В українському прокаті — короткометражний фільм Леоса Каракса «Це не я». Цей 40-хвилинний есей є своєрідним оглядом французького режисера свого життя в кіно й рефлексіями щодо сучасності. Але насамперед це робота митця, що все життя будував власну мітологію. На прохання DTF Magazine кінокритик Сергій Ксаверов розповідає про важливі риси всесвіту французького режисера
1. Це не він
Обкластися вигаданими персонажами, за якими не видно автора, — з цього, власне, і починається сам Леос Каракс, чиє дане при народженні ім’я, звісно, інше. Леос Каракс (Leos Carax) — анаграма Алекс Оскар (Alex Oscar), скорочення від повного імені Александр Оскар Дюпон, яке він взяв у 13 років, змінивши лише середнє ім’я. Александр Крістоф Дюпон в свою чергу народився 22 листопада 1960 року в містечку Сюрен, передмісті Парижа. Тож Леос Каракс не народився. Він був створений.
2. Неповна фільмографія (тільки повнометражна):
1984 — «Хлопець зустрічає дівчину» (Boy Meets Girl)
1986 — «Погана кров» (Mauvais Sang)
1991 — «Коханці з Пон-Неф» (Les Amants du Pont-Neuf)
1999 — «Пола Ікс» (Pola X)
2012 — «Корпорація “Святі мотори”» (Holy Motors)
2021 — «Аннетт» (Annette)
3. Автор
Караксів шлях у кіно починається з кінця 1970-х — як і в цілої низки відомих французьких режисерів — з критики у журналі Cahiers du cinema, де Каракс почав публікуватися ще тинейджером. Цей журнал — провідний рупор і захисник «авторського кіно», тому й самого Каракса, критика й кінороба, найлегше розглядати в контексті французької традиції і цієї парадигми.
4. Кар’єра
В індустрійному, комерційному сенсі Каракс ніколи не будував кар’єри. За 40 років він зняв лише шість повнометражних стрічок, надовго зникаючи з синефільських і будь-яких інших обріїв.
Після відносно насиченого періоду 1984–1991 року, коли вийшло три його фільми, була восьмирічна пауза, після якої світ побачила стрічка «Пола Ікс», затаврована як невдача, хоча сьогодні цей фільм все більше реабілітується у якості чорної перлини його творчості — складної і радикальної ревізії ранішнього періоду. Після того постала ще триваліша пауза у 13 років, перервана виходом «Корпорації „Святі мотори“» — своєрідного повернення Каракса, а тоді минуло ще дев’ять років до «Аннетт» — на цей час його останнього повнометражного фільму.
Каракс, як і його фільми, до останнього часу не мали якихось супервизначних відзнак. Навіть «Сезара», внутрішньої французької індустрійної премії, жоден його фільм не здобув у жодній номінації аж до 2021 року. Чи не найціннішою його нагородою до виходу «Аннетт», напевно, треба визнати Приз Луї Деллюка за «Погану кров» 1986 року — премію, яка дуже цінується у Франції і кіноманському світі.
Приз за режисуру в Каннах і п’ять «Сезарів» «Аннетт» трохи виправили ситуацію, але Леос Каракс і без жодних призів був і є всесвітньовідомим режисером, кожна нова робота якого привертає увагу в дуже різної публіки.
5. Cinéma du look
Ранній період Караксової творчості з 1984 по 1991 рік заведено прилучати до напряму, що його у 1989 році критик Рафаель Бассан назвав cinéma du look, тобто «кіно зовнішнього вигляду», головними ознаками якого був не зміст, а персональний стиль, що відповідав за вигляд фільму. Крім Каракса, Бассан зараховував до нього фільми Люка Бессона та Жана-Жака Бенекса. Втім, уже 1986 року Бассан наполягав, що Караксові фільми сформулювали нову естетику 1980-х, у яких головними стилістичними паралелями були маньєризм і бароко.
У ширшому контексті ранні Караксові фільми були учасниками великої критичної дискусії у Cahiers du cinema впродовж десятиліття щодо «сили фальшивого образу». Прихід 1980-х, у яких поширилися нові технології та нові медіа, зачитувався в журналі як криза спроможності кіно схопити правду, і тепер можливості пошуку цієї правди або відображення безпосередньої реальності режисера-автора ставилися під сумнів. Якщо дуже спростити, то «великі наративи» ранішньої епохи більше не були правдивими, а отже, саме кіно на кшталт cinema du look виражало свою епоху якнайкраще.
Каракс досі є улюбленцем журналу. З шести його повнометражних фільмів чотири були в щорічній десятці найкращих фільмів року від цього видання.
6. «Бюджет великий, але недостатній»
Так співає соліст Sparks Рассел Мейл на початку «Аннетт», презентуючи фільм. Бюджети фільмів пізнього Каракса здаються не такими вже й великими, але ці слова позначають принцип, який гарно пасує режисерові. Барочність його методів призводила не тільки до надлишковості й того, що його фільми завжди були досить тривалими, а й до бюджетних вимог.
