Українська режисерка Жанна Озірна («Медовий місяць») працює над новим повнометражним фільмом «Інтимна сцена». У центрі сюжету — молода пара: ветеран із ампутацією та його партнерка, які працюють над практичним сексуальним посібником для ветеранів із різними типами травм.
Оператором-постановником фільму став Роман Хімей («Технічна перерва»), художницею-постановницею — Маргарита Кулик («Мої думки тихі», «Ля Палісада»). Головні ролі у стрічці виконають ветеран Володимир Савельєв і його партнерка Анастасія Жиженко, непрофесійні актори й друзі Озірної.
Тизер майбутньої стрічки знімали у Львові протягом одного дня й одним кадром. Жанна планує знімати фільм у «форматі партнерства», а не в межах класичної дихотомії «режисер — актори», тому актори самі обирають собі одяг, імпровізують та загалом допомагатимуть режисерці створювати сценарій.
Спеціально для DTF Magazine Озірна, Хімей та Кулик розповідають про ідею «Інтимної сцени», візуальну мову стрічки, підготовку до знімань й пошук локації, роботу з тілесним та інтимним, і чому треба працювати з незручними й складними темами просто зараз
Про ідею фільму
Жанна Озірна: Усе почалося 2024 року у Венеції. Я мала там прем’єру «Медового місяця», а Катерина й Микола приїхали на фестиваль як герої документального фільму Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить».
Микола — ветеран «Азову», вони з Катериною подружжя й амбасадори центру воєнної травми Superhumans. Тоді я ще не знала, що ця зустріч стане початком «Інтимної сцени». Я підписалася на них в інстаграмі і побачила відео з їхнім щорічним танцем, — перший був ще 2019 року, — як змінювались вони удвох і проходили крізь хороші і складні життєві події разом. А потім я натрапила на їхні світлини, зроблені Мартою Сирко для фотопроєкту «Скульптурні». Ще згодом почула їх у подкасті Поліни Майко «Хочу гратися». Вони так відкрито говорили про тіло, близькість, стосунки, життя після поранення.
Я почала шукати, що є на цю тему в наших медіа, і в матеріалі «Громадського» натрапила на цитату ветерана, яка мене вразила: «Мені сказали займатися сексом, але не сказали як». Вона звучить так прямо і чесно, що аж майже парадоксально.
Ця тема не йшла мені з голови, мабуть, тому що як режисерка і сценаристка я зазвичай працюю з темою анатомії стосунків у межових ситуаціях. Більшість моїх попередніх фільмів — «Котики», «Благодать», «Зв’язок», «Медовий місяць» — про те, як люди переосмислювали себе та свої стосунки, коли проходили або через дуже складні події, або крізь незручні теми та замовчування.
Насправді в Україні вже є багато чого на цю тему: освітній серіал «Recovery. Сексуальне життя», серіал «Перший раз» на MEGOGO, проєкт Resex від Veteran Hub — тему проговорюють, але, мабуть, більше з освітнього боку.
Та кіно — це мистецтво. Воно ніколи не говорить просто про війну чи просто про секс, воно завжди про людину і про її взаємини з собою, з іншими або зі світом. У цьому проєкті мені хочеться поговорити про межі чесності, видимі й невидимі: у чому ти наважуєшся дозволити собі бути щирим і відвертим, а в чому — ні. Не лише про ліміти тіла, а й про ліміти щирості.
Я вважаю, що складні, незручні теми треба якомога швидше проговорювати вголос і нормалізувати. Можна сказати, я займаюся цим у всіх своїх фільмах: за фасадом гучної теми завжди є щось більше, тонше, делікатніше — і водночас складніше.
Окрім того, ми живемо у часи «нової норми». Вже ніколи не буде як раніше, думаю, до цієї думки «нормальність» попереднього життя. Що швидше ми звикнемо до теперішніх реалій, реінтегруємо всіх членів суспільства, навчимось разом жити, адаптуємо простір наших міст, зробивши його настільки безбар’єрним наскільки можливо, то краще для України і нашого спільного майбутнього.
