Говоримо з Йоакімом Трієром про інтимність «Сентиментальної цінності» та роботу з Ренате Реінсве та Ель Фаннінг

На цьогорічному Каннському кінофестивалі Гран-прі журі здобув фільм, що вражає своєю простотою, інтимністю та методом оповіді про глобальне через історію однієї родини. Це «Сентиментальна цінність» (Sentimental Value) Йоакіма Трієра — режисера, номінованого на премію «Оскар» за сценарій його попередньої роботи «Найгірша людина у світі». Цього разу це історія не лише про жінку віком трохи за 30 на тлі життєвих змін і виборів, а про родину, що переживає кризу стосунків та власної ідентичності.

Нора (Ренате Рейнсве) — акторка театру, яку все частіше накриває смуток і паніка. Вона переживає смерть матері, невдалі стосунки з колегою та несподіване повернення в її життя та життя сестри (Інґа Ібсдоттер Ліллеос) давно забутого батька (Стеллан Скашґорд). Він успішний режисер, який вирішує повернутися до ігрового кіно та зняти стрічку з дочкою в головній ролі, причому зйомки мають відбутися в їхньому старому будинку. Ситуація ускладнюється, коли члени сім’ї починають розплутувати клубок родинної травми, пов’язаної з окупацією їхнього міста нацистами, а замість Нори головну роль у фільмі збирається грати голлівудська акторка (Ель Фаннінг). 

На прохання DTF Magazine Єлизавета Сушко поспілкувалась з Йоакімом Трієром про роботу з Ренате Реінсве і перший досвід співпраці з Ель Фаннінг, про історії жінок і його підходи до їх написання, про те, як він надихався Одзу Ясудзіро, а також дізналася, які книжки режисер рекомендує прочитати майбутнім режисерам.

Українська прем’єра фільму відбудеться 16 жовтня на Київському тижні критики (на момент публікації інтерв’ю у доступі наявні квитки на ранковий сеанс 16 жовтня)


— Ви казали, що «Сентиментальна цінність» — «фільм, який намагається говорити про інтимні речі». Як ви будуєте атмосферу на знімальному майданчику, щоб створити кіно про інтимне?

— Чудове запитання, щоб розпочати розмову. Це вже втретє, коли я працюю з такою особистою та ніжною історією, і втретє з цією ж командою. Завдяки досвіду та розумінню я усвідомив, що досягти результату можливо лише через створення емоційної події для акторів. Ці актори дуже, дуже талановиті, розумні й мають високу майстерність, але я прагну не лише перформансу від них.

Я хочу, щоб вони були вразливими й ризикували. Тому я прошу всю команду, колег, щоб вони проявляли любов і повагу та зосереджувалися на роботі акторів. Це і стало центральним елементом у нашій роботі. Отже, щоб створити людські ситуації, які виявляють їхню вразливість, потрібна довіра.

— Ваш фільм, як і попередня стрічка «Найгірша людина у світі», розповідає про жінку віком трохи за 30. Як ви пишете та чому обираєте жінку як головну героїню своїх фільмів?

— Я працюю разом з Ескілєм Вогтом, моїм співавтором. Ми разом зняли шість повнометражних фільмів, режисером яких був я. Коли ми пишемо, то завжди намагаємося бути персонажами і водночас не бути ними. Тож аспект статі — жінок чи чоловіків — не завжди стає визначальним моментом для персонажа, бо для нас, як сценаристів, це передусім люди. 

Я розумію Джулі з фільму «Найгірша людина у світі», хоча вона не є мною. Я намагаюся бачити її і ззовні, і зсередини, щоб повноцінно створити персонажа. Тому, чесно кажучи, я не бачу великої різниці в роботі з чоловічими чи жіночими персонажами.

 Читайте також: «”Найгірша людина у світі”. Екзистенційний ромком Йоакіма Трієра»

Але я думаю, що в історії та ідеї були деякі моменти, які, попри те, що ми в Норвегії живемо в дуже «білому» і рівноправному суспільстві, все ще викликають екзистенційні питання — про жінок, народження дітей та багато інших речей. Це й стало цікавим для дослідження в цій віковій групі. Особливо, коли ми говоримо про тиск, який посилює відчуження від суспільних сподівань для багатьох людей. У мене є багато подруг, які бачили та переживали більші труднощі, коли їм виповнювалося 30, ніж чоловіки. Тому я вирішив, що це варто дослідити.

