На кінофестивалі Docu/Days, відбулась українська прем’єра документального фільму «Трішки чужа» Світлани Ліщинської. У фільмі режисерка родом зі зросійщеного Маріуполя розмірковує про свою ідентичність і на глибоко особистих прикладах демонструє динаміку самовизначення. Детально аналізуючи цей болісний процес минулого й сучасного, вона показує чотири жіночі покоління своєї родини — маму Валентину, дочку Сашу, онучку Стефанію й безпосередньо себе. Хаотичний наратив фільму, розтягнутий у часі й просторі (Маріуполь, Київ, Лондон), символічно описує стихійний процес самоаналізу.
DTF Magazine поговорив зі Світланою про створення фільму, визначення ідентичності на тлі деколонізаційних процесів та мовний аспект в українському суспільстві
A Bit of a Stranger official trailer from Lishchynska Svitlana on Vimeo.
— До повномасштабного вторгнення ви хотіли знімати про мовні курси української в Маріуполі. Розкажіть, чому в первісній ідеї фільм не був завершений і як з початком вторгнення ця ідея трансформувалась у картину «Трішки чужа»?
— Я хотіла зняти фільм про українську ідентичність сходу України, а курси української мови були просто відповідною формою, через яку я могла б дослідити цей стан. Мене цікавили люди, що наважилися піти вчити українську мову. Чому це стало для них важливим? Що їм заважало раніше й заважає тепер?
Після повномасштабного вторгнення, звісно, вже зробилося не до курсів. Якось я почала документувати все, що стосується моїх близьких, бо вони просто були поруч. Назбирався матеріал, і я подумала, що зможу й далі досліджувати цю тему на прикладі власної родини.
— Фільм створено за участю України, Швеції та Німеччини. Розкажіть, як ви шукали фінансування для такого особистого проєкту в усій Європі?
— Як ви знаєте, в Україні фінансування фільмів тепер сильно скоротилося. Тому продюсерка фільму Анна Капустіна, щойно взявши проєкт у роботу, подала його на маркет LeipzigDoc. Це був наш перший вихід у світ з ідеєю фільму, і ми дуже здивувалися, коли побачили, який великий був запит на неї. За два дні ми провели близько сорока зустрічей: чимало людей з різних країн пропонували співпрацю, усі хотіли долучитися.
Саме там ми вийшли на телеканал ARTE. Наш фільм потрапив у добірку з 12 українських фільмів, які ARTE назвав Generation Ukraine і, зрештою, підтримав фінансово.
Потім нам усе одно довелося дозбирувати певну суму грошей. Монтуючи фільм на резиденції в Гетеборзі, я познайомилася зі шведськими співпродюсерами, які просто взяли на себе все постпродукування та його фінансування. Не можу сказати, що ця співпраця якось вплинула на розвиток фінальної версії фільму. Для мене були надзвичайно цінними фідбеки шведських колег, бо то дуже досвідчена команда.
— У 2014 році ви зняли фільм «Євромайдан SOS. Право на гідність», де головною героїнею стала правозахисниця Олександра Матвійчук, а в 2017-му — картину «Невидимий батальйон» про жіночу роль у війні. Зараз ми говоритимемо про фільм, у якому зображено чотири жіночі покоління вашої родини під тиском повномасштабного вторгнення. Чому феміноцентрична лінія в документальному кіно для вас така важлива?
— Найімовірніше, я обираю такі історії підсвідомо. Кожну стрічку ти знімаєш про себе. Хоч яку історію ти оповідаєш, ти однаково знімаєш її про себе. Напевно, мені дуже хочеться дослідити свою жіночу складову зсередини. Водночас мені легше висловлюватися творчо саме через жінок.
— У своєму фільмі ви доводите, що особисте є політичним. Як ваші родички погодилися вивернути особисте на загальний огляд? І взагалі, наскільки важко було відокремлювати себе від ролі дочки, матері та бабусі, від ролі режисерки?
— Вони погодилися не відразу. Попервах було чимало сварок, відмов і нерозуміння, навіщо це робити. Але потім вони як рідні люди просто усвідомили, наскільки важливо було для мене задокументувати все, — і вони здалися.
Згодом їх затягло. Їм самим видався цікавим процес дослідження себе через документальне кіно, адже до того ніхто з них не замислювався, що таке ідентичність, яка вона в нас. Потроху вони почали більше про це дивитися, читати — і народився щирий інтерес, з’явилося розуміння, нащо я це роблю.
— Можна сказати, що вони ваші повноправні співавторки?
— Так.
