Видавництво Stretovych відкрило передзамовлення на книжку кінокритика й журналіста Юрія Самусенка «Як це дивитися: українське кіно незалежності». Видання досліджує 34 стрічки, створених у період 1991–2025 років. Опис кожної супроводжує інтервʼю з людиною, яка працювала над фільмом: режисерами, продюсерами, художниками-постановниками й іншими. Також усі розділи доповнені рекомендаціями трьох фільмів, схожих тематично або візуально.
На прохання DTF Magazine Юрій розповідає про «Як це дивитися: українське кіно незалежності» докладніше
Про роботу над книжкою
Ідея книжка виникла в мене десь наприкінці 2024 року. Я спілкувався з кількома видавництвами з приводу книжки про одне українське кіно, а потім це розширилося до якоїсь великої кількості фільмів, які можна типово позначити. І зрештою в лютому цього року я зідзвонився зі Світланою Стретович, яка сказала мені, що є запит на історію українського кіно, і якщо я маю ідею щодо цього, описати її й починати робити книжку.
Мені ж здалося, що це має бути певна кількість фільмів, через які, як через певні віхи, я зможу провести читача історією українського кіно від 1990-х до сьогодні. Ми обмежилися кіноісторією часів незалежності, бо радянський період українського кінематографа доволі добре досліджений: є книжки, наприклад, Лариси Брюховецької («Поетична хвиля українського кіно», «Кіносвіт Юрія Іллєнка») та Сергія Тримбача («Богдан Ступка. Метаморфози», «Іван Миколайчук. Містерії долі»).
Мій початковий список був доволі довгим, і я вирішив, що мені треба скоротити його до 33 фільмів. А після цього вже почав писати. Спочатку це була енциклопедична історія — я просто описував фільм, як він є, розказував про нього якісь факти. Та влітку ми зі Світланою вирішили що хочемо додати книжці якоїсь ексклюзивності і поговорити з авторами фільмів. Але не режисерами, бо більшість з них не додадуть нічого нового. Тому ми до кожного фільму шукали людину, яка була або на знімальному майданчику, або була якась долучена до виробництва, наприклад, як продюсер. Утім, від ідеї поспілкуватися з кількома режисерами та режисерками я все ж не відмовився повністю.
Ближче до фінального етапу роботи над «Як це дивитися: українське кіно незалежності», я сказав, що треба б туди включити також і «Ти — космос», але я його не бачив, і я не можу дописати книжку, поки не побачив фільм. Після закритого показу на початку жовтня мені вдалося одразу ж поговорити з Павлом Остріковим, який поділився зі мною історіями, яких ще нікому не розказував.
Ось так в нас склався список з 34 фільмів, рівно стільки скільки й років українській незалежності зараз. Книжка починається як з історії про мене — як я познайомився з кіно і полюбив його, як все було погано з українським кінематографом на початку 2010-х, коли я водив на українське кіно одногрупників, а вони плювалися і хотіли піти.
«Як це дивитися» розбита на десятиріччя — мені хотілося, щоб читач з кількості фільмів розумів, який період був золотим, а який — дуже поганим. Наприклад, з 1990-х і 2000-х я наводжу усього по три фільми, серед яких є «Оберіг» Миколи Рашеєва, «Вперед, за скарбами гетьмана!» Вадима Кастеллі, «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка та «Штольня» Любомира Левицького.
А з 1990-ми, до речі, там взагалі неясно скільки загалом українських фільмів вдалося зняти, я ніде й ні в кого не зміг знайти цю інформацію.
Про обкладинку
Мене попросили накидати ілюстраторці Аліні Тищук якийсь образ українського кіно, саме сучасного, доби незалежності, який би швидко зчитувався. І мені здається, що «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука пасував сюди якнайбільше, тому що в ньому присутня, по-перше, тяглість українського кіно поетичного, а по-друге, воно дуже самобутнє.
Я, до речі, просив усіх своїх співрозмовників назвати три найважливіші на їхню думку формотворчі фільми для українського кінопроцесу. І в цій трійці постійно звучали «Памфір» та «Племʼя» Мирослава Слабошпицького.
Про улюблені українські фільми
Вони постійно змінюються, але наразі я б називав «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Ти — космос» Павла Острікова і «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова.
