зумовлена самим фактом присутності в Ізраїлі жінок палестинського походження. Ізраїль — країна, що декларує квір-френдлі-політику і дозволяє їм бути собою, але водночас залишається ідеологічним ворогом їхнього народу.

«Квір» — новий фільм найвідомішого сучасного голлівудського режисера з італійським корінням Луки Гуаданьїно. Режисер працює зі скаженою швидкістю й завжди має кілька проєктів у розробці. Ледь ущухли захоплення після фільму «Суперники», як на горизонті Венеційського кінофестивалю з’являється довгождана стрічка «Квір». Це вільна адаптація однойменної повісті американського письменника Віллема Берроуза, відомого своїм скандальним життям, яке він описував у автофікшен-творах. Сюжет зосереджений навколо ветерана війни Лі (Денієл Крейґ), який самотньо блукає барами Мехіко, поки не знаходить своє кохання (Дрю Старкі).

У цьому фільмі Гуаданьїно пропонує відвертий CGI-екскурс у сплутану свідомість гарячих середовищ Латинської Америки. Він свідомо знімає стрічку в штучно-кислотних тонах, що ідеально відповідають морю наркотиків і алкоголю, якими живляться герої. Окремої уваги заслуговує Деніел Крейг, який виконує один з найсміливіших перформансів у своїй кар’єрі. Тут він не лише вживає наркотики внутрішньовенно, а й грає сцену орального сексу широким планом. Усе це — потужна антитеза до його гіпермаскулінних ролей у «Бондіані».

«Караваджо» — це медитативний, візуально розкішний портрет художника епохи Відродження, який змінив історію живопису — і надихнув режисера Дерека Джармена на свій найзнаковіший фільм. Британський автор відтворює стиль митця в кіномові, зокрема його знамениті контрасти світла й тіні. Та в центрі фільму — не мистецтво, а саме життя Караваджо, а саме — його бурхливий романтичний трикутник з двома моделями своїх глибко релігійних картин. Ця малобюджетна стрічка не лише зробила Джармена знаковим іменем британського авторського кіно, а й відкрила світу Тільду Свінтон, для якої це була одна з перших великих ролей.

Сам факт, що Караваджо належить до ікон саме епохи Відродження, у певному сенсі промовляє про відродження жанрового квір-кіно. Безперечно, «Караваджо» — найбільш історична квір-стрічка з усієї селекції.

Британський журнал Sight and Sound, писав що її вихід у другій половині 1980-х ознаменував великі зміни. Те, що фільм знайшов свого глядача ще в рік прем’єри, свідчить про те, як політизована постпанкова епоха почала поступово відходити, звільняючи простір для квір-кіно в інших жанрах і стилях.

Айра Сайкс — уже добре знайоме ім’я для відвідувачів Sunny Bunny. Торік його «Пасажі» — іронічна комедія про бісексуальний любовний трикутник, стала справжнім хітом фестивалю.

«День Пітера Гуджара» — дев’ятий фільм Айри Сайкса, який спершу представили на Санденсі, а згодом показали в Берліні. На головну роль режисер запросив британського актора Бена Вішоу , але цього разу команда працювала в набагато стриманішому, спокійнішому ключі. Стрічка приваблює своєю простотою та лаконічністю: наратив охоплює лише один день, а тривалість фільму — всього 76 хвилин.

Фільм натхнений біографією нью-йоркського фотографа Пітера Гуджара, який мав українське коріння по материнській лінії. Протягом усього фільму герой веде неспішну розмову зі своєю подругою, розповідаючи що він робив напередодні. На Санденсі фільм зустріли доволі тепло — критик Vulture Більге Ебірі назвав рецензію так: «Найкращий фільм кінофестивалю — це просто дві людини розмовляють».

Тодд Гейнс, який заслужено має статус одного з лідерів квір-кіно, вперше гучно заявив про себе ще у 1998 році стрічкою «Оксамитова золота жила». Це фільм-ода ключовим фігурам британського глем-року 1970-х — Девіду Боуї, Лу Ріду та Іґґі Попу, яких режисер переосмислює в межах постмодерністської епопеї, що вшановує силу попмузики та квір-голосів. Глядач потрапляє в цю гламурну атмосферу через персонажа Крістіана Бейла — музичного журналіста, який розслідує історію вигаданої бісексуальної попзірки Браяна Слейда (Джонатан Ріс Меєрс), що інсценував власну смерть на сцені.

Як і багатогранна кар’єра самого Девіда Боуї, це універсальна історія про особисте перевинаходження. Те, як попікони змінюють свої іпостасі, тут стає метафорою для квір-досвіду — того, як люди вчаться святкувати свою сексуальну ідентичність. До того ж більшу частину культового саундтреку, що складається з хітів Roxy Music, виконують зірки 1990-х — зокрема Том Йорк та учасники гурту Placebo. Важко уявити яскравіше й захопливіше зіткнення попмузики та арткіно.

