Українська режисерка Жанна Озірна («Медовий місяць») працює над новим повнометражним фільмом «Інтимна сцена». У центрі сюжету — молода пара: ветеран з ампутацією та його партнерка, що працюють над практичним сексуальним посібником для ветеранів з різними типами травм. 

Оператором-постановником фільму став Роман Хімей («Технічна перерва»), художницею-постановницею — Маргарита Кулик («Мої думки тихі», «Ля Палісада»). Головні ролі у стрічці виконають ветеран Володимир Савельєв і його партнерка Анастасія Жиженко — непрофесійні актори й друзі Озірної.

Тизер майбутньої стрічки знімали у Львові протягом одного дня й одним кадром. Жанна планує знімати фільм у «форматі партнерства», а не в межах класичної дихотомії «режисер — актори», тому актори самі обирають собі одяг, імпровізують та загалом допомагають режисерці створювати сценарій.

Спеціально для DTF Magazine Озірна, Хімей та Кулик розповідають про ідею «Інтимної сцени», візуальну мову стрічки, підготовку до знімань і пошук локації, про роботу з тілесним та інтимним і про те, чому варто працювати з незручними й складними темами просто тепер

Про ідею фільму

Жанна Озірна: Усе почалося 2024 року у Венеції, де я мала прем’єру «Медового місяця», а Катерина й Микола приїхали на фестиваль як герої документального фільму Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить».

Микола — ветеран «Азову», вони з Катериною — подружжя й амбасадори центру воєнної травми Superhumans. Тоді я ще не знала, що ця зустріч стане початком «Інтимної сцени». Я підписалася на них в інстаграмі й побачила відео з їхнім щорічним танцем (перший був ще 2019 року) — як змінювалися вони удвох і проходили крізь хороші та складні життєві події разом. А потім натрапила на їхні світлини, зроблені Мартою Сирко для фотопроєкту «Скульптурні». Ще згодом почула їх у подкасті Поліни Майко «Хочу гратися» — вони так відкрито говорили про тіло, близькість, стосунки, життя після поранення.

Я почала шукати, що є на цю тему в наших медіа, і в матеріалі «Громадського» натрапила на цитату ветерана, яка мене вразила: «Мені сказали займатися сексом, але не сказали як». Вона звучить так прямо й чесно, що аж майже парадоксально.

Ця тема не йшла мені з голови, мабуть, тому, що як режисерка і сценаристка я зазвичай працюю з темою анатомії стосунків у межових ситуаціях. Більшість моїх попередніх фільмів — «Котики», «Благодать», «Зв’язок», «Медовий місяць» — про те, як люди переосмислювали себе та свої стосунки, коли проходили або через дуже складні події, або крізь незручні теми та замовчування.

Насправді в Україні вже є багато чого на цю тему: освітній серіал «Recovery. Сексуальне життя», серіал «Перший раз» на MEGOGO, проєкт Resex від Veteran Hub — тему проговорюють, але, мабуть, більше з освітнього боку.

Та кіно — це мистецтво. Воно ніколи не говорить просто про війну чи просто про секс, воно завжди про людину і про її взаємини з собою, з іншими або зі світом. У цьому проєкті мені хочеться поговорити про межі чесності, видимі й невидимі: у чому ти наважуєшся бути щирим і відвертим, а в чому — ні. Не лише про ліміти тіла, а й про ліміти щирості.

Я вважаю, що складні, незручні теми треба якомога швидше проговорювати вголос і нормалізувати. Можна сказати, я займаюся цим у всіх своїх фільмах: за фасадом гучної теми завжди є щось більше, тонше, делікатніше — і водночас складніше.

Окрім того, ми живемо в часи «нової норми». Вже ніколи не буде як раніше, думаю, час відпустити «нормальність» попереднього життя. Що швидше ми звикнемо до теперішніх реалій, реінтегруємо всіх членів суспільства, навчимось разом жити, адаптуємо простір наших міст, зробивши його настільки безбар’єрним, наскільки це можливо, то краще для України і нашого спільного майбутнього.

Про тизер

Жанна Озірна:

Над тизером «Інтимної сцени» ми працювали з моїм другом та його партнеркою — Володею Савельєвим та Настею Жиженко. Я заздалегідь познайомила їх зі своєю командою, ми приїхали з Києва до них у Львів. Запросили їх на майданчик за день до знімань, щоб вони роздивилися й освоїлися.

