DTF Magazine продовжує рубрику, присвячену тому, як мистецтво зображує війни. Цього разу розповідаємо про фотопроєкт 2008 року британських фотографів Адама Брумберга (Adam Broomberg) та Олівʼє Чанаріна (Oliver Chanarin) «День, коли ніхто не загинув» (The Day That Nobody Died) про війну в Афганістані.
На сьомий рік війни вони відправилися до місця базування британських військ у провінцію Гільменд. І замість фотокамер взяли з собою 50 метрів фотопаперу, на якому за допомогою сонця і «фіксували» події війни. За вісім днів вони створили 12 абстрактних зображень, що увійшли до серії «День, коли ніхто не загинув»
Передісторія створення серії
«Насправді, це був радше перформативний твір, акт спротиву банальним зображенням, яких від тебе вимагали, коли ти підписував договір про співпрацю з Міністерством оборони, — розповідають фотографи в інтервʼю Dazed. — Вони надають вам безпрецедентний доступ до лінії фронту, а ви натомість — повний доступ до ваших зображень і процесу їхнього створення».
«Приєднання [журналістів до бойових підрозділів] — геніальна, досить прихована система контролю над зображенням, які робили в Іраці та Афганістані з 2001 року, — продовжують вони. — Ми хотіли критикувати та аналізувати цю систему, тому замість фотоапаратів взяли 50-метровий аркуш фотопаперу, і щоразу, коли нам казали, що є подія, яку “варто” сфотографувати, ми робили 6-метрову фотограму замість фігуративного зображення».
Фрагменти фотопроєкту «День, коли ніхто не загинув» (2008)
Про процес створення робіт
Брумберг і Чанарін взяли з собою світлонепроникну коробку з рулоном фотопаперу і час від часу виставляли відрізки на сонце на 20 секунд. На відміну від звичайних воєнних фотографій, їхні роботи відображали сліди процесу роботи над зображеннями і мали на меті «створити своєрідний розтин фотожурналістської репрезентації конфлікту», йшлося у пресрелізі до першої виставки, що відбулася в галереї Гудмана у Лондоні.
Окрім цього, вони зняли фільм про коробку, в якій «подорожував» фотопапір. Її возять на американському гелікоптері «Чінук» і у темних Land Rover, а потім кладуть на підлогу намету.
Як зазначається на сайті фотографів, вони приїхали «в найсмертоносніший місяць війни». У перший же день їхнього візиту знайшли мертвим журналіста BBC Абдулу Самаду Рохані, а дев’ять афганських солдатів та поліцейських загинули через напад терориста-смертника. Фотографи приїхали на місце першого злочину на джипі, в якому лежав фотопапір. На місці вони відкрили двері джипа на 20 секунд і закрили, зафіксувавши лише мить світла. Так вони продовжували працювати і надалі, а втрати тривали до п’ятого дня — саме у той день ніхто не загинув, що і стало назвою фотопроєкту.
Багато британських солдатів були спантеличені процесом роботи фотографів. «Ми проводили години з офіцерами та солдатами, розмовляли, їли з ними тричі на день, і багато хто не розумів, що ми робимо, — каже Брумберг. — Ось була коробка, яку вони не могли відкрити, бо це зіпсувало б папір, але яку вони мусили возити з нами. Одні сприйняли це з підозрою, для інших — це стало предметом насмішок. Вони, мабуть, добре посміялися з цього, коли ми поїхали».
Про реакцію та значення фотопроєкту для жанру воєнної фотографії
Хоча Брумберг і Чанарін працювали у зонах конфлікту, зокрема у Руанді, Судані, Іраку, їхні зображення більше відносять до концептуальної фотографії, аніж репортажної. Наприклад, в Іраку вони сфотографували настінні зображення у «Червоному будинку» — штаб-квартирі Арабської Соціалістичної Бааської партії, якою тоді керував Садам Хуссейн, і місці катування увʼязнених курдів.
«Коли Брумберг і Чанарін прибули до Афганістану, війна [2001-2021] йшла вже сьомий рік, і на той час вже давно циркулював надлишок фотографій, що зображують смерть і насильство, — йдеться у матеріалі The New York Times, які відібрали одну зі світлин серії до “25 фотографій, які визначили сучасну епоху”. — Навряд чи існує консенсус щодо того, що не варто показувати на фотографіях війни, але існує певний консенсус щодо необхідності свідчити про неї. Своїми фотографіями Брумберг і Чанарін знайшли новий, несподіваний, але не менш емоційний спосіб зробити це».
У виданні 032с зазначають, що від них, як від фотографів, закріплених в армії, ймовірно очікували документальних образів, а натомість вони створили «щось абстрактне, непереконливе і дещо суперечливе».
«Критики визнали їх ворожими до процесу правди, горя та героїзму. Проте, коли ми дізнаємося про солдатів, які повертаються додому і борються з посттравматичним стресовим розладом, ми можемо уявити кольорові поля як дивовижно правдиві репрезентації досвіду війни і повернення з неї — спогадів, яким бракує ясності і різкості документального об’єктива, — додає авторка видання. — Для мене “День, коли ніхто не загинув” символізує важливий відхід від репрезентації, і того, що комерційне призначення їхньої роботи зазнало краху».
