Сучасне румунське кіно: фестивальна аномалія, жанрова пустеля

Усе відбулося досить швидко. У 2003–2004 роках тільки почалися розмови про те, що з Румунії, здається, щось насувається, як вже у 2005 році Крісті Пую виграв другий за значущістю конкурс Каннського фестивалю — «Особливий погляд» — з фільмом «Смерть пана Лазареску». Рік по тому Корнеліу Порумбою закріпив успіх з «12:08 на схід від Бухареста», отримавши в тих-таки Каннах «Золоту камеру». 2007 року румунське кіно виграло дві конкурсні програми Канн: «Каліфорнія дрімін» Крістіана Немеску перемагає в «Особливому погляді», а «4 місяці, 3 тижні, 2 дні» Крістіана Мунджу виборює головний приз кінофестивалю — Золоту Пальмову гілку.

Це чотири різних режисери. І за винятком Немеску, який загинув до прем’єри свого фільму, саме з цією трійцею асоціюється так звана «Румунська нова хвиля», термін, що іноді приписують англійському критику Пітеру Бредшоу, який 2008 року писав про «хвилю» румунського кіно. Самі її представники зазвичай роблять на таке формулювання здивоване обличчя та заперечують, що будь-яка хвиля існувала взагалі.

«Румунська нова хвиля» — зовнішній термін, який прийшов з Західної Європи, де люблять не тільки відкривати щось нове з висоти своєї просвіченості, а й думають у термінах «хвиль» на кшталт французької «нової хвилі». У Румунії натомість одразу ж задумалися над низкою питань. Наприклад, де ж їхня «стара нова хвиля», якщо це нова, чи над тим, що її представники не проголошували ніяких нових течій і взагалі не ставили себе в положення противників уже наявному румунського кіноістеблішменту, на відміну від французьких новохвильовиків 60-х.

Але згодом, після запеклих баталій кінця декади та кількох книжок, присвячених цьому терміну, в Румунії теж здалися. Термін було прийнято та закарбовано, бо сперечатися з багатоголосним хором західної критики важко й безцільно. Хвиля так хвиля.

Саме за вищезгаданими фільмами переважно й будувалося формулювання рис «румунської хвилі». Що це кіно сире, натуралістичне, похмуре, але з великими дозами недоброго гумору. Що воно зняте переважно на ручну камеру, але з великою кількістю довгих, майже нерухомих кадрів. Що румунська хвиля цинічно оглядала минуле часів Чаушеску, але ще цинічне дивилося в сьогодення.

Якщо ви вирішите познайомитися бодай з одним румунським фільмом за останні 20 років, з великою імовірністю це буде «4 місяці, 3 тижні, 2 дні» (4 luni, 3 saptamâni si 2 zile) Крістіана Мунджу. Його другий фільм, що несподівано опинився в основній програмі Канн 2007 року й сенсаційно його виграв. І відразу зрозумієте про що йдеться. Цей фільм базується, за словами режисера, на анекдоті часів Чаушеску. Втім, те, що автор трактує події в фільмі як «анекдот», багато що каже про рівень чорного гумору румунських стрічок того часу. Назва фільму — термін вагітності однієї з героїнь фільму, студентки, яка змушена робити підпільний аборт через те, що в країні ця операція вважається нелегальною. Хоча цей фільм жодним чином не чорнушний і не тицяє в нас багато візуального натуралізму, його люблять описувати як майже горор про румунський соціалізм.

«Смерть пана Лазареску» (Moartea domnului Lazarescu, 2005) Крісті Пую розповідає вже про сучасність, але такий самий його чорний сардонічний гумор очевидний уже з назви. Цей фільм присвячено вечірній і нічний одіссеї самотнього чоловіка років шістдесяти, на ім’я Данте Лазареску, по колах медичного пекла Бухареста, після того як йому стало погано та він викликав швидку. У фіналі (вибачте за невеликий спойлер) ми так і не побачимо, власне, його смерті — його готують до операції, але фільм цілком певен: те, що ми побачимо впродовж 153 хвилин, називається саме смертю.

