Дискусії щодо створення музею сучасного мистецтва України тривають з 1992 року, проте за більш ніж три десятиліття ця ідею так і не реалізували. Насправді, у країні є кілька інституцій, що спеціалізуються лише на сучасному мистецтві, і більшість з них — приватні ініціативи, як-от PinchukArtCentre, музеї сучасного мистецтва в Одесі, Херсоні та Луцьку. Водночас голова правління та співзасновниця ГО «Музей сучасного мистецтва» Ольга Балашова вважає, що музей сучасного мистецтва не може бути приватною ініціативою, — тоді «інтереси власника завжди переважатимуть громадські інтереси».
Ведуча подкасту DTF Magazine «Феномени української культури» Анна Цупко розпитала Ольгу про гіпотетичне наповнення музею, де міг би розміститись виставковий комплекс, а також чому Анатолій Криволап та Іван Марчук не в першому ряду сучасних українських художників, як це подають медіа.
Чим займається ГО «Музей сучасного мистецтва»
Ми адвокатуємо створення Музею сучасного мистецтва в Україні. У нас на сайті є повний таймлайн подій, як розвивалася дискусія щодо створення музею сучасного мистецтва, починаючи з 1992 року. Усі президенти, окрім Віктора Януковича, казали, що готові заснувати такий музей, зробили певну кількість кроків у цьому напрямку, але цього так і не сталося.
Ми разом з Юлією Гнат, співзасновницею нашого ГО, працювали 2018 року в Національному художньому музеї, де одним із завдань було виростити музей сучасного мистецтва всередині національного.
Попри те, що є і політична воля, і декларації з високих трибун, все одно щось іде не так. Тому, створивши таку карту і побудувавши систему (вже в ГО. — Прим. DTF Magazine), ми вирішили, що нам треба говорити не про потребу створити музей сучасного мистецтва, а про розвиток системи мистецтва, адже тоді музей з’явиться як наслідок. Якщо уявити систему як ієрархічний айсберг, то музей — це його вершина.
Про проблему наповнення музею
Багато колекцій сучасного українського мистецтва перебувають у приватних руках, і часто це означає, що в дослідників, мистецтвознавців і кураторів немає до них доступу. Тобто ми знаємо, що є щось у колекції такого-то колекціонера, але які саме роботи, в якій кількості чи вони досі в нього — ні. До того ж більшість колекцій не зацифровані.
Найбільша та найрепрезентативніша колекція сучасного мистецтва — у Віктора Пінчука. Ми бачимо ту частину, що з’являється на виставках PinchukArtCenter, але зайти й подивитися, що є в колекції самого Віктора Пінчука — неможливо.
Коли ми говоримо з колегами, хто найважливіший художник, починається батл: хто заслуговує цього звання, а хто — ні. Іван Марчук та Анатолій Криволап — обидва в третьому ряду. Це консенсус: серед професійної спільноти ви не зустрінете людину, яка скаже, що Марчук — головний сучасний український художник, але це дуже популярна думка серед медіа.
Саме для цього потрібні мистецькі інституції, тому що має бути не просто чиєсь рішення або думка, а доказова база: написана одна, друга, третя книжка про певний період в історії, яке місце займає той чи інший художник у цьому періоді, наскільки важливою, цікавою та впливовою є його практика. Це дослідження має бути продискутовано у сфері професіоналів, наприклад у формі конференції або полеміки на сторінках журналів.
Професійний консенсус у якийсь момент зупиняється, але це не означає, що він не переглядатиметься, бо це гуманітарна сфера, де можливо дивитися з різних боків.
Про рейтинги і списки найкращих сучасних українських художників
Ми 2021 року сформували список з приблизно двохсот імен. Вартісних художників, звісно, значно більше, але треба почати з цього, щоб добирати далі.
Про окремі імена, які нібито займають перше чи друге місце на українській артсцені, судять за рівнем продажу та цінами на роботи. Але це точно нерелевантна оцінка, адже будь-що можна продати за стільки, за скільки його куплять.
З мистецтвом те саме, і це жодним чином не свідчить про його рівень. Але в нас, за відсутністю інших, це один з основних критеріїв, і це велика проблема.