Йоакім Трієр | Фото: Getty Images
Тоді чи маєте ви схожості з іншими персонажами? Наприклад, Густав — батько головної героїні та її сестри. Він травмований історією матері, яка пережила окупацію нацистами, але головне — він кінорежисер, якого ви описуєте як фанатика своєї справи. Він настільки одержимий створенням фільмів, що не зміг побудувати сім’ю. Чи є в цьому частка вас як чоловіка, режисера та батька двох дочок?

— Я відчуваю, що дуже відрізняюся від Густава. Він настільки одержимий фільмом, що через це нервує, бо не знає, як створити сім’ю. Мені ж дуже пощастило, що я зміг це зробити. Коли я був молодшим, мені було важче. Але тепер я маю двох дітей і дружину, і ми живемо в будинку. Я відчуваю, що зміг використати свій час інакше, ніж Густав Борг, і я дуже щасливий. 

З іншого боку, саме це мені й допомогло його створити. Іноді я замислююся, що приємно писати персонажа, виходячи зі свого занепокоєння тим, ким ти міг би стати, але не став. І все ж, я думаю, що Густав трохи схожий на мене, я його розумію і люблю, але сподіваюся, що не стану таким, як він.

Але це з позиції батька. Як режисер я думаю, що ми зобразили когось із великими вміннями й талантом, і це було дійсно одним з найважчих завдань, які я коли-небудь виконував. Я намагався бути слухняним виконавцем як режисер, бо мені довелося знімати сцени з його фільмів, а це було дуже важко. Тому я вважаю, що він хороший режисер. І в цьому, сподіваюсь, ми схожі.

Стеллан Скашґорд та Ренате Рейнсве в кадрі з фільму «Сентиментальна цінність»
Чи хотіли б ви зняти своїх дочок у фільмі, чого так прагнув Густав?

— Ні, це зовсім не мета мого життя. Вони повинні самі обирати свій шлях. Вони мають невеликі епізодичні ролі у фільмі: ви можете побачити руку однієї з моїх дочок в одній зі сцен монтажу, а друга з’являється на задньому плані в іншій сцені. Якщо вони вирішать робити щось кардинально інше зі своїм життям, я буду щасливий, бо не хочу змушувати їх брати участь у кіно. 

— Ваш персонаж Густав написав сценарій для героїні Ренате Реінсве. Чи написали ви Нору для Ренате?

— Так, саме це я і зробив. Я дуже добре знаю Ренате, мені дуже подобається з нею працювати. Вона також допомагає створювати персонажів. Тож, коли я захотів знову з нею попрацювати, я спілкувався з нею ще під час написання персонажа Нори й отримував її відгуки. Це була справжня співпраця.

Ель Фаннінг, Інґа Ібсдоттер Ліллеос, Йоакіма Трієра, Ренате Рейнсве та Стеллан Скашґорд в Каннах з призом журі | Фото — Getty Images
— А чи були від Ренате пропозиції щодо героїні чи історії, на які ви не погоджувалися?

— Я думаю, що це працює не зовсім так. Співпраця ґрунтується на інтелектуальній ідеї про спільні відчуття, а також про те, що вона відчуває і з чим вона бореться. Але коли ми вже безпосередньо працювали, я дозволив їй спробувати багато різних варіантів. Вона пізнала Нору зсередини не тому, що Ренате є Норою в біографічному сенсі, а тому, що вона може зрозуміти персонажа та її тематичний розвиток. Саме на цьому ми зосереджуємось у спільних сценах, тому, я не думаю, що в нас було багато розбіжностей.

Стеллан Скашґорд та Ель Фаннінг в кадрі з фільму «Сентиментальна цінність»
Як і чому ви вирішили попрацювати Ель Фаннінг вперше?

— Я думаю, що Боргу потрібна була Рейчел Темп (героїня Ель Фаннінг. — Прим. DTF Magazine), яка перетворилася з жарту на справжню героїню. Тому мені потрібна була дійсно хороша акторка. Ель грає з дитинства, хоч вона ще дуже молода, а вже має великий досвід у багатьох ролях. 

Наш добрий друг Майк Міллс, чудовий американський режисер («Камон Камон»), порадив мені поговорити з нею. І я відразу відчув, що вона чудово підходить для роботи з нами. Вона поєднує в собі легкість і почуття гумору, але водночас має глибоке, людяне розуміння драми — саме тому мені так подобається ця співпраця.

