На Берлінале відбулася прем’єра фільму, перед початком якого глядачам бажали не приємного перегляду, а вдумливого. Це документальна стрічка української режисерки Аліси Коваленко та її співрежисерки Марисі Нікітюк «Сліди» (Traces), що фіксує страшні сторінки життя жінок, збираючи їхні портрети в єдине полотно. Жінок, які після 2014 та 2022 років пережили сексуальне насильство й тортури з боку російської армії. Жінок, у яких усередині залишилися сліди страху, болю та зламаної гідності. Водночас у них виникло бажання зафіксувати скоєне й боротися за справедливість.
Аліса Коваленко зізнається: вона боялася створювати це кіно, адже сама пережила насильство в полоні у 2014 році. Що саме наштовхнуло її на роботу над фільмом, як до проєкту доєдналася режисерка ігрового кіно Марися Нікітюк, а також про сестринство, адвокацію воєнних злочинів та оманливість поняття «надія» — в інтерв’ю кіножурналістки Єлизавети Сушко для DTF Magazine.
На Берлінале «Сліди» отримали приз глядацьких симпатій у секції Panorama Dokumente.
— Алісо, ти розповідала, що запросила Марисю приєднатися вже під час роботи над стрічкою. Чому так сталося і як це було?
Аліса Коваленко: Мій шлях до цього фільму був дуже довгим. Власне, він почався ще з полону — якби я туди не потрапила, цієї стрічки не було б. Після пережитого насильства я майже два роки взагалі не могла про це говорити. Згодом з’явилася історія з «Театром Переселенця»: мені було дуже цікаво дослідити переосмислення реальності та травми через текст і документальний театр. На мою думку, камера може зафіксувати далеко не все. Проте спершу я хотіла розповідати не про себе, а про інших полонених та їхній досвід.
Але засновник театру, німецький режисер Георг Жено, запитав мене: «Навіщо ти хочеш говорити про інших? Чому не про свій досвід?». І я просто вилила йому всю свою історію. Можливо, це вдалося саме тому, що ми не були близькими друзями. Несподівано для себе я вперше в житті розповіла все, що сталося, адже до того моменту навіть мої рідні не знали повної правди
Георг запропонував трансформувати цей досвід у виставу. Він переконав мене, що це може стати терапією для мене і водночас голосом для інших жінок — щоб вони почули мою історію і це спонукало їх не мовчати. Так ми й розпочали роботу.
— З чого почалася фіксація твоєї історії?
Аліса Коваленко: Я просто записала покроково все, що пам’ятала. З цих записів ми відібрали частину матеріалу і спробували втілити його у формі документального театру. Вистава під назвою «Полон» була поставлена на сцені театру «Золоті ворота» у 2016 році. Ми також представляли її на театральному фестивалі в Німеччині. Пам’ятаю, німці не могли повірити, що це документальна постановка. Вони думали, що це ігрове, що такого не може відбуватися в реальності.
Саме в цей період я дала свідчення Українській Гельсінській спілці з прав людини. Як з’ясувалося, я стала першою жінкою в Україні, яка відкрито та публічно заговорила про СНПК (сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. — Прим. DTF Magazine.). Тоді про це воліли мовчати. Згодом про мою історію дізналася Ірина Довгань і запросила мене на першу зустріч жінок, які постраждали від сексуального насильства та катувань у полоні. Нас було п’ятнадцятеро, переважно з Донбасу. Ми почувалися розгубленими, не знаючи, що робити далі. Але коли почали ділитися своїми історіями одна з одною, виникла справжня магія сестринства. Тоді всім стало зрозуміло: те, що ми робимо, — надзвичайно важливо.
— Саме так ви заснували організацію «Сема Україна»?
Аліса Коваленко: Ми мали підтримку від міжнародного Фонду доктора Деніса Муквеге. Разом намагалися зрозуміти, що саме можемо робити як спільнота та які питання будемо адвокатувати.
Це все довелося починати з чистого аркуша: нічого не було, ніхто навіть не знав такої термінології, як СНПК. Треба було з нуля вибудовувати спільноту й окреслювати поле нашої діяльності. Ми перейняли значний досвід у Фонду Муквеге.
Також ми їздили до Боснії, де спілкувалися з місцевими жінками, які пережили СНПК. Саме тоді ми визначили для себе ключові напрями роботи: посестринська підтримка, збереження пам’яті, визнання, відновлення правосуддя та адвокація потерпіло орієнтованого підходу. У той же час почали обговорювати ідею документального кіно. Звісно, всі одразу звернулися до мене — адже я режисерка-документалістка. Проте я дуже боялася цього проєкту й довгий час уникала його. Розуміла: як тільки почну роботу над фільмом, мої особисті тригери почнуть виходити назовні.
