21 рік тому вийшов фільм «Вічне сяйво чистого розуму» Мішеля Гондрі за сценарієм Чарлі Кауфмана. Відтоді, можна суб’єктивно сказати, кращого фільму про кохання не з’явилося. Але Гондрі про це не знає, бо не стежить за життям найбільшої перлини своєї фільмографії. Він іде вперед, адже його справжня пристрасть — анімація.
Свій останній анімаційний фільм Мішель Гондрі зробив спільно з 10-річною дочкою Маєю, з якою йому довелося через пандемію жити в різних країнах. Коли Маї було три, вони придумали гру: Мая давала батькові дивну назву, а він робив під неї історію. Так за п’ять років склався фільм, який вони назвали «Має, дай мені назву» і представили цього року в програмі для підлітків Generation 14+ на Берлінале. Один з показів на фестивалі навіть пройшов з українським паралельним перекладом, хоч це й була ідея організаторів, а не самого Гондрі.
В Україні фільм покажуть на двох літніх кінофестивалях — дитячому «Чілдрен Кінофесті» у Києві та на кінофестивалі глядацького кіно Миколайчук OPEN у Чернівцях у новій секції Миколайчук KIDS.
На прохання DTF Magazine Єлизавета Сушко зустрілася з Мішелем і Маєю Гондрі під час Берлінського кінофестивалю, поговорила з ними про натхнення, їхні стосунки та улюблене кіно, а також запитала про «Вічне сяйво чистого розуму» і майбутні проєкти режисера.
— Кого було складніше вразити — Маю чи Бйорк, для якої ви робили кліпи?
Мішель: Бйорк. Але на це є певна причина.
— Яка?
Мішель: І Мая, і Бйорк мені дуже подобаються, тож я хотів зробити їх щасливими й показати, що я краще за інших можу втілити їхні фантазії, бачу їхні задуми. Але Мая все ж моя дочка.
— І в цьому фільмі у вас вийшла співтворчість. Бо відчувається, що тут не тільки уява дитини, а й ваша. Коли ви зрозуміли, що це спрацює?
Мішель: Це також вирізняло нашу творчість з Маєю. У Бйорк було багато ідей, які вона виклала на стіл. Мая ж давала мені тільки назву. А я проходив крок за кроком і мав знайти криву, яка б розкрила її ідею. І що, звісно, ще складніше — створити історії з різноманітних елементів, на перший погляд не пов’язаних між собою.
— Чи стало це для вас ритуалом і чи працюєте ви спільно далі?
Мішель: Ми сповільнилися. Тепер вона не дає назв, а тільки скаржиться.
Мая: Я не скаржуся — просто кажу, що ти трохи зупинився.
— А коли у вас взагалі виникла ідея робити короткі анімаційні фільми? Ви просто хотіли залишатися з дочкою на зв’язку, класно проводити час разом, хоч і на відстані? Бо багато хто обмежується дзвінком, якимись пустими балачками й питаннями про школу.
Мішель: Я вмію робити анімацію незначним коштом, тож я просто скористався з цього. Спочатку я знімав історії тільки для дочки. А потім у нас виникла ідея: Мая, щоб нам обом було веселіше, наперед дає назву. Цим вона ніби окреслювала периметр, який робить творчість ще переконливішою, адже вам треба знайти щонайкращий розв’язок. А цікава назва наче невеличка стіна, якої ви не можете просто так переступити, бо маєте залишатися в окресленому периметрі.
— Чи було це проявом любові батька до своєї дитини? І чи це допомагало вам?
Мішель: Так, якоюсь мірою. І додавало натхнення.
— Що цей фільм зробив для вас як для батька і для ваших стосунків з дочкою?
Мішель: Моя перша думка така, хоч це й трохи соромно. Настає мить, коли ти більше не авторитет для своїх дітей. Вони не хочуть бачити вас у школі після уроків. Не хочуть, щоб ви обіймали їх. І я подумав, що коли робитиму фільм разом з дочкою, то пропущу цей момент. Що коли їй буде 16, вона зможе показати його близькому другові чи подрузі, і ті скажуть, що це круто. Але, з іншого боку, мені дуже цікаво створювати щось таке, що подобається тільки одній людині. Це ніби подарунок для неї, який я роблю скількимога унікальним, бо знаю, що ні в кого іншого такого немає і не буде.
— Має, ти справді почала думати, що твій батько вже не такий класний?
Мая: Ні.
Мішель: (Сміється.) Я спитаю в неї про це за кілька років.
— Час, мабуть, перейти до фанатських вражень. Як на мене, то ваш фільм «Вічне сяйво чистого розуму» неймовірний. Він найчастіше трапляється в списку класики для перегляду після розставання чи просто серед першорядних романтичних стрічок.
Мішель: До речі, класна ідея, мені подобається. Дивитися цей фільм після розриву.
