Гайд DTF Magazine: 10 фільмів Київського тижня критики, які не варто пропускати

З 17 по 23 жовтня у кінотеатрі «Жовтень» ввосьме відбуватиметься Київський тиждень критики, який цього року покаже понад 25 стрічок. Це українські ігрові й документальні прем’єри, ретроспектива від Довженко-центру, інді-класика та, нарешті, хіти з літнього фестивального кола. DTF Magazine розповідає про десять найцікавіших стрічок

36-річний американський режисер Бреді Корбет зняв фільм, який, без применшення, приголомшив цьогорічну публіку Венеційського кінофестивалю. Це кінополотно протяжністю у 215 хвилин зі вбудованою 15-хвилинною перервою посередині, що розповідає про угорського єврея архітектора Ласло Тота. Переживши Голокост, він емігрує в Америку і підписується на архітектурний проєкт, втілити який йому перешкоджає не тільки неосяжність задуму, а й посттравма, морфінова залежність і непроста ситуація в родині.

«Бруталіст» — це монументальне кіно, наповнення якого тяжіє до архітектурного об’єкта, адже кількість тем, яку підіймає Корбет у своєму фільмі, суголосна масштабності його амбітної кіноформи.

До того ж «Бруталіст» — малобюджетне кіно, зняте всього лише за 10 мільйонів доларів. Режисер працював над фільмом майже десятиліття, так само, як і головний герой стрічки, постійно шукаючи виходу з фінансових тупиків: наприклад, зняв фільм на плівку 35 мм, а потім трансформував її у дешевший 70-міліметровий формат. У Венеції Корбет здобув приз за найкращу режисуру, а разом з цим хвилю уваги та хайпу на показах у Торонто і Нью-Йорку.

Це третій повнометражний фільм українського режисера Дмитра Моісєєва, який вперше був представлений в основному конкурсі Роттердамського кінофестивалю. В основі «Сірих бджіл» — однойменний роман Андрія Куркова. Історія відбувається на Донбасі за кілька днів до повномасштабного вторгнення і розповідає про двох шахтарів, які кличуть один одного Сергійович та Пашка. Вони чи не останні жителі в цьому прифронтовому селі, та все, що їм залишилося, — це докучати один одному, адже разом не так сумно і страшно.

«Сірі бджоли» мають розумно прописаний сценарій. Під потоком великої кількості реплік і шарів іронії, лежить історія про самотність як соціальну трагедію прифронтових зон, що поступово зводить з глузду. Кіномова фільму, сповнена довгими статичними планами засніженої місцевості сходу України, у якій наче й немає ніякого кольору, повторює цей ментальний стан.

У подружньої пари сталося справжнє горе — вони втратили жадану дитину. Втім, фізіологія головної героїні Робін уже підлаштувалась під процес вигодування, і її тіло виробляє грудне молоко у великих кількостях. Пляшки з молоком поступово починають заповнювати холодильник, допоки парі не доводиться купити ще один.

Вже не перший рік Київський тиждень критики залучає міжнародних кінокритиків до створення окремої програми. Цього року куратори Тижня критики вибрали три стрічки з Нідерландів, серед яких — повнометражний дебют Стефані Колк.

У фільмі «Молоко» страждання героїні випромінюються через стриманість і мовчання, яке поступово трансформується у спонукальну рішучість допомогти іншим. Саме тому форма фільму дуже повільна, що дає змогу глядачеві повністю зануритись у тривалість травми та спроби позбутися її винахідливими засобами. Власне, героїня прагне знайти цьому молоку користь і, можливо, несвідомо хоче повернути йому первісні позитивні асоціації. Такими, якими вони й мають бути.

На перший погляд, це типова для 1980-х історія про дивний любовний трикутник. Головна героїня Енн відчуває, що її чоловік Джон віддаляється від неї, що є виправданим, адже він спить з сестрою Енн. Втім, одного дня до родини завітає старий друг з минулого життя — сором’язливий хлопець, на ім’я Грем, який має дивний кінк: знімати монологи жінок про їхні найпотаємніші бажання.

У 1989 році на Каннському кінофестивалі сталась історична подія. 26-річний юнак Стівен Содерберг здобув золоту пальмову гілку з таким малобюджетним, простим у своєму задумі і водночас пронизливо інтелектуальним кіно. «Секс, брехня та відео» досліджує комплексність людської близькості в парадигмі сучасної епохи, що було потрібним для кіноіндустрії перед переламним моментом епохи диджитального кіно. Власне, Содерберга цікавить камера та сила, яку вона випромінює в руках оператора, і трансформації, які переживає людина, бувши зафільмованою. «Секс, брехня та відео» — один з найсексуальніших фільмів в історії кіно.

Влітку 2023-го, під час виснажливого контрнаступу на Запорізькому напрямку, Олег Сенцов поправив свій шолом і випадково ввімкнув тактичну камеру, яка записувала події, поки не розрядилась. Це і є фільм «Реал».

Олег Сенцов називає «Реал» антифільмом, оскільки це просто сирий матеріал, що виник випадково. Дійсно, 90 хвилин дивитися на окопи через POV Олега з мінімальними рухами дуже складно. Втім, саме цей факт і відкриває цікаву дискусію, адже «Реал» знаменує собою чистий приклад доволі рідкісного жанру «accidental cinema» (випадкове кіно). Такий випробувальний перегляд запрошує до глобальних роздумів про поняття самого кіно і того, що саме його визначає: який набір якостей у рухомого зображення можна назвати фільмом взагалі?