— І що все ж таки дало тобі сили чи поштовх почати?
Аліса Коваленко: Почалося повномасштабне вторгнення, і масовість та систематичність сексуального насильства проти українських жінок і чоловіків з боку окупантів жахливо зросла.
У 2023 році ми отримали можливість залучити невеликий грант на документування злочинів проти людяності. На засіданні правління «Сема Україна», де нас тоді було п’ятеро, ми сіли й вирішили: час настав. У нашій організації перебувають лише ті, хто безпосередньо постраждав, тому це було спільне й дуже непросте рішення. Тоді я зрозуміла, що мушу переступити через внутрішній страх, адже документальне кіно — це потужний інструмент, зокрема для міжнародної адвокації.
Ірина документувала воєнні злочини на деокупованих територіях, і я доєдналася до неї в поїздках на Херсонщину. На початках ми фіксували переважно свідчення в аудіоформаті — для мене це було принциповим моментом. Візуальну мову фільму я віднайшла згодом, але паралельно з розмовами багато знімала саму атмосферу реальності, у якій тепер живуть ці жінки.
— А коли до тебе приєдналася Марися як співрежисерка?
Аліса Коваленко: Я почала розбирати свідчення, годинами їх слухала і в якийсь момент зрозуміла, що просто й***бнусь. Протягом місяця я щодня сідала за комп’ютер і наодинці слухала ці страшні речі. Вони почали мені снитися. Мені здавалося, що я не витримаю. Тоді я усвідомила: мені важливо, щоб поруч хтось був. Я не могла залишатися з цим наодинці, адже сама пройшла крізь подібний досвід і до того ж перебуваю всередині організації — це подвоювало емоційний ефект.
Ми з Марисею тоді багато спілкувалися. Одного разу я запитала, чи не хотіла б вона приєднатися — бути поруч і розділити цей важкий матеріал. На той момент я вже опрацювала всі записи й чітко відчувала, що психологічно мені буде надто складно рухатися далі самій.
Марися Нікітюк: Для мене початок повномасштабної війни став страшним випробуванням — психіка не впоралася. Я шукала підтримку. А коли не можеш врятувати себе, намагаєшся врятувати когось іншого. Так я почала працювати з підлітками як арттерапевтка у фонді «Голоси дітей», і ми створили три короткометражні фільми (один з них дивіться в нашому матеріалі. — Прим. DTF Magazine).
Для мене дуже важлива наша дружба з Алісою. Коли вона звернулася до мене навесні 2023 року, я відчула насамперед бажання їй допомогти. До того ж мені дуже хотілося якось перемогти Росію, тож я несвідомо шукала будь-яку можливість це реалізувати. А цей фільм — сам по собі зброя. Я розуміла, що це зафіксовані свідчення злочинів, які в майбутньому можуть стати доказами в міжнародному трибуналі.
— Як ти почувалася, коли почала працювати з Алісою над фільмом і почула перші свідчення? Пам’ятаєш свої відчуття? Тебе мотивувала дружба, але чи не було страшно, що не впораєшся з цим психологічно?
Марися Нікітюк: Страшно було. Коли я вперше почула вже відібрані аудіозаписи, виникло сильне фізичне відчуття — почало крутити живіт. Справжня психосоматика. Якийсь час мені справді було фізично погано. А потім з’явилося непереборне бажання всіх покарати — причому вивалити все і максимально жорстоко.
Проте частина найважчих, найстрашніших свідчень усе ж не ввійшла до фільму — ми їх вирізали. Спершу я була проти, бо хотілося, щоб і інші відчули цей біль. Але ми показуємо це не росіянам, а закордонній аудиторії, якій хочемо донести правду та розповісти про силу наших героїнь. Тож у процесі роботи мені довелося дистанціюватися емоційно: не проживати все щоразу, а працювати суто з матеріалом — думати, як ми його структуруємо та як вибудовуємо наратив.
Я трималася «рівно», аж поки ми не побачили кіно в завершеному вигляді на великому екрані — з музикою та допрацьованим звуком. Тоді всі почуття на фізичному рівні повернулися. Але в результаті нам вдалося створити історію, яка стверджує, що вихід існує, що життя перемагає смерть, а власну гідність можна повернути.
— Як ви шукали форму для фільму? Щоб це було воєнне свідчення з одного боку, а з іншого не замаскувати важкі історії героїнь у занадто креативний формат. Це вже відбувалося на етапі монтажу, тож ви працювали над цим разом?
