Видавництво «Віхола» випустило книжку історикині мистецтва Оксани Семенік «Марія Примаченко без міфів». Авторка пообіцяла написати її в березні 2022 року, перебуваючи в окупації в Бучі. А присвятила свекрусі Наталії Вікторівні, яка пішла з життя влітку 2025 року через онкологію.
У передмові до «Марія Примаченко без міфів» Семенік пише, що її робота не претендує «на повну біографію чи усебічне дослідження творчості» мисткині. Натомість є спробою написати про життя Примаченко, у якому «особисті трагедії переплелися з подіями світового масштабу», а також спростувати найпоширеніші міфи й стереотипи про художницю. На прохання DTF Magazine Оксана розповідає про свою книжку більше
— Чому саме Марія Оксентіївна?
— Я навіть уже не скажу точно скільки років тому у мене виникла ідея написати книжку про Марію Примаченко, але давно. Мене дивувало, чому немає видання, яке б нарешті деконструювало образ сільської наївної жінки, яка малювала добрих звірів. Я дійсно не розуміла, чому одна з найпопулярніших художниць досі лишається такою малодослідженою і в цьому статусі наївної бабусі.
Та я відкладала це дослідження, книжку, думаючи про те, що вони потребуватимуть часу й ресурсів, і що я, можливо, ще не готова до цієї історії. Та коли почалось повномасштабне вторгнення, і Буча, де я тоді жила, опинилася в окупації, а нам довелося жити в підвалі дитячого садочка, треба було про щось думати, чимось займати час. Тоді я собі пообіцяла написати нарешті книжку про Примаченко, тому що, ну куди вже відкладати.
Восени 2023 року Український музей в Нью-Йорку відкрив велику персональну виставку Примаченко й запропонував мені написати дослідницький текст в каталог. Працюючи над тією статтею, я зрозуміла, чого мені не вистачає, що я хочу дослідити, склавши таким чином структуру своєї майбутньої книжки.
А у розмові з «Віхолою» ми дійшли того, що круто було зробити дослідницьку книжку про Примаченко, нонфікшн для читача, який не є мистецтвознавцем чи істориком мистецтва, щоб люди банально більше дізнались про неї й зрозуміли, як в «Твін Піксі», що сови не є тим, чим здаються. І що Марія Оксентіївна набагато більша, ніж образи та міфи, які існують довкола її фігури.
Бо її творчість сприймали й сприймають як естетику дивних, добрих звірів, хоча її звірі далеко не всі добрі чи безсенсові, примітивні. Мені особисто Примаченко цікава, як мисткиня, у якої присутнє і добро, і зло. З одного боку її мистецтво дуже світле, обнадійливе — вона багато говорить про довколишню красу, яку треба помічати і берегти.
Вона неймовірно світла, це дуже відчувається в її роботах. Та водночас в її житті було багато болю — від хвороби в дитинстві і до Чорнобильської катастрофи, що сталася в 50 кілометрах від її дому. А в її мистецтві дуже багато критики — вона створила досить багато творів на тему холодної війни, ядерної загрози. І була однією з небагатьох художниць в СРСР, яка висвітлювала це.
Дуже цікаво думати про те, наприклад, що якби вона не займалась вишиванням і одного разу на базарі цю вишивку не побачила вишивальниця Тетяна Флору, яка відбирала таланти з села для роботи над виставкою народного мистецтва 1936 року, можливо, ми б не знали, хто така Примаченко. Або дізналися б зрештою, та дуже пізно. І що якби про неї не знали наші шістдесятники, які допомагали їй з фарбами й папером, а ще — отримати Шевченківську премію, вона б створила набагато менше робіт.
Мені здається дуже великим викликом написати про неї книжку — по-перше, я усвідомлюю, що це далеко не повне дослідження, абсолютно ні. А по-друге, її геніальність, погляди, мистецтво, напевно, ніхто й ніколи не зрозуміє до кінця. Можна лише трошки наблизитись до цього, та ми вже не зрозуміємо точно, як саме працювала її уява, ідеї, що вона сама думала про це все. Бо вона не залишила нам автобіографії, не писала щоденників, не давала кожного дня купу інтерв’ю.
— Як тривала робота над книжкою?
— Мені вдалося ознайомитись з найбільшими зібраннями Примаченко, які є в українських музеях і приватних колекціях: Національного музею декоративного мистецтва України, Національного музею народної архітектури та побуту України в Пирогові, музею Тараса Шевченка в Києві, колекції Едуарда Димшиця та родини Понамарчуків, а також твори з краєзнавчих музеїв Хмельницького, Чернігова та інших міст. Загалом мені вдалося побачити близько півтори тисячі робіт Примаченко, й попрацювати з підписами до них — вона не просто підписувала майже кожен свій твір, даючи коротку назву, а розповідала цілу історію, що вона зображає, чому і так далі.