Це питання фестивальна публіка знаходить актуальними. Світова прем’єра фільму відбулася на кінофестивалі в Карлових Варах, а після Тижня критики «Реал» буде представлено на IDFA — найголовнішому кінофестивалі документального кіно у світі.

Поява Атени Рахель Цангарі на Тижні критики — це нагадування українському глядачеві, що грецька дивна хвиля не обмежується тільки Йоргосом Лантімосом. Режисерка, відома своїм фільмом, теж підкорює вершки кіноіндустрії, адже «Жнива» — це проєкт Mubi, який змагався в основному конкурсі Венеційського кінофестивалю. У фільмі Цангарі деконструює жанр вестерну, вписуючи туди чимало комедійних та еротичних нот. Зокрема, це напевно наймальовничіший фільм, представлений у цьогорічній селекції фестивалю, який зняв Шон Прайс Вільямс («Солодкий схід»).

Головний герой Волтер (Калеб Лендрі Джонс) — член племені, існування якого потрапляє під загрозу з приходом чужинців. Небезпека дестабілізує життя селян, ставлячи навіть під питання їхню ідентичність. Так зав’язується тривала драма, яка заграє з нотами то вестерну, то магічного реалізму.

Київський тиждень критики відомий програмою ретроспективи, де глядачеві пропонується селекція українського кіно — відреставрованого та/чи перевинайденого. Цьогорічна програма під назвою «Химерний час» складається з п’яти стрічок, доводячи, що українське кіно XX століття — це не тільки про канон «поетичного» в його класичному розумінні.

Обрані стрічки демонструють послідовний інтерес українського кінематографу до інших літературних традицій. Серед них — фільм «Оберіг» 1991 року про двох братів з поліського села, що шукають кращої долі. Це один з рідкісних прикладів горору в українському кіно. «До містичної і горорної складової стрічки додаються елементи соціалістичного реалізму, комедії абсурду, післячорнобильська екорефлексія і документальні зйомки. Ця суміш сприяє багатошаровості фільму та ускладнює його наратив», — пише про «Оберіг» Довженко-центр.

Це дебютний повнометражний фільм С’юзан Сейдельман, який вона зняла на кошти, залишені бабусею у спадок. Також це рідкісний випадок в історії кіно, коли жанр неореалізму та чистий дух панк-культури з’єднуються воєдино. Головна героїня Рен — чарівна, але непутяща тусівниця, яка намагається знайти своє місце в гучному Нью-Йорку. Вона вже дістала всіх своїх друзів постійними проханнями позичити грошей. За цим стоять ілюзорні мрії приборкати мегаполіс, які ризикують розбитися на друзки. Чарівність Рен полягає в тому, що її особистість еклектично поєднана самозакоханістю і бездарністю. Хоча останнє слово звучить у фільмі доволі часто, режисерка зображає свою героїню зі співчуттям, зовсім не звинувачуючи в бездарності, а скоріше нагадуючи, що пошуки себе можуть затягнутися.

Подивитися фільм «На друзки» — це унікальна можливість насолодитися естетикою Нью-Йорку зразка 1980-х, містом, що було переповнене відчайдушною енергією таких же молодих мрійників, як і Рен.

«Роби як треба» — це найвідоміший фільм Спайка Лі, революційного режисера в історії американського кінематографа. Лі був першим афроамериканським режисером, який увірвався на сцену інді-кіно 1980-х та є тим, хто привернув увагу до нерівноправності та расової дискримінації в кіно. Хоча Спайк Лі працював, здається, у всіх жанрах, його фільми насамперед створені для того, щоб прокомунікувати на теми раси й класу, і того, як ці поняття існують у сучасному суспільстві.

«Роби як треба» — це просто замальовка одного спекотного дня в мультикультурному кварталі Брукліну. Дуже яскрава в усіх розуміннях стрічка, яка своєю формою і досі залишається самобутньою, назавжди вписала себе в історію американської попкультури. Можна навіть сказати, що вона є національною кримінальною драмою про місто, як і «Ненависть» Матьє Кассовіца у Франції.

Роман Бондарчук, режисер фільмів «Українські шерифи» та «Вулкан», знову зняв кіно про свою рідну Херсонщину. На цей раз історія набагато абсурдніша та соціальніша. За сюжетом, працівник краєзнавчого музею Юра стає свідком підпалення лісу. Він влаштовується в місцеву газету, щоб донести людям правду, у той час, як у місті проходять депутатські вибори.

«Редакція» приваблює своїми сміливими рішеннями, оскільки в єдиному фільмі існує створений в GGI байбак, депутатські танці та Херсонський фольклорний обряд. Режисер навмисно не вставляє у фільм очевидних вказівок, які б чітко визначили час і місце подій. Всесвіт у «Редакції» — це скоріше колективний образ, через який Бондарчук дає коментар про політику й журналістику в Україні. Як вони взаємодіють між собою і трансформуються з часами. У фільмі, зокрема, грають непрофесійні актори, а безпосередньо представники журналістської професії, як-от головний актор Дмитро Багненко чи один з журналістів, якого грає Сергій Іванов.