— У вас, зокрема, є чималий досвід роботи на телебаченні — у зніманні реаліті-шоу. Цікаво, що «Трішки чужа» інколи скидається на реаліті-шоу. У деяких важких кадрах я бачу певну поетичність і відчуваю високу професійність у їх вибудові. Ви не замислювалися над тим, наскільки ваш досвід роботи на телебаченні вплинув на кіномову?
— Думаю, що насправді вплинув досить погано. З кожним фільмом я дедалі більше намагаюся позбуватися тих навичок.
Хоч тепер я подеколи дивлюся документальні українські фільми й простежую, що в їхніх авторів є тенденція схилятися до телевізійного підходу в пояснюванні та розумінні певних речей. Але у своєму фільмі я прагнула відступити від цього якнайдалі. Адже я робила все по-телевізійному аж 25 років, тому мені хочеться дійти іншої кіномови. Сподіваюся, з кожним фільмом я буду чимраз більше відходити від усього, що може нагадати про телебачення.
— А чому у вас тепер таке негативне ставлення до телебачення?
— Не подобається мені телевізійний підхід до використання людей у ролі матеріалу. Як і ставлення до героїв, а також одне до одного в самій системі українського телебачення. Звісно, про це я кажу зі свого досвіду.
— Поговорімо про головне у вашому фільмі — про формування ідентичностей у часи деколонізації. Переглядаючи ваш фільм, я згадувала ідеї соціолога Стюарта Голла, який стверджував, що ідентичність — це не щось фіксоване, а стан, який ніколи не буде завершеним. Погоджуєтеся?
— Не знаю, чи готова я погодитися з таким чітким формулюванням. Нині, після процесу моїх самокопань, я можу сказати, що для мене ідентичність — це вибір і відповідальність. Відповідальність на користь суспільства, тобто певний внесок у нього, праця на конкретну ідею. Хоч я, мабуть, додала б ще, що ідентичність — це й залучення, яке стоїть поруч з відповідальністю.
— Але ж відповідальність, що про неї ви кажете, якраз і видається мені тим процесом без певного завершення…
— Ваша правда. Це активна позиція, тривала. Однак не для всіх це визначення ідентичності. Відомо, що є 20 % пасіонаріїв. У кожного свій рівень активності. Хтось обмежується приватним життям, вкладом у себе.
— Згідно з теорією, деколонізація відбувається тоді, коли є культурна, психологічна та економічна свобода. Як ви гадаєте, чи може таке багатоаспектне звільнення відбуватися синхронно і, коли так, якої б пріоритетності ви надали цим аспектам?
— Думаю, мені б хотілося, щоб усі ці аспекти звільнення відбувалися синхронно. І, можливо, ми навіть здатні працювати на цю синхронність. Проте особисто для мене найголовнішою є психологічна свобода. Я б поставила її на перше місце.
Культурна свобода для мене також дуже близька. Важливо, щоб ми як суспільство не велися на те, що пропонує Росія, і об’єднувалися більше навколо власних цінностей, звільнялись і від минулого, і від теперішнього впливу. Але це дуже тривалі процеси, і навіть не всі найуспішніші країни встигли на сьогодні пройти цей шлях до кінця.
— Фільм також показує дискурсивне розуміння мовного аспекту. В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що демонструєте у фільмі те, що відбувається за зачиненими дверима. Чому вам так важливо висвітлювати мовний процес?
— Не можна ховати проблеми під килимок, відвертатися від того, що є й буде. В Україні дуже багато людей мають радянський або проросійський бекграунд. І вони залишаються такими, навіть перейшовши на українську. Не тому, що вони «перевзулися». І не тому, що погані. Ми мусимо визнати: ці люди є.
Агресивна мовна риторика, гадаю, не тримає цих людей разом з нами. І коли я говорю «цих людей», то, зокрема, маю на увазі й себе. Треба просто зрозуміти, з ким маєш справу, адже це тільки верхівка айсберга, повірте. У фільмі я зображаю таку собі лайт-версію.
— А як заохочувати людей говорити українською?
— Точно не можна примушувати людей говорити українською. Я категорично не погоджуюся з такою риторикою: у нас не диктатура.
Думаю, що це насамперед робота держави — повсякчас підтримувати різні українськомовні ініціативи. Наприклад, виконавців, що пишуть гарні пісні українською мовою, чи просто будь-який інший добротний продукт українською мовою. Не тому, що він патріотичний, а тому, що він передусім гарний, ще й українською мовою. Підтримувати, щоб це ставало частиною побуту. Але точно не примушувати, бо я знаю, що буде зворотний ефект.
