Уперше за багато років Берлінський міжнародний кінофестиваль, що традиційно відбувається в лютому, у 2025-му зустрічав гостей хуртовиною і снігом. Чудовим ескейпом цієї зимової реальності став сонячний фільм німецького режисера Яна-Оле Ґерстера у програмі Special Gala — любовний трилер «Острови». Вперше він знімає кіно не в улюбленому Берліні, як це було з дебютом «Ой, бой», а на Канарських островах. У зимовий період фільм дістався українських екранів — з 1 січня 2026 року «Острови» виходять у прокат після національної прем’єри на фестивалі «Нове німецьке кіно».
Головний герой фільму, Том, який колись був майже на вершині професійного тенісу, тепер веде безцільне життя, осівши в готелі на Канарських островах. Його монотонну рутину порушує поява Анни — загадкової туристки, що приїхала на острови з чоловіком і сином. Між ними виникає зв’язок — їй здається, що вона знає Тома вже давно. Однак їхня близькість обертається для Тома на пастку: одного дня чоловік Анни зникає безвісти, і коли поліція починає розслідування, з’ясовується, що саме Том — останній, хто його бачив.
У головних чоловічих ролях — Сем Райлі («Небезпечний елемент», «Інколи, завжди, ніколи», «На дорозі») і Джек Фартінґ («Спенсер: Таємниця принцеси Діани»), які цього разу ховають за сонячними окулярами безліч таємниць. Після світової прем’єри фільму українська кіножурналістка Єлизавета Сушко зустрілася з акторами, щоб поговорити про їхніх персонажів в «Островах», роботу з зіркою «Німфоманки» та про той самий ескейп як спосіб бути актором.
— Коли ви познайомилися зі своїми персонажами, що здалося вам цікавим у цих чоловіках — Томі та Дейві?
Сем Райлі: Я знав попередні фільми Яна-Оле Ґерстера. Давно живу в Берліні, тож був знайомий з його творчістю. Цікаво, що сценарій я прочитав на пляжі, на Балтійському морі — і він мені дуже сподобався. Я подумав: «Ого, це чудова історія. Чудовий персонаж». Зазвичай я не читаю трилерів, хоча люблю їх дивитися. Цей сценарій нагадав мені фільм-нуар: ніби відпустка, але насправді — зовсім не відпочинок. Я подумав про фільм «Професія: репортер» (The Passenger, 1975) Мікеланджело Антоніоні і згадав те, що люблю в кіно. Тому дуже хотів зіграти цю роль. Мені сподобався саморуйнівний аспект мого героя, ідея втраченого потенціалу, змарнованих шансів, невисловленого, нереалізованого життя. Усе це мені справді дуже цікаво.
Джек Фартінґ: Я полюбив сценарій одразу. Я вже знав, що Сем братиме участь у фільмі, і це було захопливо. Потім я подивився перші два фільми Яна-Оле («Кава в Берліні» та «Лара». — Прим. DTF Magazine) — і вони мені дуже сподобалися. Я подумав, що він майстер стриманості й тонкої, інтелектуальної, орієнтованої на персонажів оповіді. А саме це я люблю дивитись і робити. Дейв мені сподобався тим, що він водночас милий і трагічний, і в ньому є багато простору для акторської гри. Тому ухвалити рішення було неважко.
— Семе, на пресконференції ви якось сказали, що бачите чимало спільного зі своїм героєм. Мені дуже цікаво поговорити про цю схожість, адже Том у певному сенсі — деструктивний персонаж. Ви теж так почуваєтеся?
Сем Райлі: Сьогодні моє саморуйнування має скоріше психологічний характер. Я «підриваю» себе або ставлю в такі умови, де доводиться докладати надзусиль. Але я бачив і інший бік цього — коли в тебе немає нічого матеріального. Тому я розумію свого героя. Для мене Том — це втілення мого власного життя, яким воно могло б стати, якби не крапля везіння чи щасливий випадок, що мене врятував. Я цілком міг опинитися на його місці. Цікаво, що я також розумію Дейва і можу співвіднести себе з Енн. Як на мене, вони всі — цілком реальні люди. Кожен з нас має схожий досвід.
— Як вам працювалося вдвох і зі Стейсі Мартін, зіркою фільмів «Бруталіст» і «Німфоманка»?
Сем Райлі: Актори завжди відповідають на це питання однаково.
— Здивуйте нас!
Сем Райлі: Ну, Стейсі тут немає, тож доведеться її хвалити. (Сміється.)
