Першу у світі виставку про повномасштабну російсько-українську війну — «Україна — розп’яття» — відкрили у травні 2022 року в Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Вона й досі залишається наймасштабнішим проєктом, де представлено особисті речі окупантів та історії їхньої загарбницької спроби встановити контроль над Київщиною і Чернігівщиною.
Втім, у невеликому приміщенні в центрі Києва експонується інша виставка, що налічує близько тисячі об’єктів (для порівняння: в «Україна — розп’яття» їх близько семисот). Це справа рук художника з окупованої Нової Каховки Максима Кільдерова.
І хоча ці проєкти різняться наповненням, кураторською роботою, кількістю експонатів та інтерактивними елементами, вони однаково важливі для збереження правди й пам’яті про велику війну.
Серед артефактів нового музею — «Стінгер», яким боєць «Азову» збив ворожий гвинтокрил, і дві скриньки для бюлетенів: одна з незаконного референдуму на Херсонщині, друга — з президентських виборів на Курщині у 2024 році. Також тут представлена форма та особисті речі окупантів.
DTF Magazine поговорив з художником і засновником музею воєнних артефактів Максимом Кільдеровим про початок колекціонування, найцікавіші об’єкти та бажання створити концентрат з речей війни
Про колекціонування. Від скінів з Counter-Strike до шахеда
З дитинства Максим збирав фішки та скіни з Counter-Strike. Але навіть маючи цікавість до колекціонування, у 2022 році він і подумати не міг, що створить цілий музей воєнних артефактів під назвою World War 3 Museum.
Коли Кільдеров у 2023 році організовував свою першу київську виставку в галереї «Лавра», він уже мав «трохи брухту». Зокрема, використані тубуси РПГ, які збирав для розпису. Один з таких тубусів він розмалював написом Art Force, і це стало його першим «об’єктом війни».
Згодом один галерист із Маямі запросив Максима представити кілька робіт на престижній виставці Art Basel. Художник відправив їх «Укрпоштою», вказавши категорію «сувеніри». Проте замість сповіщення про доставку отримав виклик до поліції. Врешті ситуацію вдалося владнати: «Дільничний поставився з розумінням», — згадує Максим.
Ті самі тубуси згодом презентували в закладі шаурми у Вінниці (про що ми розповідали раніше), а тепер вони стали частиною великої музейної експозиції.
Втім, Максим не полишав спроб масштабуватися на закордонному ринку. Знайомство з вибухотехніком ДНДЕКЦ МВС України Андрієм Андрієнком дало художнику можливість працювати з іншими видами зброї значно масштабніше: зокрема, Андрієнко робив експертні висновки для вивезення об’єктів за кордон. Від 30 до 60 % вторгованих коштів Максим донатив на потреби військовим, а решту інвестував у власні експерименти. Але під час роботи над інсталяцією з ракети стався вибух, у якому загинуло четверо вибухотехніків, серед них і Андрій. Ця трагедія зробила подальші продажі за кордон неможливими.
Переглянути цей допис в Instagram
Хоча понад 70 % експозиції складає приватна колекція Кільдерова, це далеко не все: деякі артефакти фізично неможливо занести до зали — як-от цілий шахед.
Про концепцію музею і наповнення
У музеї зібрано артефакти з Херсонщини, Донеччини, Луганщини, Запорізької області, а також із території РФ — з Курської області та Брянського походу.
Шляхи потрапляння експонатів до колекції різні. Зрідка військові передають певні об’єкти як подяку за допомогу. Та найчастіше Максим купує їх на спеціалізованих платформах, як-от Reibert, де захисники виставляють свої трофеї.
«Також я беру участь у різних аукціонах на підтримку захисників України, — розповідає Максим. — Буває і так, що військові звертаються напряму, кажуть, що їм бракує „полтоса“ на мавік, а натомість пропонують тубус від снаряда, яким щойно щось збили, ще й з відеопідтвердженням. Це класні речі з історією. Тож процеси відбуваються абсолютно по-різному».
Головна відмінність від класичних музеїв — у перевантаженості простору, а також у можливості взаємодіяти з деякими об’єктами.
«У класичних музеях усе розкладено окремо, за склом чи стрічкою. А тут — концентрат. Одного цього залу вистачило б, напевно, на шість-сім класичних музейних залів».
