Новий фільм Аліс Винокур розповідає про трьох жінок: режисерку, модель і візажистку, чиї історії перетинаються на тижні моди в Парижі. Режисерку зіграла Анджеліна Джолі, а одну з другорядних ролей виконала українська модель Юлія Ратнер. У «Кутюр» українка грає саму себе — Ратнер і Винокур познайомилися за рік до початку знімань, коли режисерка шукала дівчину на роль української біженки. Винокур написала історію героїні зі слів Юлі та з особистих вражень від їхнього спілкування.
В інтерв’ю DTF Magazine Юлія Ратнер розповідає про свою участь у «Кутюр», емоційну складність гри самої себе, видалені сцени та росіян у європейській фешен-індустрії, а також ділиться ексклюзивними кадрами зі знімань
Про «Кутюр»
Героїня Джолі — режисерка Максін. У стрічці вона дізнається, що має рак молочної залози, а також заводить роман з колегою, якого зіграв Луї Гаррель.
Модель Аду зіграла модель та акторка Аньєр Аней, для якої ця роль стала першою. Її героїня — біженка із Судану, яка прийшла в модельний бізнес, тікаючи від війни вдома.
А візажистку Анжель, «яка працює в тіні подіумів», грає швейцарська акторка Елла Рампф («Сире»).
«Це фільм про жіночі тіла. Він говорить жінкам, які носять шрами, що ми можемо стати сильнішими, ділячись своїми ранами. Для мене також є щось глибоко політичне в тому, щоб розповідати історію спільноти, а не індивідуальної долі — я хотіла повернути глибину і складність жінкам різних поколінь і походжень, за межами поверхневих образів, які нам так часто пропонують», — каже Винокур про фільм.
«Кутюр» — перший ігровий фільм, який дозволили знімати в кутюрному ательє Chanel у Парижі.
Прем’єра стрічки відбулася на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. Фільм також показували на кінофестивалях у Римі та Сан-Себастьяні.
Юлія Ратнер — про знімання в «Кутюр»
— У фільмі ви граєте саму себе. Наскільки історія в «Кутюр» відтворює вашу?
— Історію написали на основі моїх розповідей і, думаю, вражень режисерки Аліс Винокур від нашого особистого спілкування. Окрім мого персонажа, частина моєї історії також відображена в головній героїні, на ім’я Ада, яку грає Аньєр Аней. Колись, близько десяти років тому, ще підлітком, я так само прилетіла в Париж спробувати свою долю в жорсткій і дорослій індустрії моди.
— Наскільки великий вплив ви мали на те, якою буде ваша героїня у фільмі?
— Насправді повний. Основним завданням на знімальному майданчику було «бути real». Більшість сцен будувалися на імпровізації. Але навіть коли ми працювали за текстом і щось здавалося дивним або «не в тему», ми мали свободу пропонувати інші варіанти.
Жарт про Запоріжжя (на жаль, некоректно перекладений в українському дубляжі), де я кажу, що Запоріжжя — great place… to leave, — це імпровізація, а сміх Ади — справжній. Через те, що команда говорила французькою, у той момент жарт зрозуміла лише Ада.
— А наскільки важко було грати саму себе?
— Не важко. Найлегше було розридатися в сцені, яка, на жаль, не потрапила до фінальної версії. У ній мало бути глибше пояснення психоемоційного стану мого персонажа — я читаю новини з України. Та, чесно кажучи, це й не була гра. Я підняла очі й зрозуміла, що разом зі мною плаче пів команди.
— Ви пропонували додати сцени, які б пояснювали ваш контекст. Це були пережиті особисто вами історії чи історії інших людей, про які ви знаєте?
— Це не були якісь конкретні історії. Повертаючись до попереднього питання, додані мною сцени мали пояснити глядачеві поведінку героїні. Моя перша сцена починається з конфлікту, і мені дуже не хотілося, щоб моя героїня виглядала просто «агресивною», адже за сюжетом я кілька діб їхала з Києва, а події відбуваються на початку повномасштабного вторгнення. Але в оригінальному сценарії не було чіткого пояснення цих обставин і контексту.
Так у фільмі з’явилася сцена з обміном голосовими повідомленнями з хлопцем. Також була ще одна — з переглядом новин, про яку я вже розповідала, але вона не потрапила до фінального монтажу.
