Школа «Молодої миколаївської фотографії» (MYPH) оголосила фіналістів й переможців другого конкурсу MYPH Photography Prize. Усього журі відзначили вісім українських фотографів та фотографок: Анастасію Лелюк, Єгора Гущина, Аню Царук, Дару Петрову, Єлену Калініченко, Марію Гирладжиу, Марка Чегодаєва та Олексія Чарєя. Їхні роботи виставлятимуть у київській Dymchuk Gallery (вулиця Ярославська, 21) до 16 листопада.
DTF Magazine розповідає про проєкти переможців й фіналістів MYPH Prize’25 докладніше та показує деякі фотографії
Переможці
1 місце — Олексій Чарєй, «Власний Вергілій»
«Зранку 24 лютого 2022 року ми усі прокинулись в новій реальності. Там, де на Київ падали ракети, а російська ствольна артилерія вже була в радіусі пострілу від передмістя. Я закрив усі важливі справи і попрямував в пункти, де рекрутували у військо.
Спочатку, я знімав все навколо себе, але в якийсь момент стало зрозуміло, що це не проєкт про цивільних які стали військовими. Це історія про подорож душі до зцілення. Через чесну зустріч з найстрашнішими і наймерзеннішими проявами людської натури на фоні війни за існування зі старим і дуже сильним ворогом. Це подорож в якій внутрішній Вергілій веде мене колами пекла і я маю зустрітись з усіма цими пороками, чесно пошукати їх в собі і прийняти їх існування.
Безпорадність, безвідповідальність, зрада, жага наживи попри усе, лицемірство і брехня. Ми всі йшли цим шляхом і ті в кого вистачало внутрішніх сил, ставали сильнішими і справжнішими. Моя історія про мене через документування життя моїх побратимів. Моя історія про надію яка веде через найтемніші часи.
Я думав що побачив, зробив висновки і прийняв все ще восени 2022. Але, виявилось що це перехід на новий цикл. І таких циклів було відтоді ще два. Проєкт продовжується».
2 місце — Марк Чегодаєв, «Готель Європа»
«Готель Європа — це проєкт, який досліджує місця, що були в минулому частиною австрійської туристичної інфраструктури — для тимчасового проживання, відпочинку чи рекреації. Сьогодні ці простори перебувають у стані занепаду, вони технічно й морально застарілі. Колишні готелі та курортні комплекси втратили своє початкове призначення і тепер надаються як прихисток людям, які тікають від війни в Україні, а подекуди й біженцям та переміщеним особам з інших частин світу.
Ці місця та їхні мешканці співіснують у дивному стані, де “тимчасове” стає постійним. Через фінансові обмеження, чи з причин здоров’я багато хто не інтегрувалися в нову країну і ведуть замкнений спосіб життя всередині готелів, часто без контакту з містами, у яких вони мешкають. Не маючи безпечного дому, люди не можуть обирати своє середовище і змушені пристосовуватися до наявних умов, відповідно змінюючи свої потреби. Водночас змінюються й самі місця — їхній образ та сутність формуються присутністю нових мешканців.
Основу проєкту становить серія фотографій інтер’єрів цих локацій та повсякденного життя — у приватних кімнатах і спільних просторах. Використовуючи плівкову камеру, я фіксую цю проміжну реальність і, ширше, менш видимі “побічні ефекти” війни та вимушеного переселення».
3 місце — Єлена Калініченко, «I’m not fine»
«Проєкт “I’m not fine” досліджує психологічний вплив війни на цивільних. Замість зосереджуватися на самій війні, він фокусується на тому, як люди справляються з травмою, тривогою та ПТСР, розкриваючи невидимі емоційні переживання і що відбувається, коли люди дозволяють собі бути вразливими.
Я планую створити декілька історій поєднуючи художню, документальну фотографії та поезію. Наразі ділюся з вами першою історією — своєю власною. Моє особисте дослідження тривожного розладу та постійного горя. Життя стало нестерпним після того, як мій партнер доєднався до армії і я залишилась сама. Це моя спроба зустрітися з болем й чесно відповісти на питання, яке так часто ставлять в Україні: “Як ти?”.
Світлини зняті під час блекаутів за допомогою ліхтарика.
Цей проєкт важливий, адже сьогодні досвід війни формується постійним впливом новин та соціальних мереж, що створює сильний психологічний тиск навіть для тих, хто далеко від фронту. Ця реальність назавжди змінює наше життя і, ймовірно, впливатиме й на наше наступне покоління».
Фіналісти
Анастасія Лелюк, «Неможливо сховати»
«У цьому фотопроєкт я працюю з темами вразливості та незахищеності, досліджуючи, як війна змінює
відчуття фізичного прояву. Тут тіло сприймається більше ніж даність — залежно від ситуації воно стає інструментом, порятунком або тягарем, але завжди залишається крихким при всій можливій силі».