«Хочеться, щоб простір був достатньо перевантажений, щоб оточував з усіх боків. У Вінниці були випадки, коли людям, зовсім не дотичним до війни, ставало погано на моїй виставці. Хоч як би це звучало, я хочу, щоб люди відчували, що таке війна».
Попри документальність, деякі речі свідомо перетворені на артоб’єкти: від розписаних тубусів із серії Lend Lease до таблички Новоіванівської сільради, принесеної з Курщини, яку художник символічно перейменував на «Новокаховську».
Переглянути цей допис в Instagram
Одна з головних частин — колекція тубусів російського, українського та західного виробництва.
«Я старався, щоб на полицях усе збиралося в єдину масу. Одна поличка — з макетами гранат, інша — з об’єктами здебільшого з окупованих територій. Частина речей просто створює візуальний масив. Як і в моїй художній творчості, де окремі деталі мають сенс, але головна техніка полягає у створенні цілісного масиву».
Водночас Максим зазначає, що деякі речі не поєднуються з іншими за категоріями, але композиційно це працює гармонійно.
«У цьому музеї я йшов проти здорового глузду, але не проти композиції».
Перша зала
Одразу привертає увагу картина авторства Кільдерова, яку художнику вдалося евакуювати з уже окупованої Нової Каховки у 2022 році.
«Це останнє чисте полотно, яке я придбав перед початком повномасштабки і над яким працював в окупації, — згадує Максим. — Згодом я провіз його через півтора десятка російських блокпостів. Повісив тут, бо воно прикольно і візуально, і концептуально. Для мене це також артефакт війни».
У майбутньому Максим планує перетворити цю залу на повноцінний виставковий простір «для художників, які живуть в Україні та створюють об’єкти і картини під час війни».
На іншій стіні — приблизно 1300 шевронів і патчів. Серед них як офіційні статутні знаки підрозділів, так і авторські патчі, «які створюють військові або дотичні до військової справи люди та волонтери».
Друга зала
З величезного масиву експонатів Максим виділяє кілька знакових об’єктів. Наприклад, два об’єкти з вишок Бойка. Перший — прапор, з яким бійці ГУР записували звернення до президента, коли взяли вишки під контроль. «Він провисів там під постійними обстрілами. Коли хлопці його зняли, на тканині залишилися сліди від уламків снарядів і місця, де матеріал просто поплавився», — розповідає Максим.
Поруч — консоль Playstation, на якій грали захисники на тих самих вишках Бойка. У музеї планують залишити можливість пограти на ній — саме в ті ігри, в які грали українські бійці.
Прапор «КРАКЕНу» з автографами бійців спецпідрозділу Максим виграв на одному благодійному аукціоні.
«Згодом у мене виникли сумніви щодо організаторів того аукціону, тому я надіслав фото прапора знайомому, який у „КРАКЕНі“ давно, — каже Максим. — Побачивши підписи, він сплакнув: там були імена тих, хто стояв біля початків підрозділу, і багатьох з них, на жаль, уже немає в живих».
ПЗРК «Стінгер», з яким військовий «Азову» збив російський гвинтокрил на Запорізькому напрямку.
Також тут можна побачити скриньку з незаконного референдуму за «входження» Херсонщини до складу РФ. Усередині — десятки справжніх бюлетенів. Максим наголошує на їхній справжності, оскільки на ринку часто трапляються підробки.
І великий контактний стіл з сотнею об’єктів, «які можна крутити-вертіти, дивитися». Серед них — традиційний ніж одного якута-окупанта, документи, рації, годинники, шеврони, прилади нічного бачення. На іншому столі поруч — також речі окупантів: гральні карти з порнографічними сюжетами, органайзер російського офіцера з так званої ЛНР зі згадками про фільтрацію українців, розкладом дня та іншим «величезним масивом інформації».
Максим зазначає, що вони спілкуються з директором Музею історії України в Другій світовій війні щодо можливих спільних проєктів, однак поки що подробиць немає.
«Я також передав два вихідні відео з окупації, які знімав особисто. Нині вони презентуються на виставці в Лондоні, яку, зокрема, створював і цей музей».
Музей воєнних артефактів поки що не працює у відкритому форматі. За оновленнями можна стежити тут.