Легендарна епопея з фільмуванням «Коханців Пон-Неф» вже давно стала чимось прозивним у французькому кіно. Робота над ним тривала сукупно 144 тижні, впродовж яких фільмування зупинялося кілька разів через брак коштів, вихід інвесторів з фінансування, банкрутства виробничої компанії, руйнування головної декорації до фільму, повнорозмірної копії паризького моста Пон-Неф. Дивно взагалі, що цей фільм було завершено, і він вийшов на екрани. Впродовж самого процесу в ньому зневірилася навіть виконавиця головної жіночої ролі Жульєт Бінош, яка до останнього підтримувала Каракса в його спробах реанімувати вже вкотре померлий проєкт.
Єдиною девіацією в караксівському пантеоні залишається хіба тільки «Корпорація „Святі мотори“», зафільмована лише за чотири мільйони доларів.
7. Хлопець зустрічає дівчину
«Хлопець зустрічає дівчину» (Boy Meets Girl, 1984) — назва першого Караксового повнометражного фільму, але так само можна було б назвати майже будь-який фільм режисера. З 1984 по 1991 рік режисер тричі повторив цей патерн у своїх фільмах, причому у всіх випадках хлопцем був актор Дені Лаван, і у двох дівчину грала Жульєт Бінош.
У трьох наступних стрічках неодмінно була зустріч чоловіка та дівчини, хоча й відігравала різну роль. Фабула «хлопець зустрічає дівчину» в Каракса ніколи не є історією обопільного кохання з щасливим фіналом, а головний герой впродовж усіх шести фільмів усе більше набував характеристик антигероя.
8. Антигерой
Головними героями всіх Караксових фільмів є чоловіки, а оскільки творчість Каракса, зазвичай дуже тісно поєднана з його персональною історією, є постійним розширенням його персональної мітології, то в них нерідко вбачають саме альтер его режисера. Це часто прямо позначено у фільмах.
У стрічках «Хлопець зустрічає дівчину», «Дурна кров» і «Коханці з Пон-Неф» героя Дені Лавана звуть Алекс, а в «Корпорації „Святі мотори“» — Оскар. Це два імені, з яких сконструйоване ім’я Леос Каракс. «Аннетт» починається величезним натяком на те, що цей фільм є караксівським відображенням його власних стосунків з Катериною Голубєвою (скоїла самогубство у 2011 році) і їхньою дочкою, яка, можливо, не є біологічною дочкою самого Каракса. І закінчується прямою паралеллю, коли у фіналі вигляд Адама Драйвера імітує образ самого режисера.
Більшість Караксових фільмів мають досить мазохістський характер. Їхні герої наче самі хочуть, щоб їхня фальшивість, самозванство, прагнення володіти партнеркою, їхня брехня, лицемірство та маніпуляції були викриті, а самі вони покарані за це. Цей патерн посилюється в Караксових фільмах, хоча енциклопедія караксівського мазохізму найповніша в єдиному його фільму, де сценарій базується на творі іншої людини — це «Пола Ікс», в основі якого лежить роман Германа Мелвілла.
9. Найкращий друг
Ця несправжність Караксових героїв часто не є чітко окресленим об’єктивним фактом. Це, скоріше, внутрішня категорія непевності, певний комплекс самозванця, що характерний, як можна судити з його власних слів, і для самого Каракса (втім, у цьому завжди є іронія), який говорив, що хотів би бути письменником, але в кіно легше вдавати, що ти в ньому щось тямиш.
Однак несправжність героїв часто підтверджується через іншу чоловічу фігуру в його фільмах. Нерідко це найкращий друг («Пола Ікс», «Хлопець зустрічає дівчину», «Дурна кров», «Аннетт»), який водночас є зрадником їхньої дружби і тим, хто викриває ту чи іншу несправжність героя, його ваду, лицемірство тощо.
10. Дівчина і Друга дівчина
Караксові фільми часто фіксують перехід героя у відносинах від попередньої дівчини до наступної — від «несправжнього кохання» до «справжнього», але лапки тут потрібні, оскільки глядач у вкрай відносній системі, де герой фільму — досить нестійка структура.
Цього патерну уникають лише «Коханці з Пон-Неф» і «Корпорація „Святі мотори“» — напевно, два найвідоміших фільми режисера. Цей сюжетний хід теж розвивається, оскільки в «Аннетт» Другою дівчиною є вже дочка героя. А що її «грає» лялька, то це знову про акт викривання самого героя, демонстрація того, чим для нього можуть бути об’єкти його кохання, а саме — об’єктами маніпуляції.
11. Стиль
Каракс — вкрай вигадливий та ідіосинкратичний режисер, що кілька разів ламав свій власний стиль, зберігаючи, однак, деякі надважливі риси. Це можна продемонструвати на прикладі конструювання простору.
У перших двох фільмах належність Каракса до європейської школи і спадкоємність як до нової хвилі, так і до ранішніх французьких класиків дуже помітна. Каракс створює мінливий простір, оснований на середніх і близьких планах, а мізансценування таке, що не допомагає будувати картину всього простору сцени, а може спантеличувати.