Марія Гирладжиу, «Resistant Soul»
«Проєкт народився навесні 2024 року як інтимна рефлексія мого власного стану під час війни. У цей час мене переслідувало відчуття невизначеності: чи настане завтра, чи залишиться майбутнє. Я обрала техніку Polaroid emulsion lift, адже сама крихка й деформована емульсія стає метафорою людської душі у війні. Вона змінена, пошкоджена, піддана зовнішньому тиску, але все ж зберігає образ, продовжує існувати й навіть знаходить нову форму. Це й є жест спротиву — виживання після деформації».
Дара Петрова, «Коло»
Це візуальне дослідження цивільного життя в Україні, задокументоване далеко від фронту. Війна впливає на
повсякденність тихо, але відчутно.
Що робить війна з людьми? Вбиває? Так. Калічить, ранить, контузить? Так. Але це ще не все.
Коли ми шукаємо зображення війни, ми майже завжди бачимо фронт: вибухи, дим, кров, солдатів. Але війна — це не лише обстріли. Вона набагато ширша. Набагато тихіша. Вона живе у втомлених жестах, у напружених мовчаннях, у невпевненому дорослішанні, у повільних розмовах про погоду. У реальному житті люди не стріляють, не вішаються і не зізнаються в коханні кожну хвилину. Частіше вони їдять, п’ють, байдикують, говорять дурниці. І це теж частина війни. Просто ми рідко це помічаємо.
Цей проєкт про людей, що живуть у тилу. Ветеранів, які повертаються додому та проходять реабілітацію. Підлітків, які дорослішають в умовах невизначеності. Села, де продовжуються щоденні ритуали.
“Коло” — це запис українського життя, у яке війна тихо просочилася. Це роздуми про стан буття. Про повсякденну реальність, де рана не кричить. Вона існує».
Аня Царук, «Сподіваюсь, твоя сімʼя в безпеці»
«Я чула ці слова безліч разів із початку повномасштабного російського вторгнення і досі не знаю, як на них відповідати. Чим є безпека в країні, де йде війна?
Народившись й вирісши в Україні, дев’ять років тому я переїхала за кордон. Відтоді я ніколи не відчувала такого сильного бажання повернутися, як сьогодні. Побачити, як змінилася моя Батьківщина. Поглянути за межі спрощеного образу, який часто створюють медіа, зображуючи українців виключно як жертв, що потрапили у пастку трагічних обставин. Якою є моя Україна сьогодні?
Я не знаходжу слів і шукаю візуальні підказки. Вікно, пошкоджене від ракетного удару, окопи, де мій батько проходив військову підготовку, весільний костюм і жалобні хустки, що висять поруч на ринку. Чую, що брат нашої сусідки загинув на фронті, а мій дядько мобілізувався. Бачу чорно-білу фотографію друга дитинства на алеї полеглих героїв.
Смерть тут на кожному кроці, і водночас — життя. Переповнений у неділю міський пляж, новонароджене дитя подруги, бабусині курчата. Українці закохуються, адоптують собак, займаються волонтерством і святкують Різдво. Любов, радість та краса тут співіснують з величезним болем і трагедією. Я бачу свій народ у його стійкості, гідності та невимовному прагненні до свободи.
У моїй країні, сповненій травм і розірваній війною, я відчуваю себе такою живою, як ніде більше. Я в небезпеці через російські ракети. Я в безпеці, бо тут мій дім».
Єгор Гущин, «Занадто пізно, щоб померти молодим»
«Наше покоління виросло у світі, де свобода була нашим негласним батьком, а необмежені можливості манили на кожному кроці. Нас не сковували десятки очей гаджетів, ми були надані самі собі, і в цьому була своя дика, справжня краса. Наркотики, алкоголь — усе це маячило на горизонті, і багато хто з наших однолітків романтизував ідею піти молодими, згоріти яскраво й швидко, вони так і залишилися там, у вічній юності.
Хтось може назвати нас втраченим поколінням. Але ми не ваші легенди і не герої — ми звичайні романтики з великої дороги, котрі пройшли свій шлях, переживши особисті кінці світу, глобальну пандемію й вогняне хрещення війни. Моя молодість промчала стрімко, змушуючи дорослішати занадто рано, занадто різко. Всю цю дорогу я рухався у пошуках власної істини, не бувши ні однозначно добрим, ні абсолютно поганим. І саме цей шлях, цей безперервний пошук, став новим сенсом, щоби не померти молодим.
Ніхто не забере в нас право мріяти, згадувати теплі моменти й знаходити красу в кожному новому дні. Бо наші серця досі повні тієї відчайдушної юнацької надії. Це історія про виживання, про прийняття свого шляху і про те, що життя, навіть після всіх випробувань, усе ще дарує нові сенси».