— Чи вважаєте ви, що ваш фільм вплинув на сучасну історію кіно? Адже багато хто називає його найкращим ромкомом усіх часів.
Мішель: Гадаю, ви маєте рацію, хоч я й не бачив таких списків. Коли ми робили це кіно, то навіть не знали, чи люди зрозуміють його. Навіть я, раз по раз переглядаючи цей фільм, досі не знаю напевно, що ми хотіли сказати.
— Має, а ти дивилася вже цей фільм?
Мая: Ні. Я, звісно, можу, але хочу переглянути разом з татом. Однак минулого разу ми з двох варіантів вибрали не його стрічку, тож…
— А що ви зазвичай дивитеся разом? Яке кіно?
Мая: Німе кіно, щось старе. Зазвичай комедії.
Мішель: Ми любимо комедії 80–90-х, зокрема французькі. І Чапліна. Чи ми ще не дивилися разом Чапліна? Гадаю, тобі мало б сподобатися.
Мая: Чапліна я дивилася вже багато разів — з мамою.
Мішель: Отак завжди. У мене з’явилась ідея що переглянути, а вони вже переглянули це з мамою.
Мая: З останнього ми разом дивилися «Назад у майбутнє».
— Повернімося до вашої анімації. Чому ви обрали саме Пʼєра Ніне для озвучування історій?
Мішель: Це був очевидний вибір. Ми тільки-но зняли разом фільм, і в нього чудова дикція. Другий голос, що його ви чуєте, сприймаючи ніби як мій, — це голос Бланша Гардіна.
— Цей фільм — суцільне руйнування четвертої стіни. Чому?
Мішель: Цікаво бачити в анімації того, хто цю анімацію робить. То був найкращий спосіб залучити мене у фільм і зобразити наші стосунки з Маєю. Це для мене дуже поетично — наче в анімації, яку я пам’ятаю змалку.
— Має, чи хотіла ти кинути татові виклик якоюсь своєю назвою? Чи мала ти на меті вигадати щось таке, чого б не можна було створити?
Мая: Я ніколи не вважала, що даю дивну назву й хочу придумати ще дивнішу. У цьому — щастя анімації, де ви можете змусити вашу людину літати. А ще це смішно.
— Ви завжди прагнете знайти в усьому гумор. Це природа ваших стосунків чи ви так бачите світ?
Мішель: Мені думається, що я намагаюся красиво поєднати ніжність і божевілля. Так робила і її мама. Коли Мая була молодшою, мама читала їй тексти. І, може, якби я цей фільм робив сам, то пішов би далі, запропонувавши Франції щось бентежніше й тривожніше. Але я завжди згадував ті казки, які читали Маї, і цю анімацію хотів зняти саме для неї. Але я не робив це просто чи наївно.
— Мішелю, як виховати у своїй дитині та в собі креативність?
Мішель: Мої батьки були занурені у світ поп-культури. Музика, великі телешоу, ритм-енд-блюз. Ця атмосфера стимулювала. Пам’ятаю, як я зробив великий плакат з обкладинки, що мені подобалася: перемалював її багато разів у рівні квадрати через прозорий папір. Тому я досі люблю речі, які мають цикл, повторюються. Відтоді, здається, я люблю й анімаційні фільми. Через це мені досить рано купили камеру — тільки-но в мене виникла ідея спробувати щось зняти.
— Чула, що у вас безсоння. То ви працюєте, коли світ спить?
Мішель: Так. Коли я знімав свій останній фільм, то раз по раз силкувався заснути, але не міг. Тож з другої години ночі до шостої ранку я займався анімацією. Ці чотири години були мені раєм. Коли ти, працюючи над анімацією, не пишеш, то можеш слухати, як хтось читає різні історії. А я дуже люблю аудіокнижки.
— Що надихає Мішеля Гондрі сьогодні?
Мішель: Відчуття, що історія, яку я вигадав, росте. Бо тільки-но я починаю собі уявляти, де зніматиму її, як це вже робиться моїм обов’язком. А завдяки високому натхненню я неодмінно досягаю того рівня, коли мені треба йти далі.
— Над чим ви тепер працюєте?
Мішель: Пишу. Не знаю, чи це фільм жахів, чи комедія. Про двох маленьких дівчаток, які знайшли череп у своєму садку.
— Має, чи хочеш ти бути режисеркою або аніматоркою, коли виростеш?
Мая: Це дуже важка робота, і я відчуваю певний тиск, коли мене питають, чи хочу я бути, як тато. Тому не знаю. В мене ще є час подумати.
Мішель: Добре, що вона не хоче бути такою, як я. Вона хоче бути собою. А тим, що ми робимо тепер разом, ми вже пишаємося. Є проєкт, який я робив зі своїм батьком, і ми його не закінчили…
Мая: Можливо, ти закінчиш його сам або разом зі мною?!
