З 25 жовтня по 2 листопада в Києві триватиме один з найстаріших і найбільших кінофестивалів України — «Молодість». Передусім він відкриває глядачам нові імена, представляючи дебютні повні та короткі метри. І за традицією привозить у Київ понад сотню українських та міжнародних стрічок — від гучних фестивальних хітів до прем’єр українського короткого метру.
Про деякі з цих фільмів ми вже писали в наших щоденниках з Канн і Венеції — радимо не пропускати «Просто випадковість», «Безмовну подругу» та Holofiction. Проте цьогорічна програма виявилася такою потужною, що цей гайд ми присвятили лише фільмам, які ще не згадували раніше. На прохання DTF Magazine Соня Вселюбська розповідає про десять стрічок фестивалю, які варто побачити.
1. «Торт для президента» (The President’s Cake), 2025
Режисер — Хасан Хаді
Виробництво — Ірак, США, Катар
Коли дивитися: 26 жовтня, 14:00 (кінотеатр «Будинок Кіно»)
Коли дивитися: 27 жовтня, 12:00 (кінотеатр «Будинок Кіно»)
У період свого тиранічного правління Саддам Хусейн запровадив абсурдне правило: усі мають святкувати його день народження, навіть якщо країна живе за межею бідності. Головній героїні, дівчинці Ламії, випадає «честь» приготувати торт для президента. Якщо вона не впорається — покарають усю родину. У селі немає ні яєць, ні борошна, ні цукру, ні грошей, тож Ламія бере свого найкращого друга-півника і вирушає в місто по інгредієнти.
Хоча фільм і потрапив до фестивальної секції Teen Screen, не варто вважати його просто розважальною дитячою стрічкою. «Торт для президента» — це насамперед історія про війну, жорстокість і дитинство в умовах тотальної тиранії. Оскільки розповідь ведеться з перспективи маленької дівчинки, режисер загорнув її в тони чарівної казки. Яскраві кольори, наївність і сам наратив, виконаний у традиціях пригодницького мультфільму, слугують лише оманливою завісою, під якою приховується безнадійно жорстокий світ.
Фільм тріумфально дебютував у Каннах у конкурсі «Двотижневик режисерів», де здобув нагороду глядацьких симпатій. Після цього успіху він був на розхват у програмах найбільших фестивалів, як-от у Торонто чи Лондоні.
2. «Ремонт», 2025
Режисер — Ґабріелє Урбонайтє
Виробництво — Бельгія, Латвія, Литва
Коли дивитися: 28 жовтня, 20:00 (кінотеатр «Жовтень», зала «Гегемон»)
Ілона нарешті має все, про що мріяла: нову простору квартиру, коханого й улюблену роботу з текстами. Але вже в перші дні переїзду ілюзії починають розсипатися: хлопець поводиться як дурень, мати докучає їй порівняннями з «дочкою подруги», і на додачу в будівлі починається ремонт. Коли Ілона майже на межі, на її балконі з’являється будівельник Олег (Роман Луцький) — біженець з України, з яким вона знаходить більше спільного, ніж з усіма людьми у своєму новому, сумнівному оточенні.
«Ремонт» вже закохав у себе європейських глядачів на світовій прем’єрі в Карлових Варах і успішно вийшов у прокат у Чехії. Нарешті стрічка дістається України в рамках основного конкурсу «Молодості».
Фільм справедливо називають східноєвропейською версією «Найгіршої людини у світі», адже це портрет тривог міленіалів. Попри ноти депресії, «Ремонт» є скоріше ніжною історією, підсиленою витонченою операторською роботою на 35-мм плівці, що демонструє актуальну потужність нового литовського кіно. Зокрема, це той рідкісний приклад, коли українські персонажі постають у фільмі не як жертви, а як цікаві, повноцінні герої, яким і є персонаж Романа Луцького. Його досвід війни та змінений світогляд стають каталізатором для нового розуміння життєвих цінностей головної героїні.