— Ви ініціювали додавання українського контексту в сценарій ще на етапі підготовки до знімань. Чи відчували ви відповідальність за те, як саме ці емоції будуть відтворені в кадрі?
— Український контекст у фільмі був ініціативою режисерки. Ми вперше зустрілися ще за рік до початку знімань, і спершу мій персонаж мав бути біженкою. У процесі ми розглядали різні варіанти того, як нагадати глядачу про війну в Україні. У якийсь момент навіть шукали локації в Києві, де мав би відбутись відеодзвінок, так, щоб на фоні були наслідки прильоту. Але цього ми теж в результаті не зняли.
Думаю, режисерка залишила «вільне місце» у сценарії, щоб дати мені свободу пропонувати своє бачення того, як транслювати цю тему глядачеві. Я б залишила сцену з переглядом новин — вона справді була чуттєвою і розкривала героїню з іншого, м’якшого боку. Але мені, як епізодичному персонажу, і так дали дуже багато контролю на знімальному майданчику, за що я безмежно вдячна Аліс і всій команді.
— В одній зі сцен ваша героїня говорить українською з близькою людиною, яка перебуває під обстрілами. Чи важко було емоційно відтворювати цей стан на знімальному майданчику?
— Не важко, зважаючи на те, що голосове було від мого справжнього коханого з Києва, який уже чотири роки ледь не щоночі потерпає від російських обстрілів. Попри те, що такі голосові вже стали нормою для українців і психіка адаптувалася, ти ніколи не перестаєш відчувати страх за рідних, тривогу і біль від усього, що відбувається.
Мені не треба було показувати емоції чи почуття — мені просто треба було перестати їх приховувати, адже вони тут, у мені, завжди, усі чотири роки.
— У «Кутюр» ваша героїня, зокрема, говорить про переїзд з рідного міста і згадує війну в Україні. Наскільки європейський фешен обізнаний про агресію Росії і чи цікавиться тим, що відбувається в нас?
— Загалом — не обізнаний. Навіть не хочу переповідати абсурдні речі, які іноземці мені казали і кажуть. Обізнані лише одиниці — ті, хто свідомо обирає залишатися в контексті, здебільшого через близьких українців. Я дійшла досить простого висновку: неможливо описати або пояснити війну, особливо сучасну, тому, хто ніколи її не переживав. Розуміння я знаходила в іранців, косовців і грузинів.
— Здається, що тепер у фешен-індустрії дедалі частіше співпрацюють з росіянами: ми бачимо їх на подіумах, бренди створюють колаборації з російськими кріейторами. Чи помічаєте ви ці зміни і як гадаєте, чому так відбувається?
— Це не відбувається — так і було. Мені шкода бути вісником поганих новин, але росіяни як були повсюди, так і залишаються. Вони відкривають покази, стають обличчями брендів, знімаються в кампейнах. Буває, приходиш на кастинг французького бренду, а там уся команда — росіяни. Приходиш на зйомку і вже на місці дізнаєшся, що фото й відео роблять вони. Або що друга модель у кадрі — росіянка. Вони інтегровані в кожен процес.
Чесно, відверто — це важко, і це засмучує, і обурює, і викликає ще сотні негативних емоцій. Якщо розвернутись і піти з такої роботи, тобі знайдуть заміну за 20 хвилин, а в «титрах» залишаться лише російські імена. І виходить, що зі сторінок «стираються» не вони, а ми.
Єдине правильне рішення — концентрувати всю увагу на українцях: підтримувати своїх, просувати їх, робити популярними й обговорюваними. Митців, моделей, музикантів, акторок, спортсменів, кріейторів, дизайнерок, фотографів — кожного, хто працює на якісну популяризацію нашої культури.
Замість того, щоб писати гнівний коментар під постом західного бренду, який найняв росіян, напишіть п’ять позитивних відгуків під постами українців, чия творчість вам відгукується. Нам життєво важливо насамперед підтримувати й популяризувати власне.
— Загалом ваша кар’єра почалася дуже рано, у 15 років. І відтоді ви постійно змінювали міста: Київ, Париж, Мілан. Чи змінилося у вас відчуття «дому» після початку повномасштабного вторгнення?
— Фізичний дім у мене один і назавжди. Моя квартира на Соломі. Це місце — це я, а я є цим місцем. Ментально дім для мене — в обіймах мами й коханої людини. Усе інше — тимчасове, а я в ньому лише гість.