Його ранні фільми часто використовували джамп-кати та різкі монтажні переходи зі зміною ракурсного плану камери на 180 градусів. Це дуже пасувало й героям фільму, які не були визначені так само зрозуміло, якщо порівнювати, наприклад, з американським кіно, яке воліє допомагати глядацькій орієнтації як у формі, так і у змісті. Порівняння ранніх Караксових фільмів з бароковим стилем дуже зрозумілі якраз через надлишковість режисерського стилю.
Втім, у «Корпорації „Святі мотори“» камера в нього працює зовсім інакше. Тут більше загальних планів, роботи стедикамом, яка часто надає всю потрібну інформацію про просторові орієнтири героєві, і сам стиль здається спрощеним, але все одно з великою кількістю вигадливих елементів.
Однак Каракс навіть в «Аннетт» зберігає кадри, зняті з крана. Навіть якщо це імітації, їх дуже легко впізнати, оскільки вони відсилають до кіно ще плівкової епохи. Сьогодні все, що років тридцять тому можна було зафільмувати тільки за допомогою крана, фільм може вирішити через комбінацію дрона і стедикама або взагалі через CGI-середовище, де працює віртуальна камера. Втім, Каракс усе одно обирає ці кадри-динозаври, які відсилають до якогось іншого, вже втраченого впродовж технологічної революції останніх 30 років у кіно.
Також з одного Караксового фільму до іншого мігрують деякі фетиші. Формально вони не є ознаками стилю, але складають враження послідовності використання певних елементів у його фільмах. Це предмети, сцени, жести, окремі фрази. Наприклад, мотоцикл. Він є засобом для хлопця втекти від дівчини, для дівчини — наздогнати хлопця, характеристикою героя і навіть ненадійним об’єктом, що спричиняє падіння і … обережно, тут спойлер. Єдині фільми, де мотоциклів у героїв немає, — «Коханці з Пон-Неф», де герої-безхатьки не володіють фактично нічим, і знову-таки «Корпорація „Святі мотори“».
12. Музика
Музика в Караксових фільмах — це не обов’язково уподобання чи вибори, власне, музики — закадрової або внутрішньокадрової. Для ранніх його фільмів музика — це монтаж, про що сам Каракс зазначав неодноразово.
«Дурна кров» для цього перфектний приклад. Це фільм, який не будує характери у психологічному сенсі, визначаючи їх швидко і не цікавлячись їх поглибленням. Натомість він витрачає купу часу, фактично майже весь фільм, на будування складно побудованих і вигадливих сцен, які склеєні на кшталт музичної композиції, а не, наприклад, для представлення причинно-наслідкової ланки подій.
Дві останні Караксові стрічки вже змонтовано не так, але в них є тенденція, коли музика розмиває межі кадру. Ми звикли, що закадрова музика існує лише для глядачів, а не персонажів фільму, і єдиний жанр, що постійно порушує це правило, — це мюзикл.
Вже у «Корпорації „Святі мотори“» є музичний номер та антракт, де ці межі стерто, а в «Аннетт» Каракс заходить далі, ніж «нормальний» мюзикл собі зазвичай дозволяє.
По-перше, на відміну від звичного мюзиклу, у цьому фільмі майже немає проговорених, а не заспіваних реплік, а по-друге, його персонажі цілком свідомі, що грають у фільмі, бо «Аннетт» починається і закінчується музичними номерами, які розмивають кордони між персонажами та їхніми прототипами і акторами, що зіграли їхні роли.
13. Німе кіно
Згадуючи знову про втрачений кінематограф, не можна уникнути любові Каракса до німого кіно. Експресія його ранніх фільмів багато в чому взагалі базується на принципах саме німого кіно, і перші його фільми навіть називали «балакучими німими фільмами».
Власне, останню Караксову роботу, «Аннетт», дослідниця Лара Файгель також назвала «німою стрічкою в епоху звуку» та «фільмом, що є зачарованим тропами німого кіно, особливо його грою з відсутністю або наявністю голосу». Прямих відсилок, запозичень та імітацій, як німий епізод у «Дурній крові» або чорно-білі німі вставки у «Корпорації „Святі мотори“», теж багато. Зокрема, до речі, і в «Це не я».
14. Дені Лаван
Частого виконавця головних ролей у його фільмах актора Дені Лавана найлегше розглядати саме як актора німого кіно, одного з нащадків великих акторів тієї епохи, в ролях яких фізична експресія була значно важливіша за психологічну правдивість. Цікаво, що окрім Караксових фільмів Лаван був залучений у фільмах, де використовувався фактично як актор німого кіно, наприклад у «Тувалу» (Tuvalu, 1999) Файта Гелмера, фільм без жодного слова, або у стрічці «Містер Самотність» (Mister Lonely, 2008) Гармоні Коріна, де він грає імітатора Чарлі Чапліна.
