28 червня 1969 року відбулося Стоунволльське повстання. Вперше після довгих обмежень і поліційних рейдів на гей-бари представники спільноти ЛГБТІК+ в барі Stonewall Inn вчинили опір, таким чином заявляючи про свої права. Це поклало початок сучасному руху за ЛГБТІК+ та прайдам, а для закладів означало початок історії гей-барів як безпечніших місць для спільноти.
Нині гей- та лесбійські бари втратили минулу популярність. Наприклад, у США число лесбійських барів за останні сорок років скоротилося з 200 до 32. Їхні історії задокументували у проєкті The Lesbian Bar Project від бренду Jägermeister. Зокрема, через мобільні застосунки для знайомств частково відпала потреба в місцях для знайомств. Але після десятиліть зростання видимості квір-спільноти в публічному просторі постає питання, чи може цифрова взаємодія замінити багату історію, що культивувалася в просторі між даркрумами і танцполами?
DTF Magazine в межах спільного проєкту з Jägermeister розповідає історію закладів ЛГБТІК+, від легендарного Stonewall Inn до першого лесбійського бару, яким керувала жінка, і як вони ставали безпечнішими просторами для спільноти, а також пояснюємо деякі причини масштабного закриття барів
ПЕРЕДУМОВИ ВІДКРИТТЯ ГЕЙ-БАРІВ
Друга світова війна, як вважається, призвела до кардинальних змін у житті американських ЛГБТІК+. Мільйони людей мобілізували з маленьких містечок і поселили в розділені за статтю місця, як-от казарми або жіночі пансіонати, де деякі змогли знайти тих, хто поділяв їхні погляди і бажання. Під час війни Дядько Сем забороняв гей-тусовки для солдатів і моряків. Проте, знайшовши одне одного, ЛГБТІК+ люди могли бути сміливішими. Денверські льотчики навіть захопили бар під назвою Mary’s Tavern, вигнавши звідти гетеросексуальних відвідувачів. Можливо, саме такий досвід надихнув післявоєнне поширення барів лише для геїв.
СТОУНОВОЛЛЬСЬКІ БУНТИ
Початок сучасного руху за права ЛГБТІК+
У 1960-х геям в США забороняли збиратися великими групами, танцювати вдвох, особливо повільні танці. І ще — їм не продавали алкоголь. Тоді поліційні рейди на гей-бари на Мангеттені проходили за одним сценарієм: представники відділу громадської моралі (Public Morals Squad) вривалися до бару, погрожуючи та бʼючи персонал і відвідувачів.
Єдиним безпечним місцем у тому районі Нью-Йорка тоді був бар Stonewall Inn. Там продавали алкоголь попри відсутність ліцензії, а через відсутність водопостачання, брудні склянки мили у спеціальній посудині. Неподалік від бару знаходився парк, в якому поліція не чіпала представників ЛГБТІК+.
28 червня 1969 року у Stonewall Inn о 1:20 ночі увірвалась поліція: вона виводила з бару дрегквін та запихувала їх у поліційний фургон. Одна з затриманих, заходячи в машину, вдарила підбором полісмена по голові. Це була ніч, коли ком’юніті вперше вчинило опір поліції.
Рейд на нічний клуб Stonewall Inn. Натовп намагається перешкодити поліції. 28 червня 1969 року| Зображення: з фільму Stonewall Forever.
«Це було звільнення, — згадує один з учасників повстання в документальному фільмі „Stonewall Forever“. — Це не було спланованим, але все йшло на користь спільноти»
«Це було звільнення, — згадує один з учасників повстання в документальному фільмі „Stonewall Forever“. — Це не було спланованим, але все йшло на користь спільноти»
Коли в парку пройшли чутки щодо бунту в Stonewall Inn, всі поспішили туди. І побачили бійку, в якій замішані сотні людей.
Внаслідок сутички поліція заарештувала 13 людей, а серед висунутих звинувачень — «напади на офіцера поліції». О 4-й ранку вулиці були спустошені, і всі повернулися в парк. Проте це був лише початок повстань.
«Повстання було натхненне потужним коктейлем стримуваної люті (рейди на гей-бари були жорстокими й рутинними), переповнених емоцій (за кілька годин до того тисячі людей плакали на похоронах Джуді Гарланд) і наркотиків», — ідеться в матеріалі TIME, який включив Стоунволльське повстання до списку 80 днів, що змінили світ у XX столітті.
За тиждень, 4 липня 1969 року, була створена перша група неофіційних організацій «Фронту визволення геїв» (Gay Liberation Front), яка згодом розширила свою географію за межі Нью-Йорка до Великої Британії, Канади та Австралії. Саме вони виступали організаторами першого прайду 1970 року за права ЛГБТІК+. Дві тисячі людей пройшли від бару Stonewall Inn до Центрального парку, де відбулася вечірка з політичними промовами.