Інакше ми ризикуємо перетворитися на військову диктатуру, а я цього не хочу. Поки що мені дуже подобається, як суспільство рефлексує, як воно ставиться до діалогу.
— А ви простежували, як приймають ваш фільм українськомовні та російськомовні українці?
— Я помітила, що люди, українськомовні від народження, сприймають мій фільм краще, ніж ті, що себе примусили перейти на українську мову після початку вторгнення. Для них цей фільм трохи тригерний. Дуже цікавий ефект. Не знаю чому. А от українськомовним українцям фільм більше заходить. І це та Україна, яка мені подобається, з якою я хочу бути разом.
— У фільмі є сцена, де ви з Валентиною обираєте, які пам’ятні речі вивезти з країни. Валентина відважно каже, що все має згоріти, щоб жити майбутнім, а не минулим. Мені ця сцена здалася дещо сумною, бо такі архіви — частина минулого, до якої хочеться бути сентиментальною.
— Це її позиція. Чи згодна я з такою позицією, не впевнена на сто відсотків, але вона, без сумніву, заслуговує на увагу. Завдяки їй мама навіть зберегла адекватність, а їй тепер 77 років. Вона народилася й зростала тоді, коли українською говорити було соромно. Мама говорила українською, а потім позбувалася її. Гадаю, в оцьому її нечіплянні за певні патерни щось є, але то її особисте.
— Сама ваша картина видається «трішки чужою» на тлі сучасного українського документального кіно, адже показує, що процес відмови від російської мови та культури не для всіх такий ейфорійний, а деяким українцям узагалі завдає чимало труднощів. Думаю, це дуже важлива й смілива презентація, однак і потенційно провокативна. Наскільки обережною ви були, торкаючись у своєму фільмі таких тем?
— Насправді я хотіла завербувати таких, як я, тому була насамперед дуже відвертою.
Наприклад, у мене є родичі, які залишилися в Маріуполі й не поділяють нашої позиції. Але їм довелося пройти через таке, чого я нікому не можу побажати. Тому я їх не засуджую. Я бачу, що там відбувається, тож мені щиро хочеться людей, які вагаються чи не можуть знайти відповіді, що це за війна й чому вона точиться, просто перетягти на наш український бік, показати їм, за що ми воюємо.
Сьогодні в нас дуже багато кіно про героїв, але нащо мені робити ще один фільм, коли я маю доступ до людей іншої категорії? Отже, я можу зробити це інакше. Ану ж воно також дасть користь людству, країні або принаймні одній людині? Я переконана, що вкрай важливо не відокремлювати себе від спільноти. Я не кажу «держави» чи «нації». Я маю на думці спільноту, що зветься тепер Україною і виборює певні цінності. Щоб ми не втратили цієї спільності й були разом. Ось моя головна мета.
— Що для вас означає бути українкою сьогодні?
— Для мене бути українкою — це бути зацікавленою в нашій державі, де сьогодні відбуваються особливі процеси психологічної, історичної та культурної ревізії. Тому є багато роботи,
Чим це можна визначити? Тим, що я прожила дуже багато років тут, на цій території, що була, зокрема, й під впливом Радянського Союзу. Але це насамперед українська земля.
Тепер, навіть якщо поїду кудись за кордон, я, попри весь мій бекграунд, буду українською режисеркою. Бо я знаю мову, українське життя, якусь систему невербальної комунікації. Он, приміром, Акі Каурісмякі вже скільки років живе в Португалії, але фін, фінський режисер. І я буду українською режисеркою, хоч що робитиму чи оповідатиму.
— Я читала, що ви збираєтеся знімати ігрове кіно про жінок. Хочете «похуліганити» й «дати трішки Фассбіндера»? Ваші плани не змінилися?
— Не змінилися. Але я посунула їх трохи наперед, бо хочу зробити ще один документальний фільм — короткометражку, до якої я вже маленькими кроками написала літературний сценарій.
А від задуму про ігровий фільм я, звісно ж, не відмовилася. Хотіла б, щоб він вийшов трішки панковий — про внутрішню свободу, про прийняття інакшості та неправильності. Мені здається, що це завжди актуально. Хотіла б погратись і з формою, щоб дозволити собі якісь помилки.
Я спілкувалася в Каннах з англійським режисером. Він казав мені, що колись зняв картину про право людини на помилку. За його словами, весь фільм зроблено з помилок, помилкових кадрів, з помилкових речей. Це дуже цікаво. Я б залюбки переглянула таке кіно і спробувала б зняти щось своє в такому стилі.