Марися Нікітюк: У нас були ідеї створити гібридне кіно — поєднати документалістику з ігровою формою. Як приклад ми розглядали стрічку «Touch Me Not». На момент, коли Аліса звернулася до мене, у нас уже були всі аудіосвідчення, причому відібрані. Оскільки ці історії були записані на диктофон, спершу виникла думка зняти під них якийсь експериментальний візуальний ряд.
Але згодом ми зрозуміли, що ця реальність не може бути розірвана стороннім зображенням. Це закарбований фрагмент часу. У результаті ми відмовилися від ідеї «суперкрасивого» чи «правильного» кіно, яке має на меті лише захопити глядача. Цей фільм — про ставлення до реальності. Це зафіксоване звинувачення проти росіян, форма адвокації, яка не дасть їм стерти залишені сліди. Саме тому ми вирішили зупинитися на чистій документальній формі.
Аліса Коваленко: Тут був важливим баланс людської гідності, бо це кіно не про жертв. Це зміна об’єктної позиції на суб’єктну — те, про що ми постійно говоримо в нашому суспільстві. Для мене це стало найважливішим: так, це свідчення, але насамперед це історія про трансформацію, і саме вона має домінувати. Бо це про всіх нас.
— У фільмі багато персоналізації. Підписи з іменами героїнь, їхнє повсякденне життя стають візуальним тлом для розповідей про пережите.
Аліса Коваленко: Я не хотіла змішувати все в один колективний портрет. Він однаково стає колективним, але нам було важливо, щоб глядач бачив конкретну жінку, знав її ім’я та історію. У наших творчих діалогах я особливо боролася за сни — зрештою ми знайшли компроміс. Сни були дуже важливі.
Марися Нікітюк: Ми буквально билися за рефлексії. Це був окремий блок, який згодом розійшовся по всій структурі фільму.
Аліса Коваленко: Я була «адвокаткою снів», бо слухала сни Ірини і згадувала себе. Мені теж снився полон. З 2014 року я побачила тисячі снів про те, як знову туди потрапляю — можу цілу книжку про це написати. Мозок постійно малював нові варіації. Тому ця частина у фільмі для мене принципова: це про невидимі сліди в нашій свідомості.
— Аудіальна частина фільму — це саме ті записи інтерв’ю, зроблені під час фіксації воєнних злочинів? Чи ви записували історії наново?
Аліса Коваленко: Так, ми використовували записи з перших інтерв’ю. Наприклад, Олю ми записували двічі: один раз під час документування з Іриною, а вдруге я розпитувала її вже глибше.
— Як ви розуміли, хто з жінок готовий стати героїнею? Говорити страшно, і ви приділяєте цьому багато уваги. Знову чути свою історію та бачити себе на великому екрані — це ризик ретравматизації. Як ви це аналізували
Аліса Коваленко: Для кожної жінки це частина процесу зцілення, порушення тиші. Рівень болю з часом змінюється: хтось проходить цей шлях швидше, хтось — довше. Є різні етапи виходу з травми. Хтось затримується на стадії виживання — це останній крок перед одужанням. У кожної людини ці стадії займають різний час і залежать від оточення, емпатії сім’ї та загалом середовища.
Звісно, усі жінки у фільмі — членкині «Сема Україна». Вони пройшли реабілітацію та отримали посестринську підтримку за принципом «рівна рівній». Проте на початку я не була впевнена, що кожна з них дійде до кінця. Щодо декого я дуже боялася. Але в процесі створення фільму всім героїням вдалося вийти з травми.
— Алісо, чому зрештою твоєї власної історії насильства в полоні немає у фільмі? Глядач бачить лише фінальний титр про те, що ти як режисерка пережила такий самий досвід, як і твої героїні.
Аліса Коваленко: Я від початку цього не хотіла. Мені було важливо стати інструментом, який дає голос іншим. Оскільки я вже сім років у правозахисному секторі, фактично від заснування організації, у мене з’явилася певна внутрішня чутливість, професійні фільтри. Я розуміла, що можу розповісти історії інших делікатно. Але чи зможу я так само відсторонено й точно розповісти про себе? Це зовсім інше. Хоча думки такі були — Марися пропонувала наприкінці розповісти мою історію.
Марися Нікітюк: У нас було багато варіантів. Ми шукали структуру й той самий баланс, про який каже Аліса, буквально до останнього моменту.
Аліса Коваленко: Ми навіть відзняли сцену, де Ірина розповідає про мене в машині. Вона казала, що саме я першою відкрито свідчила, поки інші ще мовчали. Цей момент залишався в монтажі аж до фінальної версії, але на останньому етапі я його вирізала. Ми вирішили, що буде краще просто додати короткий текст у фіналі.