Мінь Куї Чуонг — в’єтнамський режисер-початківець, чий дебютний повнометражний фільм став однією з найгучніших подій у світі незалежного кіно останнього часу. Ще до своєї світової прем’єри стрічка була заборонена в рідному В’єтнамі — за словами місцевого політичного істеблішменту, через «негативне зображення країни». Через це фільм навіть втратив частину в’єтнамської копродукції.

Попри скандал, режисерові вдалося представити стрічку на 76-му Каннському кінофестивалі у секції «Особливий погляд». Чуонг наголошував, що прагне, щоб фільм говорив насамперед через свою художню вартість, а не політичний підтекст — і ця стрічка безперечно на це заслуговує.

«Вʼєт і Нам» — це історія про заборонені стосунки двох молодих шахтарів, які можуть дозволити собі моменти інтимності лише в глибинах підземелля. Але один з них змушений вирушити за кордон у пошуках кращого життя, залишаючи партнера. Це сомнамбулічне, повільне кіно, сповнене ніжності та трагізму неможливого кохання. Знятий на зернисту 16-мм плівку, фільм вражає своєю операторською майстерністю — світло тут знаходить шлях навіть у найгустішій темряві.

Одна з найгучніших і водночас найсвіжіших стрічок програми — це анімаційний фільм із секції «Нові барви», яку фестиваль присвячує молодому квір-кіно. Це повнометражний дебют австралійського режисерського дуету, що вже встиг зробити авторок справжніми зірками.

Фантастична назва фільму говорить сама за себе — це історія про космічну принцесу Сайру, яка має врятувати свою колишню дівчину Кікі, викрадену злими інцелами, відомими як «Straight White Maliens».

«Космічна принцеса-лесбійка» — це квір-позитивна космічна опера, що в першу чергу вшановує лесбійський досвід і вже потім — гостро висміює тих, хто його не приймає. Режисерки на повну використовують можливості анімації, щоб створити зухвалу іронію над сучасністю, де досі процвітають гомофобія і патріархат. Наприклад, один з персонажів — космічний корабель, що постійно вдається до душного менсплейнінгу, ніби застряг у реаліях XIX століття.

Празька фотографка ​​Лібуше Ярцов’якова присвятила свій творчий шлях фіксації суворої реальності, що супроводжувала її особисте й мистецьке дорослішання. Наприкінці 1960-х, коли чехословацька нова хвиля згасала, а радянські танки входили в Прагу, вона рішуче взяла до рук камеру.

Стиль Лібуше вирізняється уважним, але теплим поглядом на маргіналізовані спільноти Праги, до яких вона сама себе відносила, зокрема через власну бісексуальність. Знімаючи політичне, вона водночас знімала себе: свої закоханості, зміни тіла, особисту драму — перетворюючи особисте на політичне висловлювання.

Чеська режисерка Клара Тасовска загорілася ідеєю зняти фільм про Лібуше ще понад п’ять років тому. Команда опрацювала понад 70 000 світлин, а також разом з героїнею занурилася в її письмові щоденники. Так з’явилася стрічка «Я ще не та, ким хочу бути» — чудово скомпоноване слайд-шоу, що веде глядача крізь хронологічну подорож її життя, повного пригод. Світлини супроводжує голос самої Лібуше: вона читає уривки з щоденників і ділиться рефлексіями вже з позиції теперішнього. Фільм вражає не лише візуальною структурою, а й глибокою довірою між режисеркою та її героїнею.

Ще одна помітна стрічка з основного конкурсу — «Нескінченність» авторства Войцеха Пуся, насамперед відомого як митця відеоарту, чиї інсталяції регулярно демонструються на провідних артмайданчиках світу, як-от Лувр чи Лондонський інститут сучасного мистецтва. Робота над фільмом «Нескінченність» тривала з 2016 року, і, як зазначено в трейлері, стрічка натхненна реальними історіями.

У центрі сюжету — самотні небінарні/трансґендерні X. У пошуках власної ідентичності вони вступають у непростий роман із трансґендерним чоловіком Френком, занурюючись у вир емоцій і переживань. Це гіперстилізоване відеоесе, форма якого експериментальна й провокативна: воно пропонує інакше бачення теми гендерної трансформації, соціального статусу та досвіду еміграції. У фільмі легко впізнати вплив французького кіно та літератури — зокрема, є прямі референси до стрічок Алена Рене та переосмислення творчості Мішеля Лейріса.

Премʼєра відбулася на цьогорічному Роттердамському кінофестивалі в секції Harbor, що об’єднує найгучніші фестивальні фільми та найсвіжіші відкриття.