Про тизер
Жанна Озірна: Над тизером «Інтимної сцени» ми працювали з моїми другом та його партнеркою, Володею Савельєвим та Настею Жиженко. Я заздалегідь познайомила їх зі своєю командою, ми приїхали з Києва до них у Львів. Запросили їх на майданчик за день до зйомок, щоб вони роздивилися й освоїлися. Разом обирали одяг, варіанти білизни. Я прагнула працювати радше у форматі партнерства, ніж класичного «режисер — актори», і давала простір для імпровізації. Сценарію не було, утім я задала рамку: з чого починаємо, куди рухаємось і як добре було б завершити.
Ми не поспішали, і фактично весь день знімали однокадрову сцену. Пробували, робили перерви, разом переглядали дублі, обговорювали. Опинитися вперше перед великою кінокамерою — сильний стрес, особливо коли ти у вразливій позиції, напівголий. Тож кожен крок — від препродакшну до знімання — був максимально відкритий, обговорюваний і зрозумілий. Я вважаю, що довіра і людські стосунки у кіно — найцінніше що можна створити на майданчику. З довіри виросте і можливість експериментувати з формою, бути вільним у мистецькому сенсі.
Загалом підготовка до тизеру і майбутніх зінмань фільму — наче збирання пазлу: різні люди з різних міст і місць додавали своїх сенсів, історій та барв до проєкту. Микола Левкун, ветеран і актор театру, познайомив мене з фондом Next Step в Ірпені та його очільницею Тетяною Грубенюк. Олександр Баталов, ветеран та директор фундації Unconquered познайомив мене з командою проєкту Resex. Так склалося партнерство з Veteran Hub і їхніми посібниками «Любись», де вже зібрано багато свідчень. Катерина й Микола — з Центру реабілітації Superhumans. До речі, SH мають чудовий YouTube-канал, де теж є багато відеоподкастів на цю тему. Мій друг Володя Савельєв дуже багато мене консультував, і зрештою вони з партнеркою Настею Жиженко й знялися в тизері.
Ще я обов’язково переглядаю профілі в інстаграмі та фейсбуці блогерів-ветеранів: як вони презентують себе, про що говорять, які теми порушують. Наприклад, чомусь запам’яталося як Назар Бокій розповідав, що прийняв себе без кистей рук лише тоді, коли побачив це уві сні, а до того він постійно у снах щось робив руками.
Але це лише початок дослідження, яке для знімання самого фільму треба буде суттєво масштабувати.
Про каст
Жанна Озірна: Оскільки в нас є референсні герої, Катерина й Микола, ми спілкувалися з ними щодо зйомок. Але це публічна пара з насиченим графіком і купою зобов’язань: Катерина саме мала бути в Superhumans в Одесі, Микола відновлювався після чергового етапу реабілітації. А нам треба було бути дуже точними в плануванні, адже ми своєю чергою маємо зобов’язання перед Українським культурним фондом.
Тож я запропонувала долучитися своєму другові Володимиру Савельєву. Він сам зі Львова, проходив реабілітацію в Unbroken, багато мене консультував щодо цього проєкту і загалом ми в хороших дружніх стосунках. Він запитав свою партнерку, чи готова вона до такого кіноексперименту, — і Настя погодилася. За що я їм обом дуже вдячна, адже разом з цим вони ппристали й на те, що на них у форматі тизеру дивитимуться тисячі людей. Можна, сказати, вони теж стануть публічними.
Ми одразу окреслили, що не збираємося нічого навмисне сексуалізувати. Навпаки, і в тизері, і на майданчику ми свідомо хотіли створити атмосферу воркшопу, майстерні, де двоє людей пробують щось нове: стримано, але водночас грайливо. Ми проговорили заздалегідь, що вони будуть у спідній білизні, але практичній і зручній, і що це радше нагадуватиме йогу, ніж камасутру. Усі візуальні питання ми з оператором Романом Хімеєм та Ритою Кулик обговорювали при акторах на майданчику, тож вони могли розуміти логіку наших рішень. Володя та Настя могли дивитись на моніторі усі дублі з собою і бачити, як виходить мізансцена.
Про візуальну естетику «Інтимної сцени»
Роман Хімей: Для мене, як людини з камерою, «Інтимна сцена» завжди ставить питання: хто на кого дивиться? Але є не менш важливіше питання: хто взагалі має право дивитися?
З самого початку нашої співпраці, мене зацікавило як Жанна розвиває сценарій майбутнього фільму в якому головні герої, що пройшли через надскладні випробування, намагаються перевинайти нові знаки дотику, близькості і бажання.