На тлі цих двох важких фестивальних брил «12:08 на схід від Бухареста» (A fost sau n-a fost?) Корнеліу Порумбою здається легковажною комедією з милосердним хронометражем у 89 хвилин. Це теж фільм про сучасність, але він має прямий стосунок до 1980-х, а точніше до Румунської революції 1989 року. Більша частина цього фільму відбувається під час ток-шоу на провінційному телебаченні в маленькому містечку біля Бухареста, де ведучий з гостями намагаються встановити, відбулася в них революція 1989 року чи ні (оригінальна назва фільму перекладається приблизно як «Була вона чи не була?»). Точка відліку — 12:08 22 грудня 1989 року — точно відомий час, коли Чаушеску покинув Бухарест на гелікоптері. Якщо до цього моменту хтось вийшов протестувати на площу свого містечка — революція відбулася і всі молодці. Якщо люди вийшли тільки тоді, коли стало зрозуміло, що режим Чаушеску впав й протестувати безпечно — ви самі розумієте.

Поки відбувалися баталії щодо існування єдиної «румунської хвилі», фільми з цієї країни продовжували потрапляти на великі фестивалі, нові імена продовжували з’являтися та гучно заявляти про себе. І, схоже, довели з часом, що «румунська нова хвиля» є досить надуманою назвою взагалі.

У середині 2000-х кілька вищезгаданих румунських режисерів узяли модну тоді в Європі естетику (дякуємо братам Дарденам та іншим) не тільки тому, що прагнули реалізму, а й тому, що це дешевий спосіб. Їхня увага до соціалістичної епохи теж виявилася трохи перебільшеною. Залишився тільки реалізм та довгі кадри, і навіть ці риси в тих самих режисерів неочевидні. Якщо Мунджу ще якось тримається принципів, з якими знімав у середині 2000-х, то Крісті Пую зрештою виявився радикальним формалістом — варто подивитися один з найвибагливіших для глядача фільмів останнього часу «Мальмкрог» (Malmkrog, 2020).

Однак сьогодні румунське кіно складається вже не тільки з цих трьох режисерів. Навіть поверховий його огляд демонструє, що румунське кіно кожен рік сильно представлено на фестивалях. Тільки на Берлінському фестивалі румунські режисери перемагали тричі за останні десять років з кардинально різними фільмами. Останній раз це було лише в 2021 році з винахідливою та дуже злою соціальною сатирою Раду Жуде «Невдалий трах, або Шалене порно» (Babardeala cu bucluc sau porno balamuc, 2020), що навіть потрапила в український прокат.

Першим з переможців Берлінського фестивалю була «Дитяча позиція» (Pozitia copilului, 2013) Каліна Петера Нетцера, про яке варто згадати не тільки через майже видатну головну роль Люмінти Георгіу, а й через наявність однієї з головних тем у сучасному румунському кіно — корупції. Це історія про те, як заможна та зі всіма зв’язками де треба жінка намагається врятувати від тюрми свого дорослого сина, який на початку фільму насмерть збиває хлопчика на дорозі. Тут представлено пом’якшений порівняно зі звичайною реальністю варіант: чоловік був тверезий і прекрасно розуміє, що він зробив, а сам фільм зосереджується не тільки на питаннях, власне, корупції, а на стосунках матері зі своїм сином. 2013 року цю стрічку універсально лаяли за його операторську роботу, втім, здається, всі ці люди ніколи не дивилися фільми Пітера Ґрінґраса.

Румунія висунула «Дитячу позицію» на «Оскар» 2013 року, і ніхто майже не здивувався, коли він не потрапив до номінацій. До 2019 року, попри, здавалося б, такі гучні фестивальні успіхи та міжнародне визнання, Американська кіноакадемія ігнорувала румунське кіно. Перша та одразу друга номінації румунського кіно припали на фільм, що аж ніяк не асоціювався з «румунською хвилею», а втім, був присвячений одній з найулюбленіших її тем — корупції, цього разу не вигаданої.

Точка відліку документального фільму «Колектив» (Colectiv, 2019) — пожежа в бухарестському нічному клубі Colectiv 2015 року, під час якого загинуло 26 людей. 38 померло в лікарнях згодом, що на тлі розмов про недоброякісне лікування змусило журналіста Gazeta Sporturilor уважніше подивитися на медичну систему Румунії. «Колектив» — водночас захопливий детектив, документація політики міністерства здоров’я та водночас майже фільм жахів, коли нарешті глядач дістає змогу оцінити масштаб того, що відбувається в медичній системі та чому.

Фестивальне кіно в Румунії, зрозуміло, ніколи не було успішним з фінансового погляду. Хоча іноді такі фільми привертали увагу, як «4 місяці, 3 тижні, 2 дні» з його майже 90 тисячами глядачів. У двадцятці найкасовіших румунських фільмів з фестивальних фаворитів є лише вже згадана «Дитяча позиція». Отже, «румунську нову хвилю», як і багато важливих течій в інших країнах, глядач у країні під час її безпосереднього прокату не помічав. І досі не помічає. Наприклад, прокатні дані вже згаданого фільму Раду Жуде «Невдалий трах, або Шалене порно» майже принизливо скромні: 14 703 продані квитки.

