Для клубів промислові зони та будівлі є природним середовищем. Чому? Вони віддалені від житлової забудови та центральної (туристичної) частини міста, дешевші в оренді, естетичні та надають більше можливостей для експериментів.
Найвідоміше місто, де сквотували та освоювали закинуті заводи, електростанції тощо, — це Берлін. Проте тим самим шляхом, хоч і не в таких масштабах і дещо пізніше, пішов і Київ. Серед найяскравіших прикладів — колишня Стрічкоткацька фабрика, де спершу почав роботу Closer, а згодом інші клуби, концертні майданчики, галереї, вінілові магазини; «Клуб на Кирилівській» — в будівлі колишньої київської пивоварні 1872 року; а останні три роки одні з найбільших подій електронної музики відбуваються в павільйонах Кіностудії Довженка, збудованої наприкінці 1920-х років.
В інших українських містах також достатньо прикладів: у Львові клуб TRACE відкривали в одному з цехів колишнього Львівського склодзеркального заводу; харківська формація Some People будує Центр нової культури, важливою частиною якого є клуб, у будівлі заводу торгового машинобудування; а івано-франківський фестиваль «Detaliзація» у 2019 році проходив у покинутих будівлях їдальні та спортзалу заводу «Автоливмаш».
Власне, на фестивалі «Detaliзація», який за підтримки програми ЄС House of Europe цього року відбувся вперше з початку повномасштабної війни, пройшла дискусійна панель, присвячена тому, як колишні цехи й заводи стають місцями мистецтва, музики та нових спільнот. Її учасниками стали засновник найвідомішого українського рейву Схема Слава Лепшеєв і співзасновник формації Some People Антон Назарко, а модераторкою була співзасновниця серії подій «Нойз щосереди» Ксенія Янус.
DTF Magazine спільно з House of Europe («Дім Європи») наводять найцікавіші фрагменти з дискусії.
ПРО ПЕРЕВАГИ ПРОМИСЛОВИХ ПРОСТОРІВ
Ксенія: Славо, чому ти для «Схеми» обирав саме промислові локації? Я знаю, що твоя подія починалась у київському Otel’ (клубі на території ревіталізованої Стрічкоткацької фабрики. — Прим. DTF Magazine). Також ви проводили «Схему» в «Культмотиві», що був колишнім хлібозаводом на березі Дніпра, а ще була Схема в «Бергхайні».
Слава Лепшеєв: Так, ми починали в 2014 році, і однією з перших локацій справді був клуб Otel’. Тоді Стрічкоткацька фабрика була новим простором, а першопрохідцем був Closer — він уже рік працював, коли я знайшов Otel’.
Згодом, коли збільшувалася кількість охочих потрапити на «Схему», ми почали шукати більше приміщення. І тут важливу роль відіграє практичний момент: велика площа має бути дешевою, розташованою не в центрі і не біля житлової забудови, а ще вільною від стін та колон. Тобто це має бути, склад, ангар чи колишній завод.
Є, звісно, і естетичний аспект — те, який вигляд має простір. Тому що стара промислова будівля зі старої цегли і бетону викликає бажання в неї потрапити і зробити щось таке, що ніхто раніше не робив.
З іншого боку, ми проводили «Схему» на майже сучасному заводі «Тетра Пак», який у 1990-х побудувала іноземна компанія. Усю свою юність я проїжджав повз і думав: «Ого, така класна будівля, так класно зроблена». З часом її викупили, «Тетра Пак» з’їхав і виявилось, що її можна брати в оренду. І ми провели там дві події.
Ксенія: Антоне, наскільки я знаю, то ви в Харкові освоюєте будівлю колишнього заводу ще радянських часів…
Антон Назарко: Так, ми будуємо Центр нової культури в приміщенні заводу торгового машинобудування, де в радянські часи вироблялися холодильні вітрини для магазинів.
Крім естетики, про яку вже згадав Слава, у виборі на користь промислового об’єкта справді важливу роль відіграє практичність.
Наприклад, Харків після Другої світової війни розбудовувався як промислове місто, тож у центрі не так багато потрібних комунікацій, як на заводах. Що маю на увазі? Наприклад, уже перед повномасштабною війною, коли ми вперше задумалися про створення Центру нової культури, у нас була можливість взяти в оренду за невеликі гроші дуже кльовий історичний будинок прямо в центрі міста без житлових будинків поруч. Це був би прекрасний Центр культури. Власник уже майже віддавав його нам, а ми вже почали придумувати реалізацію проєкту… І тут ми зіштовхнулися з проблемою — нестача потужностей електроенергії. А щоб провести додаткову, нам треба було заплатити якісь космічні гроші (нам назвали суму в 200 тисяч доларів). Тож завжди важливо думати про практичні аспекти до того, як візьмете приміщення в оренду.