3. «Блакитна чапля» (Blue Heron), 2025
Режисерка — Софі Ромварі
Виробництво — Канада, Угорщина
Коли дивитися: 31 жовтня, 12:00 (кінотеатр «Жовтень», зала «Гегемон»)
Канадська режисерка Софі Ромварі — одна з найцікавіших авторок, що довгий час працювала лише в жанрі короткого метру. У її більш як десяти короткометражних фільмах провідними темами були ідентичність, родинна спадковість і фізичні архіви. Ці стрічки виконані на межі ігрового та документального кіно. Її найвідоміший, дещо експериментальний короткий метр «Still Processing» (2020) — про незавершену скорботу в родині через смерть старших братів — був дипломною роботою в Йоркському університеті. Фільм здобув безліч нагород і рідкісну для короткого метру увагу світової преси. Цього року Ромварі нарешті наважилася представити свою першу повнометражну роботу.
«Блакитна чапля» — це напівбіографічна, напівдокументальна стрічка, дія якої починається в дев’яностих роках в родині угорських емігрантів на околицях Ванкувера. Головна героїня, восьмирічна дівчинка, спостерігає за небезпечною поведінкою свого брата Джеррі, чиї психологічні проблеми ескалюють з кожним днем. У середині фільму з’явиться несподіваний, але разючий сюжетний твіст, який, без перебільшення, робить фільм однією з найталановитіших робіт цього року. Прийняття стрічки говорить саме за себе: Софі Ромварі здобуває нагороди на кожному фестивалі, який відвідує, зокрема в Локарно та Торонто.
4. «Дракула» (Dracula), 2025
Режисер — Раду Жуде
Виробництво — Румунія, Австрія, Люксембург, Бразилія
Коли дивитися: 31 жовтня, 14:00 (кінотеатр «Жовтень», зала «Гегемон»)
Надзвичайно продуктивний автор сучасного румунського кіно тільки набирає обертів: цього року він представив аж дві повнометражні стрічки, і обидві потрапили до селекції «Молодості». Якщо «Континенталь 25», вперше показаний в основному конкурсі Берлінале, є наївною мелодрамою, знятою на айфон в естетиці неореалізму, то «Дракула» з основного конкурсу Локарно — це радикально інше явище, у якому Жуде досяг метарівнів божевілля.
Сучасне румунське кіно: фестивальна аномалія, жанрова пустеля
«Дракула» — тригодинний екскурс в історію репрезентації найвідомішого вампіра. По правді, складно передати словами наративну логіку фільму; навіть сам Жуде в інтерв’ю порівнює його з шаурмою. «Дракула» — скоріше кислотна пригода в румунську ідентичність створіння, яку режисер представляє через знятий на айфон брехтівський театр у дешевому закладі, огидне ШІ-порно й вирізки з вітчизняної реклами. Усі ці сюжетно-візуальні елементи роблять стрічку доволі важкою для перегляду, але вона точно стане незабутнім досвідом на великому екрані.
Раду Жуде змонтував весь фільм з постсоціалістичної реклами Румунії. Обговорюємо його з режисером
5. «Гість», 2025
Режисер — Вітаутас Каткус
Виробництво — Литва, Швеція, Норвегія
Коли дивитися: 29 жовтня, 14:30 (кінотеатр «Жовтень», зала «Гегемон»)
Ще один литовський фільм, представлений у секції «Фестиваль фестивалів», що знову вказує на народження нової хвилі національного кінематографу. Як і «Ремонт», ця стрічка також знята на плівку, і в центрі сюжету — молода, розгублена особа. «Гість» розповідає про чоловіка, який бере відпустку від рутини молодого сімейного життя і їде в невелике рідне містечко, щоб продати стару квартиру. Там він блукає житловими по кварталах і парках, знайомиться з місцевими, купує дітлахам морозиво і просто сидить у квартирі, насолоджуючись тишею.
Режисер стрічки Вітаутас Каткус раніше представляв свої короткі метри в Каннах та Венеції, де вони здобували особливу увагу, і тепер дозрів до повного метру. «Гість» — це, звісно, кіно не стільки про сюжет, скільки про атмосферу, де через тишу й суперкомфортне 16-мм зображення іронічно обігрується сучасний литовський урбанізм, у якому все ще помітний слід соціалізму. У режисера це створює химерне поєднання з сучасним європейським статусом. Власне, соціалістичний слід присутній не лише в міській атмосфері, а й в ідентичності героїв фільму.