Маргарита Кулик: Виробництво фільму ще перебуває на початковій стадії, тож я була передусім зосереджена на роботі над тизером, дія якого відбувається в одному просторі, що є ключовим і для фільму загалом. Це місце, де герої фільму винаходять різноманітні пози для посібника.
Шукаючи ключ до візуального рішення цього середовища, ми із Жанною та Романом обговорювали різноманітні варіанти: від домашньої затишної спальні до простору із виразно утилітарною функцією, типу спортзалу. Нас зацікавила можливість створити середовище, яке не мало б однозначної прив’язки до конкретного місця, а перебувало б десь між приватним та публічним, інтимним і функціональним. Це і стало основним баченням Жанни. Пошук цього образу привів мене до репетиційних залів театрів та хореографічних студій — просторів, що мають певну лімінальність, але водночас вони безпосередньо пов’язані з тілом, рухом і постановкою.
Але крім естетичного та смислового навантаження завжди є практична сторона. Один із наших героїв — ветеран із подвійною ампутацією кінцівок, із ним ми консультувалися з приводу сет дизайну та реквізиту, щоб створити не тільки візуально цікавий, але й практично зручний простір. Жанна не мала суворих вимог щодо середовища, але одна деталь була дуже важливою — «ліжко»: воно повинно мати бильце, щоб передусім розширити варіативність руху акторів.
Нам вдалося знайти хореографічну студію у Львові, яка дуже точно збігалася з нашими загальними уявленнями про місце дії та з тим, що я шукала у своїх референсах: простора студія у стилі лофт, біла цегла, темно-сіра підлога, мінімалістичний дизайн, дзеркала.
Локація мала ще один вагомий плюс: частина реквізиту вже була в студії, і він виявився візуально цікавим та частково вплинув на подальший напрямок роботи. Наприклад, це стосувалося питання, що робити з ліжком, фокусним елементом сет-дизайну, на якому відбувається дія тизеру. Мені не хотілося везти справжнє ліжко на локацію, хотілося переосмислити цю форму, використовуючи автентичні об’єкти. Тож воно складалося з фізкультурних матів, перетягнутих яскраво-помаранчевим стяжним ременем, сценічного подіуму та хореографічного станка в ролі бильця.
Про те на що буде схожим майбутній фільм
Жанна Озірна: Не думаю, що в темі, яку ми порушуємо в «Інтимній сцені» вже встигли з’явитися клішовані рішення. Навпаки, перед зніманнями я робила серйозний візуальний ресерч — усе, що є про інтимне життя людей із травмами чи інвалідністю, і, чесно кажучи, ні в кіно, ні у фотографії поки не знайшла того, на що хотілося б взоруватися. Мені подобається парадоксальність і грайлива відвертість китайського фотографа Рена Ханга. Однак можу сказати, що кіномову з командою ми ще шукаємо.
Це буде гібридне експериментальне кіно, метод, який ми називаємо партисипативним. Тобто ми зніматимемо реальних людей, не акторів, і сценарій частково складатиметься з їхніх історій, хоч і залишиться вигаданим. Я б сказала, на основі реального контексту, а не реальних подій.
Мені б хотілося, щоб усі, хто зніматиметься, були також вписані як сценаристи. Згодом плануємо великий воркшоп-читку, де обговорюватимемо вже написане мною, а актори й ветерани доповнюватимуть своїми коментарями чи історіями. Мені дуже важить зробити історію максимально автентичною і дати людям простір самим визначати межу про що можна говорити. Я, як авторка, можу лише запропонувати напрямок.
У тизері все виглядає радше як гра чи цікава практика, яку роблять двоє людей, яким одне з одним комфортно, добре й весело. У фільмі ж буде багато різних станів. Ми як автори точно не вдаватимемо, що говорити чи діяти всім героям у кадрі однаково легко, ми ці стани досліджуватимемо.
Окремо ще можу додати, що я постійно відловлюю і записую «чорні жарти», бо так, теж вважаю їх невід’ємною частиною життя ветеранської спільноти. Однак парадокс в тому, що це неможливо «вписати в сценарій», я не маю на це права. Це щось, що може йти лише від самих героїв, від носіїв досвіду. Знов-таки, я розглядаю себе радше як людину, яка пропонує рамки і форму, яка задає напрямок. Наповнення фільму залежатиме від усіх його учасників.