Також я зверталася до справи Примаченко зі Спілки художників України, до архівних матеріалів матеріалами, зокрема архіву Григорія Мєстечкіна, мистецтвознавця й журналіста, одного з тих, хто «перевідкрив» Примаченко у радянські часи. Працювала з матеріалами з колекції Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву імені Гордія Пшеничного; зі спогадами шістдесятників з газет, журналів, різних матеріалів в медіа.
Чи було аж настільки складно шукати щось про Примаченко, як, наприклад, працювати з авангардистами, які майже не лишили по собі спогадів в українських архівах? Ні, але я, на жаль, не встигла попрацювати з родинним архівом художниці. Лишаю це іншим дослідникам, які знайдуть і опрацюють те, чого не змогла знайти й опрацювати я.
— Чи не було у тебе страху, що позаяк Примаченко одна з найбільш згадуваних і медійних художниць України, обовʼязково знайдуться ті, хто доводитимуть, що ти десь не маєш рації.
— Цей страх зі мною відбувся ще до виходу книжки — я чула багато коментарів про те, що нібито створюю образ, якого насправді не було. Про те, що, і це один з міфів, насправді їй підказували й допомагали малювати мистецтвознавці тощо, а сама вона не спромоглася б створювати критичні роботи на соціально-політичні теми. На мою думку, подібне дуже знецінює художницю загалом. Це про якісь стереотипи, коли людина походить з села і не має вищої освіти, вона — дурна й не розуміє, що відбувається.
Мені вдалось поговорити з уже покійною етнографкою Лідією Орел, яка досліджувала Полісся, і свого часу збирала колекцію Примаченко для музею народної архітектури та побуту. Це, до речі, напевно одне з моїх найулюбленіших зібрань — роботи, які художниця створювала у 1970-х. Багато на тему війни і звірів у відповідь на репресії щодо української культури і її друзів.
Орел називала Примаченко дуже мудрою особистістю. Багато її знайомих говорять також про те, що художниця могла сказати, хто з яким наміром до неї прийшов, і вона не з усіма була дружньою, не всіх запрошувала до себе додому, і не всіх приймала. Я розумію, звідки взявся цей стереотип — у російськомовних текстах журналістів взагалі йдеться, що Примаченко з сином мали проблеми з мовленням і дуже погано говорили. Тобто замість зрозуміти, що це чорнобильський діалект, ті люди думали, що це якийсь дефект мови.
А щодо критики — вона може бути стосовно того, що в книжці чогось не вистачає, можуть виникнути питання до моєї методології дослідження, до того, як саме я написала текст, які слова вжила. Критика може бути до чого завгодно, але це радше нормально.
— У вступі до книжки ти пишеш, що попри «розкрученість» Примаченко ми насправді дуже мало про неї знаємо. А чому так вийшло?
— Тут одразу хочеться сказати, що насправді ми загалом не дуже знаємо історію українського мистецтва. Тому, можливо, краще ставити питання не чому ми так мало знаємо про Примаченко, а чому ми так мало знаємо про Білокур, братів Кричевських, Мурашка й багатьох інших.
А Примаченко насправді повернулась, стала популярнішою 2022 року через руйнування краєзнавчого музею в Іванкові, де зберігалися її роботи і який постраждав на третій день повномасштабного вторгнення Росії — там спалахнула пожежа після влучання чотирьох ракет. І до деокупації Київщини здавалося, що її роботи там, зокрема й ранні, знищені. А потім зʼясувалося, що робітникам музею таки вдалося врятувати частину експонатів.
І це така прекрасна історія, яка дуже багато говорить про те, як місцеві люди сприймають картини Примаченко — ця спадщина для них настільки важлива, що вони були готові ризикувати життям. Зрештою цей героїзм окупився: нагадав українцям про Примаченко, й розповів про художницю закордоном. Бо те, що її дуже добре знали закордоном до повномасштабного вторгнення — ще один міф. Вона ніколи не мала великих персональних виставок, як це трапилося протягом кількох останніх років, коли Примаченко показали і у Варшаві, і в Мальме, і в Вільнюсі, і в Нью-Йорку.
— Для багатьох людей Примаченко це, згрубша, коники-собачки, мила, грайлива естетика, яку до того ж дуже легко перетворювати на мерч. Це не погано, бо мистецтво це ж і про естетичне задоволення, а не лише про глибокі сенси. Та водночас, що українці мали б знати про Примаченко найперше?
— Вона — дійсно самородок. Та разом з тим навчалась в майстернях в Київській Лаврі, бачила там народне мистецтво з інших регіонів. Тому те, що вона виходить з народного мистецтва, з розмальовування хат, — ще один стереотип. Бо на Поліссі хати не розмальовували. Вона радше вийшла з вишивки.
Її історія — дуже позитивна. Її підтримували батьки, не забороняючи займатися творчістю. Бувши матір’ю-одиначкою з інвалідністю, вона не покинула займатись мистецтвом, не втратила світла, надії, довіри до людей, і продовжувала творити — вона була дуже продуктивна і багато працювала.
