Борис Михайлов — найвідоміший у світі український фотограф. Михайлов народився в Харкові 1938 року та більшу частину життя прожив там, а наприкінці 1990-х почав жити в Берліні. Він виставлявся в найбільших музеях США та Європи, зокрема в Музеї сучасного мистецтва (Нью-Йорк), галерея Саатчі (Лондон), Художній музей (Берлін), Музей сучасного мистецтва (Рим). Єдиний українець — лауреат Hasselblad, яку називають Нобелівською премією для фотографів.
У київському PinchukArtCentre стартувала виставка його робіт у межах проекту «Заборонене зображення». DTF Magazine згадує своє бліц-інтерв’ю з Борисом Михайловим, яке ми взяли під час його візиту до Києва минулого року
— Молодість — це підвищене бажання.
— У 20 років я постійно думав про гроші. Як Рембрандт.
— Теперь я пишаюся навіть тими рисами мого характера, якими в молодості не пишався.
— Ніхто й ніколи не знає, що саме треба знімати. І тоді, в 1960-х, ніхто нічого не знав, а тепер — й поготів.
— Не пам’ятаю, яку музику я слухав у 20 років. Мабуть, радянську. А далі вже був Pink Floyd.
— Я не пам’ятаю ніякі божевільні витівки зі своїх студентських років. Мабуть, тому, що я ніколи нікому про них не розповідав. І не запам’ятав.
— Після того як КДБ звинуватив мене у виробництві порнографії, я продовжив займатися тим самим. Просто з одного заводу пішов на інший.
— У юності я був цілком нормальним. І ця нормальність давала поштовх, як мені тепер здається. Нормально — це коли все правильно. Кохаєш, дружиш, поважаєш, навчаєшся — ось тоді все нормально. Але цього стає мало, й ти починаєш усе руйнувати. Мабуть, так.
— Після першої фотографії я одразу відчув, що я успішний. Це було у 28 років.
— Я вперше взяв до рук камеру дуже пізно. Любив у баскетбол пограти чи ще щось подібне, а камеру терпіти не міг.
— Ми сповідували цінності надії, тільки надії. Надії юнаків живлять.
Фото: Максим Білоусов, виставка у PinchukArtCentre