6. «Магеллан» (Magellan), 2025
Режисер — Лав Діас
Виробництво — Португалія, Іспанія, Філіппіни, Франція, Тайвань
Коли дивитися: 1 листопада, 10:00 (кінотеатр «Жовтень», зала «Гегемон»)
Коли дивитися: 2 листопада, 15:00 (кінотеатр «Жовтень», зала «Гегемон»)
«Молодість» знаменита своєю любов’ю до Лава Діаза, і програмники просто не могли не привезти його новий епік. Особливо коли ця робота настільки крута, що після Каннського фестивалю преса обговорювала, чому її розмістили в паралельному, а не в основному конкурсі. Цей 160-хвилинний фільм розповідає масштабну історію амбітного португальського мореплавця Фернана Магеллана, який у XVI столітті стає частиною жорстокої кампанії із завоювання та насильницького навернення у християнство населення Південно-Східної Азії. На Філіппінах він стикається зі спротивом і власною смертністю.
«Магеллан» — можливо, найкрасивіша й точно найгіпнотичніша робота Діаза. Тут, звісно, не буде дорогих видовищних сцен битв, натомість — властива філіппінському автору сувора статика, довгі театральні діалоги та захопливий пейзаж реальних локацій. Усе це слугує тлом для розповіді центральної для режисера історії про жахи колоніалізму.
Зокрема, саме «Магеллан» може стати найкращим «вхідним квитком» для знайомства з таким експериментальним режисером. Зазвичай його стрічки тривають на кілька годин більше, а сюжету в них значно менше. До того ж роль Магеллана тут грає відомий мексиканський актор Ґаель Гарсія Берналь, від якого складно відвести погляд.
7. «Любов, що не зникає» (The Love That Remains), 2025
Режисер — Глінур Паулмасон
Виробництво — Ісландія, Данія, Швеція, Франція
Коли дивитися: 25 жовтня, 12:30 (кінотеатр «Жовтень», зала «Гегемон»)
Коли дивитися: 27 жовтня, 19:30 (кінотеатр «Жовтень», зала «Кіноман»)
Цього року «Молодість» знову презентує Скандинавську панораму, що складається з шістьох стрічок. Серед них — «The Love That Remains», свіжий улюбленець фестивалів, який уже встиг заявити про себе в Каннах і Торонто. Ісландський режисер може бути відомий українському глядачеві за фільмом «Godland» (2022), у якому він відобразив історію кризи релігійної віри на прикладі данського священника у XIX столітті. Новий фільм кардинально відрізняється за формою від «Godland», проте у стрічок є спільні риси: стриманість зображення, споглядальна ісландська пейзажистика та відображення того, як мінлива нордична погода перегукується з людською поведінкою.
«The Love That Remains» — чорна комедія про один рік із життя сільської ісландської родини, де колапсує шлюб між рибалкою Магнусом та візуальною мисткинею Анною. Хоча такий сюжет може звучати тривіально, фільм набуває несподіваних напрямів: він містить властиві своєму піджанру гучні сцени ментальних брейкдаунів і меланхолії, поєднуючи їх із заворожливими сюрреалістичними вкрапленнями. І цей абсурдизм та сюрреалізм лише ескалюють у міру того, як режисер відкриває чутливі, кумедні й інколи нездорові деталі з життя пари. Креативність деяких мізансцен чи відтворення химерних снів, що навідують героїв, вражає сміливістю, але водночас зберігає частку співчуття до всіх персонажів, що страждають від цього болісного етапу.
8. Коли задзвонив телефон, 2024
Режисерка — Іва Радіоевич
Виробництво — Сербія, США
Цього року загальна селекція фестивалю багата на талановиті документальні стрічки, але фільм «When The Phone Rang» — мабуть, найнезвичніший з усіх відібраних. Представлений у програмі «Форма», присвяченій стрічкам, що креативно експериментують з можливостями аудіовізуального мистецтва, він і є найкращою ілюстрацією цієї секції. Це третій повнометражний фільм сербської авторки Іви Радівоєвич.