Ми ж маємо розуміти, що коли вона створювала основний масив своїх творів, їй було за 60 років. Тобто лише тоді в неї з’явилась можливість повноцінно малювати й творити. І вона розуміючи, що не знає скільки ще часу їй лишилось, взялась за роботу і неймовірно багато працювала при тому, що через інвалідність, їй було нелегко. Примаченко — неймовірної сили жінка, в уяві якої не було кордонів, що дуже надихає.
Коли ми говоримо про так зване наївне мистецтво, то часто художники-самоуки передають свої емоції, переживання чи створюють роботи на тему, наприклад, війни дуже буквально — танки, солдати, спалені хати і тому подібне. Примаченко ж на ці теми говорить через різні історії, з різних поглядів, і не зображає нічого буквально. Коли вона говорить про війну, яку пережила, вона говорить про пам’ять, полеглих солдатів, їхній подвиг. А коли їй йдеться про загрозу ядерної війни, вона її уявляє як жахливого звіра, що все пожирає, знищує.
Її мистецтво змінюється суголосно з подіями в її житті — наприклад, роботи 1970-х років, коли репресують наших шістдесятників, людей яких Примаченко знала: Аллу Горську вбивають, Сергія Параджанова увʼязнюють. Тому ніколи не треба сприймати Примаченко, як людину відірвану від всього світу чи подій навколо. Бо цей образ Марії Оксентіївни, як наївної художниці, що лише малює добрих звірів, формувався дуже довго, з радянських часів.
І важко сказати, чи не було це навпаки плюсом, бо її не сприймали як загрозу. І для виставок обирали здебільшого пов’язані з фольклором твори, з тими самими добрими звірами чи квітами. А без висвітлення робіт, які вона створювала на тему війни чи ядерної загрози, критики соцзмагань, вона залишалась «безпечною» для влади художницею, яку не потрібно репресувати чи забороняти.
— Який міф про Примаченко дратує тебе найбільше?
— Міф про те, що Пабло Пікассо нібито назвав Примаченко геніальною. І, що якби іспанці мали таку художницю, то змусили б заговорити про неї весь світ. Подібні псевдоцитати, до речі, з’являються не лише в контексті Примаченко, а і в контексті Катерини Білокур. І мене, скоріше, дратує те, що про це згадують, навіть якщо це якась дуже коротка біографічна довідка про те, хто така Примаченко.
На мою думку, такі цитати підсвічують нашу меншовартість, бо нам обов’язково важить, щоб нашу художницю визнав якийсь білий європейський чоловік, вписаний в історію мистецтва. А без його визнання вона нібито вже не є аж такою великою художницею.
Таке постійно виринає поруч з нашими українськими художницями, які походять з села і не мають академічної освіти. Я, наприклад, бачила згадки про те, що Ганною Собачко-Шостак захоплювався Анрі Матісс. Цей факт нібито має дати зрозуміти українцям, що таке мистецтво варте визнання, бо ним захоплювався хтось авторитетний. При тому, що, наприклад, Собачко-Шостак дуже захоплювалася Олександра Екстер, вони разом працювали в майстерні у Вербівці на Черкащині.
Я декілька разів говорила про це з журналістами й навіть музейниками. Вони не вбачають в цьому нічого поганого, навіть якщо це неправда, вигадка. На мою ж думку, річ не у тому, що Пікассо чи Матісс такого не казали, а в тому, що ми про це мусимо згадувати за найменшої нагоди. Що саме це і робить Примаченко художницею, вартою того, щоб бути вписаною в історію світового мистецтва. Тобто, тут ми говоримо про ієрархії — є Пікассо, який ніби вище, і Примаченко, яка ніби перебуває в статусі нижчої художниці.
Звісно, такі негласні ієрархії існують, бо коли ми говоримо про історію світового мистецтва, дуже часто йдеться про історію західноєвропейського мистецтва і, можливо, США, і, звісно ж, російського. Тобто в історію світового мистецтва, на жаль, не завжди включені художники, які перебували на периферії. А ми ще більше підсилюємо ці ієрархії, замість того, щоб, наприклад, поговорити про те, що Примаченко створювала фантастичних експериментальних звірів одночасно, наприклад, з тією ж «Гернікою» Пікассо — а це дуже цікавий діалог між рівними мистецтвами, рівними художниками.
Зараз багато музеїв сучасного мистецтва включають до постійних експозицій мистецтво так званих самоуків, воно ж raw art, outsider art, art brut. Бо, слава Богу, ми принаймні дійшли того, щоб не називати Примаченко примітивною художницею, хоча я й досі зустрічаю свіжі згадки про те, що вона є представницею примітивного мистецтва.
Тобто у світі відбувається процес інклюзивності, більшої включеності, розширення взагалі погляду на процеси мистецтва і на історію мистецтва. Тому я не бачу проблем, щоб говорити про Примаченко як про постать, яку ми маємо сприймати не як художницю декоративного мистецтва чи фольклору, а як мисткиню з поглядами, які вона транслювала через своє мистецтво, експериментуючи й шукаючи свою форму.
