Опубліковано рідкісне інтерв’ю британця Burial, одного із найвпливовіших сучасних електронних продюсерів. А свого часу — чи не найтаємничішого музиканта, особистість якого намагались розкрити таблоїди. Тоді його особистість знали не більше пʼяти людей.
Цю розмову записав журналіст Ден Генкокс у 2007 році для The Guardian.Текст вийшов з окремими цитатами напередодні релізу другого лонгплею Burial — Untrue. Тепер, через 18 років, Генкокс опублікував у себе в блозі повну версію інтервʼю, а DTF Magazine наводить українською деякі із найцікавіших цитат.
Весь матеріал в оригіналі читайте на сайті Дена Генкокса.
1. — Твої треки ж не зовсім клубні, правда?
— Ні, радше вони народжуються з того відчуття, коли ти повертаєшся додому — у мінівені, нічному автобусі чи пішки через Лондон пізньої ночі, і музика все ще відлунює в тобі.
Я терпіти не можу саму ідею фонової музики — це ж для позерів. Хоча нічого поганого немає в тому, що музика іноді звучить просто тлом. Але клубна музика — інша: вона має рух, динаміку. У клубі все може змінитися від однієї нової ноти, і раптом уся зала вибухає через якусь дрібницю. Мені подобається, коли слухаєш музику в навушниках і поруч із нею розгортається справжнє життя.
2.
Це досить сумно, але моя музика, мабуть, саме для тих, хто любить блукати похмурим Лондоном під дощем. Може звучати як дурниця, але здебільшого моє життя саме так і виглядало. Всі знають це відчуття. Всі. А якщо ні — отже, вони просто зависають у All Bar One (велика мережа барів та ресторанів у Великій Британії. — Прим. DTF Magazine). Моя музика — це маленьке святилище. Наче цілодобовий кіоск у парку, де продають чай і каву, вогник у темряві.
3.
Я кліпаю — і минають роки. Коли говорять про музику в цій країні, про її недавню історію, завжди щось лишається поза увагою. І серед іншого — наскільки важливими були хардкор-рейв, джангл і garage.
[…] Ця музика існує вже досить довго, щоб справді впливати на людей. Вона стала частиною того, чим сьогодні є Англія. Люди жили й помирали заради цієї музики. Це не просто значок, який ти носиш, бо кілька разів сходив у клуб. Це — цілий світ. І я думаю, що дабстеп — наступний етап цієї еволюції.
4.
[…] Але водночас було відчуття завершення, суму через те, що ця культура зникла. Клубну сцену наприкінці 1990-х комерціалізували: її відібрали у рейверів і продали їм назад.
Насправді мої треки ніколи не були призначені для слухачів. Я писав їх для братів — насамперед для старшого, який тоді ходив на ті рейви й сам робив музику, коли був молодим. Я хотів повернути йому той загублений звук.
Переглянути цей допис в Instagram
5.
Я просто експериментую — я не вмію «правильно» писати пісні. Часом здається, ніби я хитрую: випускаю треки, ще не навчившись їх по-справжньому створювати. У мене найбільша повага до людей, які дійсно технічно обдаровані у музиці, але я — не з них. Я дуже стараюся вчитися й наздогнати.
6. — Чи був момент, коли ти вирішив: «Я буду анонімним, я просто буду Burial»?
— Спочатку я надсилав Стіву треки, і в мене не було імені. «Burial» — це просто назва одного із треків, і Стів сказав: «О, то це твоє ім’я?» А я відповів: «Ні… е-е, ну гаразд».
Я хочу робити музику, у якій можна загубитися. Мої улюблені треки — це white labels (платівки без підпису), коли взагалі не знаєш, хто їх створив. Я обожнював це у старих джангл-треках — коли ти взагалі нічого про них не знав, і ніщо не заважало насолоджуватися. Я пам’ятаю, як чув garage-трек на піратському радіо, сидів і чекав, коли диджей назве платівку, але мікс був таким щільним, що він просто продовжував грати, а я сидів ще годину, сподіваючись дізнатися, як називається ця композиція.
І зрештою я зрозумів, що мені навіть більше подобається саме так. Мені подобається ця таємниця. І я усвідомив, наскільки це було б круто — передати це у своїх треках. До того ж це весело, бо я, по суті, такий собі дуже нікудишній супергерой… Думаю, лише п’ятеро людей поза моєю родиною знають, що я роблю музику. Сподіваюся. І так воно й залишиться.
7.
— І ти весь час стримувався, щоб не сказати: «Це я»?
— Це не удавання, це просто мій стиль. Я не зміг би робити все інше, навіть якби спробував. Якщо я виходжу кудись, то хочу лишатися в темряві, десь позаду. Я б із задоволенням зробив кілька колаборацій з іншими продюсерами. Хочу трохи вийти «у світ», але тримати все під жорстким контролем. Я не читаю пресу, не сиджу в інтернеті. Так цікавіше. Тримати це в таємниці. Втрачена мистецька навичка зберігати секрети… Я хочу робити це правильно. І річ у тім, що коли вже ти обираєш цей шлях, він має бути або на 100%, або ніяк. Неможливо бути «напіванонімним».
8.
[…] Я просто люблю дощ. Зробив би все, аби бути під ним — просто на краю зливи чи високо над нею, споглядаючи зверху. Є купа відверто відстійних треків, які я обожнюю тільки тому, що в них є звук дощу чи грози. Все просто, нічого складного (сміється).
Я люблю це відчуття, коли щось тебе з’їдає зсередини, і ти виходиш у дощ. Тобі холодно, аж спину зводить від ознобу, але це тремтіння — ніби намагається тебе зігріти, потурбуватись.
Ще один важливий текст: «Музикант John Object приєднався до ЗСУ на третій день великої війни. Публікуємо запис із його щоденника»