Насправді я був дуже радий, що і Джек, і Стейсі погодилися на цей проєкт. Я знав, що Джек на борту з самого початку, а я чув, який він класний у роботі. В нашій справі чудово, коли талановиті колеги виявляються ще й приємними людьми, а не складними партнерами. Адже ми розуміємо, що гра — це лише вдавання. Проте ми маємо бути щирими й привітними одне до одного поза кадром. Тоді, дивлячись на гру колег, ти їм віриш. Це дуже полегшує власну роботу.
Джек Фартінґ: Але неможливо передбачити, якою буде атмосфера, коли приїдеш на острів і почнеш працювати. Треба дуже рано вставати, ходити на майданчик, стикатися з перешкодами й труднощами — цю динаміку не спрогнозуєш. І часом усе може піти зовсім не так. У нашому випадку все склалося добре: усі були турботливими й справді підтримували одне одного. Щоб трохи збентежити Сема, скажу: я працював на багатьох проєктах, де головний актор не підтримував ані акторський склад, ані команду, ані сам фільм належним чином — і це дуже відчувається. А Сем, як бачите, неймовірно емоційна, уважна, турботлива людина, та ще й дуже талановитий актор.
Сем Райлі: О, Джек!
Джек Фартінґ: Коли головний актор тримає — тримається й фільм. Це змінює роботу всіх. Це справді впливає на те, як працює кожен відділ, бо люди хочуть приходити на майданчик, робити свою справу й водночас відчувати, що тут безпечно бути вразливими.
— Всі персонажі фільму тікають від чогось — від себе, від інших людей. Чи можемо ми взагалі існувати у формі втечі? Ви як актори ніби теж утікаєте від себе, перевтілюючись в інших персонажів, приміряючи їхню шкіру. Вам подобається тікати від себе, чи є інша причина, чому ви займаєтеся акторством?
Сем Райлі: Ми всі це робимо тією чи іншою мірою.
— Так, абсолютно.
Сем Райлі: У житті ми всі втікаємо. Інакше панував би хаос — якби ми всі справді говорили одне одному те, що думаємо, чи не так? Я абсолютно впевнений, що мені часто легше жити чужим життям. Інколи я вважаю, що мій особистий катарсис — це можливість вільно робити в «несправжньому» житті те, чого я не можу дозволити собі в реальному. Мені часто легше бути чесним як хтось інший, ніж як я сам.
— Маріон Котіяр (на Берлінале 2025 року вона представляла фільм «Кухня». — Прим. DTF Magazine) розповіла, що, готуючись до ролі, намагається самостійно прописувати сцени, яких немає в оригінальному сценарії, щоб краще зрозуміти складність своєї героїні. Наприклад, можливі минулі травми, розчарування та труднощі, які могли б пояснити теперішній стан персонажа. Чи робили ви щось подібне? Наприклад, уявляли, що відчував Том, коли отримав серйозну травму?
Сем Райлі: Я завжди думав, яким було б його життя, якби він не отримав травму й продовжив займатися тенісом професійно, а не працював тренером у готелі. Бо, з погляду мого персонажа, це цілком могло б статися. І це впливає на нього в тих моментах, які показані в сценарії. Думаю, йому навіть допомагають припущення людей щодо нього — що він крутий, успішний, живе чудовим життям. Теніс дуже залежить від темпераменту, правда ж?
Джек Фартінґ: Так, це психологія.
Сем Райлі: Є чудові гравці, які просто не здатні грати на найвищому рівні, бо не витримують тиску. Я думаю, він розуміє, що міг би гідно зіграти проти Надаля (Рафаеля Надаля, іспанського тенісиста, першої ракетки світу. — Прим. DTF Magazine), але водночас усвідомлює, що ніколи не був створений для великих перемог.
— То ви дійсно уявляли собі можливі сцени з його минулого?
Сем Райлі: Думаю, що уявляв.
— Чи це не відбувається так чітко, так структуровано?
Сем Райлі: Іноді — так, але загалом ні, я не роблю цього навмисно. Деякі режисери багато розповідають про передісторію героя. Ми лише трохи про це говорили.