Одного дня о десятій ранку 1992 року головна героїня Лана піднімає слухавку телефона, що символізує розпад Югославії. Цей 73-хвилинний фільм розділений рівно на 11 сцен, кожна з яких відмічена телефонним дзвінком. Цифра одинадцять також відповідає віку одинадцятирічної героїні Лани, яка є своєрідним аватаром юної режисерки. Власне, назва фільму є ключовим моментом, навколо якого побудований увесь наратив: це момент фаталістичної зміни, до якої відбувається постійне повернення в міру розвитку оповіді.
Це документальний фільм-головоломка, який не прагне розповісти про події чи відтворити минуле, а скоріше показати, як ця травма дитинства закарбувалася в пам’яті й відлунює сьогодні. Саме тому режисерка знімає сцени через чіткі, близькі плани у форматі 4:3 та на 16-мм плівку, що разом створює атмосферу напруженої невизначеності й відчуття фрагментованості спогадів.
9. «У двері мого дому постукає хто», 2024
Режисерка — Мая Новаковіч
Виробництво — Сербія, Боснія і Герцеговина
Коли дивитися: 27 жовтня, 15:45 (кінотеатр «Жовтень», зала «Кіноман»)
Коли дивитися: 28 жовтня, 12:45 (кінотеатр «Жовтень», зала «Кіноман»)
У конкурсі документального кіно, багатому на сталі фестивальні хіти та нові знахідки, представлено фільм «У двері мого дому постукає хто» — переможець торішнього доккінофестивалю в Шеффілді. Це дебютний повний метр боснійської режисерки Маї Новаковіч, яка має винятковий талант у зйомці природи рідного краю, що добре відомий своєю красою.
Холодна зима. Головний герой фільму — безіменний старий, якому на вигляд щонайменше сто років. Утім, це не заважає йому розбивати щільний лід, щоб роздобути води. Він живе у маленькому будиночку на околиці села, не має електроенергії, і, мабуть, вона йому й не потрібна. Коли вже здається, що режисерка представляє черговий документальний фільм про екзотику відлюдницького життя й самотність, вона вводить несподіваний елемент — образ маленького хлопчика, який упродовж стрічки стає дедалі реальнішим. Що це: сон, спогад чи галюцинація, і який стосунок це має до задокументованого життя головного героя? Режисерка залишає ці інтерпретації глядачеві, від чого цей вродливий фільм стає лише захопливішим.
10. «Якщо ми більше не зустрінемося» (In Case We Never Meet Again), 2025
Режисери — Ноаз Деше, Бо Віллімон, Петро Верзілов
Виробництво — Німеччина, Україна, США
Коли дивитися: 28 жовтня, 19:30 (кінотеатр «Жовтень», зала «Кіноман»)
Коли дивитися: 29 жовтня, 10:30 (кінотеатр «Жовтень», зала «Кіноман»)
Цього року «Молодість» проведе чимало світових прем’єр документальних фільмів на тему України. Однак єдиний фільм про російсько-українську війну в документальному конкурсі — це «Якщо ми більше не зустрінемося». Стрічка має трьох режисерів, і жоден з них не є українцем: це Бо Віллімон — актор і шоуранер («Картковий будинок»), румунський режисер і композитор Ноаз Деше та Петро Верзілов — журналіст і колишній учасник Pussy Riot, який тепер воює в Російському добровольчому корпусі.
Це таємниче тріо представить документальний фільм у стилі cinéma vérité, що досліджує, як українські пари й діти справляються з війною. Однією з центральних тем є тендітна історія кохання Тані та Зеніта, їхні моменти близькості й конфлікту. Водночас група дітей грає у війну, намагаючись уявити майбутнє, визначене насильством. «Вирішивши перетворити дитячі військові ігри на місцеву виставу, Лара створює нову історію, що пропонує проблиск надії. Скуті краєвидом мрій, який відлунює їхні колективні страхи та прагнення, персонажі блукають крізь спогади та уяву, шукаючи зв’язку у світі, який, здається, може зникнути будь-якої миті», — зазначено в синопсисі, наданому фестивалем.