Але якщо вивести за дужки аномальний розвиток фестивального кіно, розвиток популярного кіно та кінопрокату Румунії більш-менш нагадує наш: період кризи 90-х, поступове збільшення прокатних зборів в 2000-і й формування власного популярного кіно в останні 10 років. Зростання румунського кінопрокату розвивався повільніше ніж, наприклад, українського. Принаймні до 2022 року. Якщо порівняти сукупні збори всіх фільмів за передковідний 2019 рік, то в Україні він майже досяг 110 млн доларів, а в Румунії не дістався і 60 млн.

Майже всі інші румунські чемпіони кінопрокату є комедіями, що нормально й типово для індустрії, яка фактично тільки починається в нових мультиплексних умовах. Комедії можуть апелювати до широких кіл глядачів, та водночас це недороге в продукції кіно. Багато з них окреслюються колом фантазій офісного працівника про якесь інше життя, де більше свободи, більше сексу, більше алкоголю, більше сонця, більше небезпеки (але без наслідків) і менше відповідальності.

Власне, найкасовіший румунський фільм на сьогодні «Тимбілдинг» (Teambuilding, 2022) відповідає всім цим умовам. Це фільм про менеджера в компанії, якого нещодавно понизили до очільника кол-центру. Однак кол-центр зовсім скоро буде розпущено, бо директор компанії хоче замінити людей на автовідповідач. Втім, у команди останній шанс: виграти щорічне змагання з тимбілдингу, яке проводить компанія серед своїх відділів по всій Румунії.

«Тимбілдинг» став першим національним фільмом, який подивилося в країні більше як мільйон глядачів, а потім ще був проданий на Netflix і там знову став хітом у Румунії. Критика в цього фільму була сподівано поганою, як і в більшості найкасовіших румунських фільмів останньої декади. Втім, у країні таки існують комедіографи, що не тільки успішні в глядача, а й не викликають нудоту в критиків.

Насамперед це румунський Антоніо Лукіч — Паул Негоеску, який починав з таких самих пришелепкуватих комедій, що й інші, але 2016 року зняв римейк класичного румунського фільму 50-х «Два білети» (Doua lozuri, 2016) про трьох друзів, які на останні гроші купують лотерейний білет і виграють головний приз, але гублять сам білет і мають лише кілька днів, щоб знайти його та отримати приз. «Два білети» — комедія про провінцію, де фільм має всі змоги бути сатиричною (але дуже м’якою) панорамою румунського суспільства. Пошуки героїв заводять їх у різноманітні місця та змушують знайомитися з різними людьми, але перш за все ми сміємося з самих героїв, які далеко не ідеальні.

У 2023 році фільм Негоеску «Людина справи» (Oameni de treaba, 2022), чорна комедія про сільського поліціянта, виборов шість премій Gopo, головної національної кінопремії, включно з головною. Зважаючи на те, що з моменту створення премії в 2007 році там перемагали майже виключно фестивальні гіганти на кшталт Мунджу, Раду Жуде, Крісті Пую та інших, тріумф комедії та режисера з іміджем популярного комедійного режисера коштує не так уже й мало.

У цілому жанровий сегмент у Румунії досі недорозвинений. У румунському кіно практично немає помітних трилерів, екшену, детективів, які розташовуються десь між суто розважальним і фестивальним кіно.

Деякі пагони різноманіття тільки починають з’являтися. 2022 року в Румунії вийшов, напевно, перший помітний горор (утім, досить неоковирний) — екранізація знайомої всім зі шкільної освіти румунської казки Йона Крянґе «Коза з трьома козенятами» (Capra cu trei iezi, 2022). Цього року фестивалями їздить і має непогану пресу румунський трилер «На північ» (To the North, 2023), оснований на реальному випадку, коли в 1996 році посеред моря капітан вантажного судна з Тайваню викинув за борт трьох румунських «зайців», проте четвертий вижив через те, що його сховала команда.

Отже, румунське кіно сьогодні є одним з найбільших і найуспішніших у світі фестивальних брендів, який довів свою тяглість. Натомість його жанровий сегмент надто одноманітний і не може видатись надто цікавим, особливо порівняно з кінематографічним ринком інших сусідів України — Угорщиною та Польщею. Однак є передумови думати, що ситуація може змінитися найближчими роками.