Джек Фартінґ: Для мене це залежить від конкретного проєкту: різні сцени спонукають на різні речі. Я вважаю дуже корисним аналізувати попередні обставини сцени — тоді є що уявляти й можна детальніше пропрацьовувати важливі моменти минулого. Я не виписую життя персонажа повністю, бо не люблю цього робити. Але іноді думаю про це й знаходжу важливі деталі, які, на мою думку, можуть стати в пригоді. А потім зосереджуюся на тому, щоб бути тут і зараз у сцені з іншим актором і подивитися, куди це нас приведе. Бо мені також дуже важливо не триматися занадто жорстко за будь-яку наперед сформовану ідею — інакше не зможеш по-справжньому бути присутнім в обставинах разом з іншою людиною. Мені подобається бути присутнім. З героїнею Стейсі в нас десять років стосунків. Звісно, ми трохи це проговорювали. Але для мене важливо бути всередині сцени, слухати її, а не просто приносити в кадр власний заздалегідь підготовлений бекграунд.
— Тобто це більше таємниця?
Джек Фартінґ: Це гра.
Сем Райлі: Маріон Котіяр — чудова акторка. Просто в кожного свій метод, свій підхід до гри. Сем Мортон, наприклад, вела щоденник про Деббі (британська акторка Саманта Мортон зіграла у фільмі «Контроль» про фронтмена рок-гурту «Joy Division» Ієна Кертіса; йдеться про її роль дружини Кертіса, Дебори «Деббі» Кертіс. — Прим. DTF Magazine). Коли ми почали працювати над «Островами», режисер запитав мене: «Ти теж вів щоденник?» Я був приголомшений. Який, у біса, щоденник?
Джек Фартінґ: Це смішно, Семе.
Сем Райлі: Люди справді так роблять? Але я розумію, про що каже Джек. Якщо ти надто тримаєшся за те, що вже приніс у роль, інколи стає складно залишатися гнучким у сценах з партнером. Я це саме так відчуваю.
— Бути актором — не такий уже очевидний вибір. Що змусило вас вирішити, що це саме те, чим ви хочете займатися?
Сем Райлі: Мене так часто про це запитують, що я вже не впевнений, чи це справді було зі мною, чи я сам собі це вигадав. З одного боку, я досить сором’язливий — не дуже люблю бути в центрі уваги. З іншого — я ніби мушу це робити. Пам’ятаю, як ще у школі грав у виставах, хоча особливим успіхом у навчанні не відзначався. Якось я навмисне розсмішив усіх на сцені, зробив із себе дурня — і відчув себе чудово. Напевно, вибір бути актором просто потребує…
Джек Фартінґ: Чогось. (Сміється.)
Сем Райлі: Артист просто відчайдушно потребує чогось. Це суміш різних речей, але я не думаю, що я це свідомо обрав. Це просто сталося.
Джек Фартінґ: Так, саме так.
Сем Райлі: Я почувався добре. Відчував, що в мене це виходить, і що мені це справді подобається. Це єдине, що я по-справжньому люблю. Досі.
— В акторстві сміятись і плакати — це, по суті, одне й те саме, це техніка. Чи подобається вам змушувати людей плакати так само, як змушувати їх сміятися?
Сем Райлі: У кіно я багато курив і багато плакав. Мій дідусь завжди казав: «Чому ти не граєш у комедіях? Ти постійно вмираєш». Я завжди його смішив, і він питав: «Чому ти не робиш дурниць на екрані?». Але ж у комедіях це складніше, чи не так? Та й мені їх ніколи не пропонують. Джеку, ти ж знімався в комедіях, тебе вважають смішним.
Джек Фартінґ: На початку кар’єри я трохи працював у комедії, тож так — певний досвід є. Але з того часу я зазвичай уникаю цього. Це не зовсім те, чим я хочу займатися. Хоча моя мама теж постійно каже: «Ти ж смішний, чому не граєш у комедіях?». Мені здається, що складніше знайти комедію так само насичену, глибоку й багату, як хорошу драму. А те, що я найбільше люблю в акторстві, мені значно доступніше саме в драматичних ролях.
— У фільмі є чудова сцена розмови Тома й Анни, коли вона запитує, чи не набридло йому жити в місці, де завжди сонячно. Це наша спільна ілюзорна мрія — жити в прекрасному місці біля моря. Семе, ви живете в Берліні. Джеку, ви, здається, у Лондоні.
Джек Фартінґ: Так-так, у вічно сірому, як часто кажуть, Лондоні.
— Отже, там, де майже завжди дощить. Чи мрієте ви жити на такому острові, як у фільмі? І чи може така мрія стати реальністю?
Сем Райлі: Думаю, мені б це дуже сподобалося. Хоча, коли говорю це вголос, одразу думаю про своє зимове пальто та інші чудові речі холодних сезонів. Тож я б не хотів жити там постійно. Мені подобається бути в місці, де є зміна пір року. Берлін чудовий, єдине, що мене в ньому справді дратує, — це сірість.