— У фільмі звучить хор, де ми чуємо і твій голос, Алісо. А також голоси кількох героїнь. Як ви прийшли до цієї ідеї?
Аліса Коваленко: У короткій адвокаційній версії фільму була музика зі співом Мар’яни Клочко. Коли ми почали працювати над повним метром з композитором Войцехом Фрічем, мені хотілося зберегти ту атмосферу. Ми робили багато спроб, але все було «не те». У якийсь момент я сказала Войцеху: «Мені бракує чогось людського в цій музиці» — і почала наспівувати. Він поставив мікрофон і сказав давай твій спів запишемо. Він одразу поставив мікрофон і сказав: «Давай запишемо тебе». Я відмовлялася, бо не вважала свій спів досить досконалим, але щойно ми записали моє «а-а-а», музика ожила.
Потім він додав основу з польською вокалісткою, записав усі ці гортанні звуки. Уже на завершальному етапі я зрозуміла, що в кінці фільму це має перерости в хор, бо це ж саме той голос, який прорізається, ті жінки, які починають говорити. І ми вирішили записати багато різних голосів. Ми вирішили записати багато різних голосів. Технічно залучити всіх не встигли, але в хорі звучать я, Ірина, її дочка Таня та наша звукорежисерка Марія Нестеренко. А в самому фіналі ми додали й чоловічі голоси — це неймовірно символічно, адже чоловіки теж почали відкрито свідчити про пережите. Можливо, не кожен глядач це розрізнить, але для нас це було дуже символічно.
— Поговорімо про відчуття надії, що з’являється наприкінці фільму. Поза записом ми згадували, що вона буває оманливою і навіть не зовсім чесною. Але у стрічці вона присутня. Як ви з цим працювали? Адже важливим фактором є цільова аудиторія: для жінок, які мовчать — це один стан; для іноземців, які не усвідомлюють масштабу геноциду — зовсім інший. Я також думала про цю оманливу надію крізь призму біологічного страху, бо дуже багато жінок кажуть, що підсвідомо кожна жінка боїться зґвалтування.
Аліса Коваленко: Тут ідеться не лише про зґвалтування, а про злам. Тут важливо, що Росія використовує сексуальне насильство саме як зброю війни. Ідеться не тільки про зґвалтування, це дуже часто сексуалізовані тортури, це погрози зґвалтування близьких, сім’ї. СНПК охоплює дуже багато форм насильства.
Щодо надії — вона народилася всередині організації. Це не фільм про окремих жінок у віддалених містечках, це погляд на спільноту зсередини. Саме ці жінки підтримали мене як посестру, тому елемент солідарності та надії через взаємопідтримку був визначальним.
Марися Нікітюк: І це насправді те, що нам дуже важливо в нашому суспільстві, бо інакше ми не переможемо. Якщо ми страждатимемо поодинці — ми не переможемо.
Аліса Коваленко: Працюючи в секторі СНПК, ми завжди кажемо: «Вижити — значить перемогти». Ми вижили, отже, ми вже переможці. Для мене це стало ключовим підходом до зміни наративів про віктимізацію та стигму. Зараз правозахисники стверджують, що лише 10 % постраждалих готові говорити відкрито. Наш фільм — спосіб порушити цю тишу.
Марися Нікітюк: Мене часто мучило це спекулятивне «дайте нам надію» ще з попередніх проєктів. Іноді надії просто немає. Але є спосіб подолання безнадії, спосіб витримати те, що з тобою відбувається. І це чесно.
Підхід з надією я дуже часто бачу в іноземних фільмах. Я розумію, що фільм не має вбивати аудиторію. Але світ важкий. Тепер мало хто шукає травматичного досвіду в мистецтві. Ми вже не у світі, де хочеться подивитися «Реквієм за мрією». Люди хочуть комедії та надію. А це обман і ескапізм, який ми не можемо дозволити собі в такій темі. У документалістиці ти мусиш бути чесним.
Аліса Коваленко: Для мене цей фільм не про надію, а про імпульс до неї. Про імпульс до виходу. Тебе намагалися зламати, стерти як особистість. Те, як ти повертаєш собі свою соціальну суб’єктність і контроль над життям — це і є вихід. Ніхто не почав жити «довго і щасливо». Ми навіть не розкриваємо, чи подолала Ірина рак. Це просто момент повернення себе собі.
Марися Нікітюк: Це трохи за Камю — ми повертаємося до «Міфу про Сізіфа». Ти пливеш у штормі й рано чи пізно потонеш, але важливо, як саме ти пливеш. Нам вдалося показати це викривлення екзистенції: ти витримуєш це життя. Це гідна й чесна позиція, хоч і дуже ризикована для кіно.