Я прагнула працювати скоріше у форматі партнерства, ніж класичного «режисер — актори», і давала простір для імпровізації. Сценарію не було, утім я окреслила межі: з чого починаємо, куди рухаємось і як добре було б завершити.

Ми не поспішали, і фактично весь день знімали однокадрову сцену. Пробували, робили перерви, разом переглядали дублі, обговорювали. Опинитися вперше перед великою кінокамерою — сильний стрес, особливо коли ти у вразливій позиції, напівголий.

Тож кожен крок — від препродакшену до знімання — був максимально відкритий, обговорюваний і зрозумілий. Я вважаю, що довіра й людські стосунки в кіно — найцінніше, що можна створити на майданчику. З довіри виросте й можливість експериментувати з формою, бути вільним у мистецькому сенсі.

Загалом підготовка до тизеру і майбутніх знімань фільму — наче збирання пазла: різні люди з різних міст і місць додавали своїх сенсів, історій та барв до проєкту. Микола Левкун, ветеран і актор театру, познайомив мене з фондом Next Step в Ірпені та його очільницею Тетяною Грубенюк.

Олександр Баталов, ветеран і директор фундації Unconquered, познайомив мене з командою проєкту Resex. Так склалося партнерство з Veteran Hub і їхніми посібниками «Любись», де вже зібрано багато свідчень. Катерина й Микола — з Центру реабілітації Superhumans. До речі, SH мають чудовий ютуб-канал, де теж є багато відеоподкастів на цю тему. Мій друг Володя Савельєв дуже багато мене консультував, і зрештою вони з партнеркою Настею Жиженко й знялися в тизері.

Ще я обов’язково переглядаю профілі в інстаграмі та фейсбуці блогерів-ветеранів: як вони презентують себе, про що говорять, які теми порушують. Наприклад, чомусь запам’яталося, як Назар Бокій розповідав, що прийняв себе без кистей рук лише тоді, коли побачив це уві сні, а до того він постійно у снах щось робив руками.

Але це лише початок дослідження, яке для знімання самого фільму треба буде суттєво масштабувати.

Про каст

Жанна Озірна: Оскільки в нас є референсні герої, Катерина й Микола, ми спілкувалися з ними щодо знімань. Але це публічна пара з насиченим графіком і купою зобов’язань: Катерина саме мала бути в Superhumans в Одесі, Микола відновлювався після чергового етапу реабілітації. А нам треба було бути дуже точними в плануванні, адже ми своєю чергою маємо зобов’язання перед Українським культурним фондом.

Тож я запропонувала долучитися своєму другові Володимиру Савельєву. Він сам зі Львова, проходив реабілітацію в Unbroken, багато мене консультував щодо цього проєкту, і загалом ми в хороших дружніх стосунках. Він запитав свою партнерку, чи готова вона до такого кіноексперименту, — і Настя погодилася. За що я їм обом дуже вдячна, адже разом із цим вони пристали й на те, що на них у форматі тизеру дивитимуться тисячі людей.

Ми одразу окреслили, що не збираємося нічого навмисно сексуалізувати. Навпаки, і в тизері, і на майданчику ми свідомо хотіли створити атмосферу воркшопу, майстерні, де двоє людей пробують щось нове: стримано, але водночас грайливо. Ми заздалегідь проговорили, що вони будуть у спідній білизні, але практичній і зручній, і що це скоріше нагадуватиме йогу, ніж камасутру.

Усі візуальні питання ми з оператором Романом Хімеєм та Ритою Кулик обговорювали при акторах на майданчику, тож вони могли розуміти логіку наших рішень. Володя та Настя могли дивитися на моніторі всі дублі з собою і бачити, як виходить мізансцена.

Про візуальну естетику «Інтимної сцени»

Роман Хімей: Для мене як людини з камерою «Інтимна сцена» завжди ставить питання: хто на кого дивиться? Але є не менш важливе питання: хто взагалі має право дивитися?

З самого початку нашої співпраці мене зацікавило, як Жанна розвиває сценарій майбутнього фільму, у якому головні герої, що пройшли через надскладні випробування, намагаються перевинайти нові знаки дотику, близькості й бажання.