На користь промислових об’єктів також впливає питання грошей — промислові об’єкти дешевше орендувати. Ми відразу вирішили, що чесно платитимемо оренду і не братимемо приміщення ні в держави, ні в області, ні в міста. Бо якщо ти хочеш побудувати дійсно незалежну платформу, яка дійсно впливатиме на те, що відбувається в місті, то маєш бути по-справжньому незалежним. І щоб у якийсь момент тебе не попросили попрацювати на наступних виборах.
Слава: На відміну від проєкту Антона і його команди, для мене промислові приміщення — це об’єкти на одну ніч. Мій основний мотив полягає в тому, щоб знайти місце, яке люди, що прийшли на мою подію, відвідають уперше. Щоб це було цікаво для них, тобто промислові простори — це й новий досвід для відвідувачів. У цьому сенсі я свого роду шукач нових просторів.
Читайте також: «Все було створено з нуля». Архітектор ∄ розповідає історію будівництва клубу
ПРО ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ НА ОДНУ НІЧ, ДОВГОТРИВАЛИЙ РОЗВИТОК ТА ПОСТІЙНУ НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ
Ксенія: Часто промислові простори отримують переосмислення буквально на одну ніч. Славо, які в тебе відчуття після події? Чи хочеться туди знову повернутись?
Слава: Відчуття після подій дуже спустошливе, бо підготовка триває кілька місяців. І морально, і емоційно, і фізично. І коли все закінчується, є відчуття «Ми це зробили! Це було круто», але все одно ти відчуваєш спустошення. І потім ти розумієш, що треба шукати нове місце для наступної події.
Насправді я думав про те, щоб знайти майданчик і працювати там постійно. Не на 2000 людей чи більше, а меншого розміру. Хоча є гарні приклади: берлінські «Бергхайн» і «Крафтверк», де працює клуб Tresor. «Крафтверк», як і «Бергхайн», — це також будівля колишньої електростанції. І коли Дімітрі Хегеман шукав у 1997 році нове приміщення для клубу Tresor, він знайшов цю занедбану будівлю, де перевідкрив один з найвідоміших німецьких клубів Tresor.. А ще там проходить щорічний фестиваль авангардної музики та мистецтв Berlin Atonal. Плюс там проводяться різні ярмарки, різні великі виставки. Тобто це приміщення можна використовувати й іншим ініціативам. І мені хотілося в якомусь майбутньому знайти можливість відкрити щось подібне.
Ксенія: Антоне, як ви живете в цій постійній невизначеності? Ви орендуєте простір, вкладаєтесь у нього, проте як ви не втрачаєте мотивації, розуміючи, що він у будь-який момент може піти під якусь забудову або зміняться умови оренди?
Антон: Це наш головний біль, скажімо так. Але коли ми вирішили створювати Центр нової культури, у нас не було ресурсів, щоб будувати його з нуля. Водночас у нас не було варіанту не створювати його, бо ми бачили, що відбувається з нашим містом, яке ми сильно любимо. Тож у якийсь момент ми просто сіли й поставили собі запитання: робимо чи ні? І вирішили, що не можемо не робити.
Ми підписали договір оренди і пішли шукати гроші на перший і останній внески. І все, що там відбувалося після — це щасливий збіг обставин у хлопців, які дуже люблять своє місто і яких любить місто і всесвіт. Хоча, звісно, ми вже понад 10 років займаємося тими чи іншими культурними проєктами, працюємо в креативних індустріях, створювали різні плейси і мали певний досвід.
Тож ми підписали хороший договір на шість років. Що далі відбуватиметься з цією будівлею, ми поки не знаємо. Але сподіваємося, що продовжимо співпрацю. Крім того, у нас гарні стосунки з власниками — вони часто чекають, розуміють, що ми працюємо в складних умовах. І розуміють, що в місті залишилося не так багато молоді та культурних ініціатив, тому вони з повагою ставляться до тієї справи, яку ми робимо.
Але в майбутньому, звичайно, ми б хотіли мати можливість взяти кредит, викупити хоча б перший поверх заводу або знайти інвесторів. Хоча ми всі розуміємо, що жоден банк не дасть гарантій, жоден інвестор не прийде інвестувати в нерухомість, яка вже завтра може бути зруйнована під час обстрілу.
І коли ми це все будуємо, ми розуміючи, що наша казка — Центр нової культури — може закінчитись в одну з ночей. Але це нас не зупиняє робити те, що ми маємо робити для міста. Ми обрали шлях і на ньому стоїмо.
Нас насправді сильно закликали повертатись у місто. Казали нам: «Хлопці, ви тільки поверніться. Якщо ви не повернетеся, якщо ви не зробите двіжок, то нічого не буде. Будь ласка, ми знайдемо вам усі гроші світу». Ми повернулися. Звісно, розуміючи, що нам не вперше щось обіцяють і не роблять.