На одній з таких демонстрацій активістка Марша П. Джонсон, вийшла на сцену, де проголосила промову. Вона заявила про те, що рух за права ЛГБТІК+ — це лише середній клас білих, який нічого не робить ні для темношкірих, ні для трансгендерних осіб, в той час, як вона сиділа у в’язниці разом з іншими темношкірими представниками спільноти.
1970 року вона разом з іншою активісткою Сільвією Рівʼєрою очолить боротьбу за видимість кольорової трансспільноти, створивши організацію Street Transvestite Action Revolutionaries (STAR), яка здебільшого допомагала молодим трансгендерним безхатькам — початково Марша і сама мала цей статус.
ДОЛЯ STONEWALL
У 2010-х події, що відбулись у Stonewall Inn визнали на державному рівні. Спочатку тодішній президент США Барак Обама оголосив надання статусу національної пам’ятки цьому бару. Наступним важливим кроком стало вибачення комісара поліції перед спільнотою ЛГБТІК+ за поліційні рейди на гей-бари та сутички у Stonewall Inn.
«Дії поліції Нью-Йорка були неправильними, це очевидно», — заявив комісар Джеймс П. О’Ніл під час заходу в штаб-квартирі поліції 2019 року.
2009 року бар викупила пара Курт Келлі та Стейсі Лентц, а 2017-го вони оформили організацію SIGBI (The Stonewall Inn Gives Back Initiative) зі збереження його спадщини. Щодо бару Stonewall Inn вони себе позиціюють як «пасивні власники», тобто лише опікуються ним, проте вони також намагаються перенести досвід як безпечного простору на інші заклади.
00
Так, 2022 року вони створили програму сертифікації барів «Safe Space». Команда працювала з людьми з маргіналізованих спільнот по всій країні, щоб визначити перелік критеріїв того, що робить простір безпечним, з вимогами, що включають такі кроки, як навчання персоналу та зобов’язання фінансово підтримувати благодійні організації ЛГБТІК+. Jägermeister US був одним з перших, хто пройшов процес сертифікації, і відтоді його пройшли The US Open, Saks Fifth ave, AEG, Jet Blue та багато інших.
ЗАНЕПАД ГЕЙ-БАРІВ І ДЖЕНТРИФІКАЦІЯ
2016 року в Лондоні пройшло нестандартне дрег-шоу. Замість звичних перук чи стразів, голови виконавців прикрашали архітектурні макети, а замість пісень вони зачитували уривки з документів на дозвіл чи планування приміщень. Серед макетів — відомі лондонській спільноті квір-бари, як-от the Black Cap, the Joiners Arms, the Glass Bar, the Lesbian and Gay Centre. Ця ідея була натхненна Балом високих мистецтв, на якому учасники одягалися з елементами Крайслер-білдінг і готелю «Волдорф Асторія».
Виставку присвятили проблемі занепаду місць ЛГБТІК+ у Великій Британії. У дослідженні урбаністичної лабораторії Університетського коледжу Лондона (UCL Urban Laboratory) йдеться, що з 2006 по 2017 роки кількість закладів ЛГБТІК+ у Лондоні скоротилася на 58 % — зі 125 до 53. Загалом вдалося виявити причини закриття тільки 75 % закладів, інші залишилися невідомими. І 21 % з цих закриттів відбулися під впливом забудови.
«За останні 35 років я бачив, як з’являлося і зникало багато квір-закладів, — каже Джон Сіззл, співвласник The Glory, квір-закладу в Далстоні, на сході Лондона. — The Joiners Arms, The George and Dragon… Це легендарні місця, на які сильно вплинуло те, що ми називаємо джентрифікацією».
The Glory зробив ребрендинг і відкрився під назвою The Divine в іншому місці на сході Лондона. І хоча джентрифікація, безумовно, відіграє певну роль у занепаді багатьох закладів, це лише одна з проблем, з якими стикається нічне життя квір-спільноти, вважає Джон. Про свій заклад він каже:
«Це не історія про джентрифікацію як таку, а історія про будівлю, яка розвалюється. Я думаю, що іноді люди називають все це джентрифікацією, але насправді тут відбувається кілька речей. Треба враховувати пандемію [коронавірусу] та кризу вартості життя. Це не завжди випадок, коли орендодавці безжальні або забудовники проблематичні, це наступає на вас з усіх боків».
THE LESBIAN BAR PROJECT
Або як зникають лесбійські бари
У 1980-х роках в США працювало 200 лесбійських барів, 2024 року їх число скоротилося до 32.
2020 року дві американські режисерки Еріка Роуз (Erica Rose) та Еліна Стріт (Elina Street) започаткували проєкт The Lesbian Bar Project і зібрали спочатку 117 тисяч доларів на підтримку лесбійських барів, що досі існують. Jägermeister допоміг створити соціальну рекламу, яка підвищила обізнаність про зникнення лесбійських барів по всій території США.