Маргарита Кулик: Виробництво фільму ще перебуває на початковій стадії, тож я була передусім зосереджена на роботі над тизером, дія якого відбувається в одному просторі, що є ключовим і для фільму загалом. Це місце, де герої фільму винаходять різноманітні пози для посібника.

Шукаючи ключ до візуального рішення цього середовища, ми із Жанною та Романом обговорювали різноманітні варіанти: від домашньої затишної спальні до простору з виразно утилітарною функцією, типу спортзалу. Нас зацікавила можливість створити середовище, яке не мало б однозначної прив’язки до конкретного місця, а перебувало б десь між приватним та публічним, інтимним і функціональним. Це і стало основним баченням Жанни.

Пошук цього образу привів мене до репетиційних залів театрів і хореографічних студій — просторів, що мають певну лімінальність, але водночас вони безпосередньо пов’язані з тілом, рухом і постановкою.

Але, крім естетичного та смислового навантаження, завжди є практичний бік. Один з наших героїв — ветеран з подвійною ампутацією кінцівок, з ним ми консультувалися з приводу сет-дизайну та реквізиту, щоб створити не тільки візуально цікавий, а й практично зручний простір. Жанна не мала суворих вимог щодо середовища, але одна деталь була дуже важливою — «ліжко»: воно повинно мати бильце, щоб передусім розширити варіативність руху акторів.

Нам вдалося знайти хореографічну студію у Львові, яка дуже точно збігалася з нашими загальними уявленнями про місце дії та з тим, що я шукала у своїх референсах: простора студія у стилі лофт, біла цегла, темно-сіра підлога, мінімалістичний дизайн, дзеркала.

Локація мала ще один вагомий плюс: частина реквізиту вже була в студії, і він виявився візуально цікавим та частково вплинув на подальший напрямок роботи. Наприклад, це стосувалося питання, що робити з ліжком — фокусним елементом сет-дизайну, на якому відбувається дія тизеру. Мені не хотілося везти справжнє ліжко на локацію, хотілося переосмислити цю форму, використовуючи автентичні об’єкти. Тож ми зробили його з фізкультурних матів, перетягнутих яскраво-помаранчевим стяжним ременем, сценічного подіуму та хореографічного станка в ролі бильця.

Про те на що буде схожим майбутній фільм

Жанна Озірна:

Не думаю, що в темі, яку ми порушуємо в «Інтимній сцені», уже встигли з’явитися клішовані рішення. Навпаки, перед зніманнями я провела серйозний візуальний ресерч — вивчила все, що є про інтимне життя людей із травмами чи інвалідністю, і, чесно кажучи, ні в кіно, ні у фотографії поки не знайшла того, на що хотілося б взоруватися.

Мені подобається парадоксальність і грайлива відвертість китайського фотографа Рена Ханга. Однак можу сказати, що кіномову з командою ми ще шукаємо.

Це буде гібридне експериментальне кіно — метод, який ми називаємо партисипативним. Тобто ми зніматимемо реальних людей, а не акторів, і сценарій частково складатиметься з їхніх історій, хоч і залишатиметься вигаданим. Я б сказала, на основі реального контексту, а не реальних подій.

Мені б хотілося, щоб усі, хто зніматиметься, були також вписані як сценаристи. Згодом плануємо великий воркшоп-читку, де обговорюватимемо те, що я вже написала, а актори й ветерани доповнюватимуть своїми коментарями чи історіями. Мені дуже важливо зробити історію максимально автентичною і дати людям простір самим визначати межу, про що можна говорити. Я як авторка можу лише запропонувати напрямок.

У тизері все виглядає скоріше як гра чи цікава практика, яку роблять двоє людей, яким одне з одним комфортно, добре й весело. У фільмі ж буде багато різних станів. Ми як автори точно не вдаватимемо, що говорити чи діяти всім героям у кадрі однаково легко, ми ці стани досліджуватимемо.

Окремо ще можу додати, що я постійно відловлюю і записую «чорні жарти», бо так, теж вважаю їх невіддільною частиною життя ветеранської спільноти. Однак парадокс у тому, що це неможливо «вписати в сценарій», я не маю на це права. Це щось, що може йти лише від самих героїв, від носіїв досвіду. Себе я розглядаю скоріше як людину, яка пропонує межі і форму, задає напрямок.