Тож ми самостійно шукали фінансування: спочатку позичили гроші, потім продали всі свої машини, потім ще раз позичили гроші в банку, потім позичили гроші в людей, в яких не треба позичати. У перший рік, коли ми починали, нам допомогли запустити саме події — 6-7 шоукейсів — американський фонд. І це дало поштовх до роботи.
Тобто через рік до нас уперше прийшли фонди і сказали: «Ми бачимо, скільки ви робите для міста, ми хочемо вам допомогти, зробімо щось разом». Тож у пошуку грошей я порадив би стукатись абсолютно в усі двері — від держави і грантів до спонсорів великих місцевих бізнесів.
Ксенія: Славо, ти згадав про спонсорські гроші, і я хочу тебе запитати, наскільки спонсори впливають на ідеї, наскільки вони трансформують ідеї, і наскільки доводиться йти на компроміси чи від чогось відмовлятись просто для того, щоб ці спонсорські кошти залучити?
Слава: Насправді це залежить від вимог. Усі спонсори хочуть бути на всіх промоматеріалах, а всі промоутери цього не хочуть. І тому це питання, скільки грошей можна залучити і скільки треба, щоб піти на компроміс і поставити трейдмарок цього спонсора всюди. Це вже кожен сам вирішує.
Ми зазвичай не ставили ніяких трейдмарок на наш дизайн. Ми залишали це на бар, тобто на барі можна було побачити полицю з якимсь конкретним брендом, а за це ми отримували кошти. Але далі ми не йшли, бо далі починається: «Ми хочемо тут логотип, тут, а ще в соцмережах і так далі» — ми таке не можемо дозволити.
ПРО ВІДМІННОСТІ ДОРЕВОЛЮЦІЙНОЇ І РАДЯНСЬКОЇ БУДІВЕЛЬ
Антон: Будувати клуб у будівлі радянських часів і дореволюційних часів чи на початку минулого сторіччя — це зовсім різні речі. Коли в тебе дореволюційний завод — це будівля зі складною архітектурою, яка будувалася з різними кімнатами-приміщеннями і складними переходами між поверхами (Closer чи К41). А коли ти береш приміщення без складної інфраструктури, то тобі треба будувати її так, щоб люди мали простір для прогулянок і схову. І якщо цього немає — ти маєш їх побудувати.
Власне, ми тепер тим і займаємось, що ускладнюємо приміщення, яке орендуємо. Тобто ми взяли приміщення без багатьох стін, і ми їх добудовуємо. Ми продумуємо різні сценарії поведінки гостей, де їм хочеться побути, якими закуточкам чи лабіринтами поблукати. Про те, як кілька сцен мають працювати одночасно. І ми перевіряємо наші гіпотези щоразу, коли перебудовуємо своє приміщення.
Головне з того, що ми побудували станом на тепер — це стіни нашого головного танцполу, достатню кількість виходів і зробили все так, що все це вважається найпростішим укриттям і сейф-спейс. Коли під час події лунає повітряна тривога, по суті пропонуємо людям йти саме на танцпол.
А ще ми постійно намагаємось змінювати архітектуру майданчика, архітектуру вечірки. Наш «мейн» доволі великий, і ми постійно намагаємось поміняти його архітектуру, щоб люди, які приходять до нас на кожну подію, бачили щось уперше. У нас багато різних сценічних панелей, кожен раз різна архітектура сцени і різні місця для диджея. І щоразу різне світло.
Про те, чи має бути андеграунд в тіні, політику і тісні стосунки з державою
Слава: Я думаю, що ми намагаємося не інтегруватися в якусь систему на державному рівні, а навпаки створюємо альтернативу цій системі. І наші проєкти — альтернативний погляд на те, якою має бути культура.
Антон: Так, я згоден зі Славою. Ми насправді дуже хочемо впливати на те, що відбувається в Харкові. І робити це не йдучи в політику (цього не хочемо ні ми, ні наші друзі), а будучи, наприклад, впливовим майданчиком із продукуванням ідей, що впливатимуть на розвиток міста. Нам не все одно, яким буде, наприклад, Харків майбутнього — тепер у нас як у міста є унікальна можливість, якої в нас не було ніколи. А саме можливість побудувати новий Харків, попри те горе, яке війна принесла в наше місто.
І я не тільки про стіни, а я і про взаємодію. Тому що місто — це не лише будівлі. Це суспільний договір між людьми і те, як ми живемо разом. Тож ми хочемо стати платформою, що об’єднуватиме людей і яка впливатиме на те, як будуватиметься новий суспільний договір Харкова. І вже зараз Центр нової культури збирає людей, яким не все одно, що з містом буде далі.
Матеріал створено за підтримки