— Сподіваюся, вона сказала вам те саме, що й її героїня Густаву — що її зворушили ваші фільми. 

— Вона дійсно сказала, що одним з її улюблених фільмів усіх часів є «Найгірша людина у світі». Я був дуже радий, що вона знала про мою роботу, хоча вона походить з іншої частини світу кіно, ніж я. Мені було дуже приємно.

— Поділяю її думку. «Найгірша людина у світі» — номер один серед моїх улюблених фільмів. Як ви знайшли музичне рішення для нового фільму? Ви працювали з новою композиторкою. 

— Я був дуже, дуже щасливий, що Ганна Рамі, чудова польська композиторка, яку я дуже поважав, прийняла запрошення взяти участь у цьому проєкті. Вона фантастична. Я вважаю, що вона надає правильний тон, контраст і залученість до всієї історії. Вона дуже витончено працює з тим, що я називаю просторовим звуком. Вона відвідала будинок, де знімався фільм, записала його акустику та інші звуки й інтегрувала їх у музику. Я багато чого навчився в неї.

Де ви шукали натхнення для цього фільму? Що найбільше вплинуло на нього?

— Багато чого вплинуло на мене, ймовірно, несвідомо. Але я мушу визнати, що я орієнтувався на Одзу Ясудзіро, японського режисера, який знімає прекрасні сімейні фільми. І саме в нього я навчився, що іноді приємно дивитися на того члена сім’ї, який слухає, а не тільки на тих, хто говорить.

Ренате Рейнсве та Інґа Ібсдоттер Ліллеос в кадрі з фільму «Сентиментальна цінність»
— А де Йоакім Трієр шукає натхнення загалом як митець? Можливо, це не кіно, а щось інше — арт, музика, книжки. 

— У творчості. Для мене музика, мабуть, є тим видом мистецтва, яким я, крім кіно, займаюся найбільше. Я проводжу багато часу з різними видами музики, і вони дають моїм думкам світло, полегшують їх або якось допомагають відчути себе в просторі музики. 

Звичайно, література також надзвичайно важлива, але не обов’язково тому, що я хочу, щоб мої фільми були схожими на книжки, а тому, що хороша книжка може надихнути вас на сміливість у тому, як далеко ви можете зайти з ідеєю чи думкою, описуючи людське життя. 

Думаю, саме це я й шукаю — мене передусім надихає життя. Життя серед людей. А вже потім я намагаюся знайти формальний підхід до створення фільму — такий, у якому є простір для ризику, для шансу. Я завжди прагну знайти цікавий спосіб зйомки чи побудови історії, який би вирізнявся, створював особливий настрій і давав змогу глибше інтерпретувати побачене, залишав після себе щось інше. Мистецтво надихає тим, що великі художники знають, що показати світу. 

Читайте також: Головні прем’єри, провали та сюрпризи Каннського кінофестивалю

— Чи могли б ви порекомендувати книжки, які можуть надихнути майбутніх режисерів?

— Я, мабуть, насамперед назву французьку новелістку Анні Ерно, лавреатку Нобелівської премії з літератури 2022 року. Вона, на мою думку, чудово розповідає про дрібні аспекти людського життя та про те, як вони впливають на екзистенційні питання — дрібні і великі. 

Також хочу згадати, що на структуру цього фільму мене надихнув американський письменник Джонатан Франзен. Його роман «Свобода» починається з об’єктивного погляду на вулицю, а далі переходить до особистої історії. У нашому фільмі ми почали з монтажної послідовності про будинок — це відрізняється від підходу Франзена, але саму ідею почати з чогось, що не є людською перспективою, а потім перейти до неї, я запозичив саме в нього. Думаю, це чудовий приклад того, чого можна навчитися в письменників.

І, зрештою, американський письменник Філіп Рот, який чудово поєднує глибокі філософські роздуми про людство з гумором. Я вважаю його дотепним і по-справжньому смішним автором. І, знаєте, мені здається, що це завжди гарна ідея — зберігати відчуття легкості, навіть коли маєш справу з серйозними темами.



На Київському тижні критики також покажуть фільм «Сират». Почитайте наше інтерв’ю з його композитором: Kangding Ray: «Рейв — один з останніх просторів свободи, що в нас залишилися»

Дизайн — crevv.com
Розробка — Mixis