Також у нас немає програми з ретроспективних виставок художників, у якій вони могли б показати доробок на певному етапі кар’єри: коли митець досяг якогось рівня розвитку або вже в кінці кар’єри. Немає жодного художника, який мав би велику ретроспективну виставку, на якій зібрані всі його твори. Сказати, що це сором для сучасної країни — не сказати нічого.
Так, ми бачили виставки проєктів окремих авторів, але це персональні виставки. А ретроспектива має концептуалізувати доробок, це фактично написана книжка, тільки розгорнута в просторі та презентована в музейній експозиції.
Цього бракує, і це може робити тільки професійна інституція, якої немає, а це означає, що ми не знаємо художників. Тому рейтинги, які робитимуть будь-які журнали, будуть дуже наївними і смішними за відсутності цієї проробленої роботи. Тільки пред’явивши доробок, ми можемо зрозуміти, з чим маємо справу. Усе інше — на рівні пліток.
Що має бути в музеї сучасного мистецтва
Усе, що ми називаємо contemporary art — період після 1960-х років — в Україні має збиратися з 1954 року, коли країна набула тих географічних кордонів, в яких отримала незалежність, і в яких має існувати завжди. Це той рік, коли був приєднаний Крим, що збіглося з багатьма процесами, які в історії називається «періодом відлиги». Тоді з’явилося багато новітніх способів реагувати, думати й інтерпретувати мистецтво, навіть всередині радянської машини.
Україна не зробила свою частину роботи щодо музею сучасного мистецтва з різних причин: не була достатньо сформована або була колонізована в той час, коли це робили колеги, наприклад у Європі. Тому в нас є певна можливість створити це в інший спосіб, більш притаманний сучасності.
Це як з банківською системою, яка значно простіша, мобільніша, більш диджиталізована, ніж у Європі. Так само ми можемо побудувати сучаснішу музейну інституцію. Наше завдання — не просто скопіювати, а зрозуміти, яка є потреба сучасного художнього процесу і якою може бути відповідь на цей сучасний художній процес.
Багато хто нам казав, що треба знайти якогось олігарха, навіть деякі називали імена, хто може створити таку інституцію. Але ми переконані, що музей має існувати на податки людей, яким належить це мистецтво. Не просто доступ до якоїсь розкоші або кимось подарована можливість, яка залежить від тисячі обставин, а прописана всередині держави потреба мати інституцію, яка відповідає за розвиток сучасного художнього процесу, за те, що в режимі реального часу ми фіксуємо нашу пам’ять і розуміння себе через мистецтво. Це має фінансуватися нашими податками, тобто належати нам, безпосередньо кожному громадянинові України. Досі ніхто нас не переконав, що має бути інакше.
Також важливо, щоб це був не один музей у центрі Києва, Харкова або іншого міста, що мав би національну колекцію, як це було нормально абсолютно для XIX або XX століття. На нашу думку, це має бути мережа з колекцією, а навколо цієї колекції — інфраструктура, що її зберігає, досліджує і забезпечує вічне життя, тобто на сто, двісті й більше років, адже це найважливіша річ, яку дуже часто не розуміють ті люди, які просто приходять у музеї.
Про будівлю музею
Ми в ГО «Музей сучасного мистецтва» вважаємо, що треба адаптувати ті простори, які є, зокрема й з екологічних міркувань, адже є багато всього і є простори, які потребують цієї конверсії. До того ж хотілося б, щоб був легкий доступ, у центральній частині міста, де не скрізь є можливість будувати нове.
Коли ми говоримо про мережу музеїв, то, звичайно, в різних містах може бути по-своєму, але думка, що найдорожче — це мати простір, є стереотипом.
Усі наші дискусії про музей починалися та закінчувалися тим, що потрібна будівля. Але мало хто розуміє, що це найменше в тому, чим є музей взагалі. Так, це великі суми та зусилля, але за правильної роботи колекція завжди перевищуватиме цінність самої будівлі.
Чому приватні інституції — не замінник музею сучасного мистецтва
Приватна інституція не може виконувати роль, яку ми адвокатуємо, просто тому, що в неї є власник, і інтереси власника завжди переважатимуть громадські інтереси, це нормально і правильно.
Проблема в тому, що ми вимагаємо від приватних інституції виконання соціальної ролі чи місії просто тому, що в нас немає інституції, яка б опікувалася і закривала потреби суспільства.