Під «лесбійськими барами» режисерки розуміють «простори для людей маргіналізованих гендерів, включаючи жінок (без різниці — цис- чи транссексуалів), небінарних людей і трансчоловіків».
«Оскільки цей простір має на меті бути інклюзивним для всіх представників різноманітної спільноти ЛГБТІК+, ярлик „лесбі“ належить усім людям, які відчувають, що він розширює їхні права та можливості», — ідеться в описі проєкту.
Загалом вони задокументували історію 33 лесбійських барів, що тоді ще працювали в США.
Кадри з фільму The Lesbian Bar Project, створеного за підтримки Jägermeister
На думку однієї з героїнь фільму, лесбійські бари зникають, бо суспільство толерантніше ставиться до лесбійок, і їм більше не треба шукати спеціальне місце для особистих зустрічей або спілкування.
Цю думку підтверджують і дві з чотирьох власниць барів, які знялися у The Lesbian Bar Project. Вони зазначають, що нині це вже не суто бари для лесбійок, а мають ширший формат. Наприклад, Chubby Bar — простір, де лесбійки, гетеролюди, трансгендерні будуть відчувати себе комфортно.
Також вони згадують історію інших значущих місць. Зокрема, бар Bonnie and Clyde, який відкрився 1971 року і зачинився 1982 року, був чи не першим баром у США, яким керувала жінка.
Фільм The Lesbian Bar Project
Історія Jägermeister про лесбійські бари в США та Німеччині
За підтримки ініціативи #savethenight від Jägermeister проєкт також вперше приїхав до Німеччини, щоб розповісти не лише про занепад лесбійських барів, а й про їх трансформацію до формату, що охоплює ширшу палітру клієнтів, ніж лесбійки. Разом вони документують історії спільнот FLINTA у Берліні й Кельні, що «уособлює еволюцію квір-культури».
БЕЗПЕЧНІСТЬ ТА КОНЦЕПЦІЯ КВІР-ПРОСТОРІВ
Водночас гей-бари ніколи не були повністю безпечними просторами. Принаймні так зауважує автор книжки «Who needs gay bars?» Греггор Меттсон (Greggor Mattson): «Для мене гей-бари завжди були небезпечними, і такими і продовжують бути. Існує довга історія насильства в гей-барах і не лише через антиквір- та антитранстероризм. Якщо бути чесним, насильство й дискримінація трапляються і в гетерозакладах, але вони можуть безкарно фліртувати на роботі, в автобусі, в церкві та у всіх барах».
Зокрема, в сучасному дискурсі замість виразу «безпечний простір» вживати слово «безпечніший».
Починаючи з 2000-х багато гей- та лесбійських барів прагнуть стати квір-барами і змінити концепцію, щоб не лише обслуговувати людей зі спільноти, а й відобразити та підтримувати все, що означає нова ера квір-культури, зокрема безпеку та інклюзивність.
Гей- та лесбійські бари закривалися по всій Європі та Північній Америці з тривожною швидкістю ще до карантинних обмежень. Хоча багато критиків поспішили звинуватити в цих закриттях появу гей-застосунків (на кшталт Grindr і Hornet), існує низка складніших факторів.
о
Кадри з фільмів The Lesbian Bar Project
Зміна ставлення до деяких представників спільноти ЛГБТІК+ в останні роки призвела до прийняття таких людей у багатьох частинах світу, а отже, змінила звички багатьох квір-людей. З юридичною рівністю, яку принесло узаконення одностатевих шлюбів у деяких країнах, відпала потреба в закладах, спеціально призначених для клієнтів ЛГБТІК+. Але це не враховує розмаїття потреб широкої спільноти ЛГБТІК+.
«Реальність така, що в той час, як молодий, білий, цисгендерний гей може мати привілей пити де завгодно, є ряд більш маргіналізованих квір-людей, для яких ці місця все ще є життєво важливим безпечним простором і мережею підтримки», — ідеться в матеріалі Failed Architecture, що досліджувало квір-простори.
Ведучий подкасту «Втрачені простори» (Lost Spaces) Кей Андерсон (K Anderson) впевнений, що онлайн-застосунки не замінять знайомства в гей-барах, адже там «ви не зможете зустріти людей різного віку, сексуальної орієнтації та з різних верств суспільства, як у гей-барі».
«Існує також поширена думка, що всі молоді люди впевнені у своїй ідентичності та сексуальності, але це не так, — додає Кей Андерсон. — Гей-бари — це місце, куди можна піти, де ти маєш свободу просто бути. Вам не треба поспішати вішати на себе ярлик або визначати своє існування. Ви можете досліджувати свою ідентичність, знаючи, що перебуваєте в безпечному місці».
У наступних матеріалах ми разом з Jägermeister розкажемо про деякі знакові квір-місця та проєкти Києва та України, а також поділимось історіями людей, які прийняли та відкрили себе, зокрема завдяки таким безпечнішим просторам.
Матеріал створено за підтримки
