Раду Жуде — румунський режисер, володар головної нагороди Берлінського кінофестивалю 2021 за стрічку «Невдалий секс, або Безтурботне порно». Цього року він поїхав з фестивалю не без ще однієї відзнаки: його фільм «Континенталь 25» отримав «Срібного ведмедя» за найкращий сценарій. Гостра сатира про сучасне румунське суспільство, як завжди буває в Жуде, не соромиться говорити про неприємне, гостре і провокативне. Як і сам режисер, який підтримує Україну ще з часів ув’язнення Олега Сенцова у 2018 році, він говорить прямо про вади, щоб відкрити на них очі.
На Берлінале-2025 на прохання DTF Magazine Єлизавета Сушко зустрілася з Раду Жуде, щоб поговорити про Стерненка, Росселіні, численні кіноцитати у фільмі «Континенталь 25», тікток і російську пропаганду в Румунії, а також про те, як режисер і сценарист придумує свої фільми.
Українська прем’єра «Континенталь 25» відбудеться на кінофестивалі «Молодість» — 1 листопада (17:00 у «Жовтні») та 2 листопада (10:30, «Жовтень»).
Також на «Молодісті» покажуть ще один фільм Жуде — «Дракулу» (про нього ми писали тут) — 31 жовтня о 14:00 в «Жовтні».
— Розпочати хочеться саме з ваших початкових сцен — вони дивовижні та дуже кумедні. Усі ці міські кадри, динозаври в парку… Чи ви й у повсякденному житті такий самий, як у своїх фільмах — тихий спостерігач міста? Любите гуляти, шукати дивні речі, помічати деталі?
— Я поганий спостерігач, іноді мені треба більше часу, щоб помітити цікаві речі. Але я люблю багато ходити, особливо живучи в Бухаресті, бо там пересуватися досить складно. Місто повне автомобілів, громадський транспорт працює погано, а навіть якщо працює непогано, то все одно потрапляєш у затори. Тому я віддаю перевагу ходьбі.
Я насправді думав про це як про анекдот. У Румунії через брак фінансування ви ніколи не зможете відвідати, наприклад, важливу виставку живопису. Її просто не буде. І ніхто не прийде. Тому ви ніколи не побачите виставку Пікассо чи щось подібне. Через це мені подобається іноді фотографувати зламані речі, які нагадують витвори мистецтва. У вас немає виставки Пікассо, але ви можете побачити зламану річ, схожу на Пікассо. (Сміється.)
У цьому фільмі моя увага була спрямована на місто Клуж-Напока, яке я не знав донедавна, поки кілька років тому не почав там регулярно викладати. Я приїжджаю туди й залишаюсь задля одного нового сюжету.
— Герої вашого фільму використовують багато лайки. Дуже багато. Ніякого засудження, лише спостереження. Навіть священник цим закінчує фільм. Чому ви так багато цього підсвічуєте в персонажах?
— Священник насправді не лається, не вживає нецензурної лексики. Так, він називає когось, наприклад, виродком чи твариною. Або розпусником. Але це не лайка, це… ну, румунська мова, гадаю. У ній є дуже великий і складний набір лайливих висловів — як, мабуть, і в інших мовах. Я чув, що в угорській їх ще більше, і це досить поширена практика. Маю враження, що в румунському суспільстві загалом часто лаються, часто вживають брутальні слова. Тож я просто хотів трохи це відобразити, враховуючи, що це не є чимось новим для моїх фільмів. У цьому фільмі лайливих слів менше чи більше, ніж в попередніх.
— Дійсно, «Континенталь 25» більш тверезе кіно.
— Так, абсолютно. Щодо лайки — особливо в таких місцях, як Бухарест, але не лише там — існує своєрідне словесне насильство, яке через неї виражається. Люди приїжджають на Захід і кажуть: «Знаєте, це жахливо», — бо там усі надто ввічливі, навіть лицемірні.
Ввічливість — гарна річ, вона справді полегшує життя в певному сенсі. Але в Румунії люди багато кричать одне на одного, лаються між собою — і в цьому теж є своя користь: після одного дня в місті ти просто втомлюєшся, і так напруга спадає. Вона не накопичується. Це не обов’язково щось хороше, але воно має ефект розрядки. Просто раптом хтось каже: «Та пішов ти», — і все знову стає на свої місця.
— У вашому фільмі дуже багато прямих референсів — від постерів до цитувань. Навіть назва «Континенталь 25» перегукується з «Європою 51» Росселліні. Чому так багато кіно у вашому кіно?
— Думаю, з двох причин. Перша — у тому, що я маю певні обмеження, і мені потрібно щось, на що я можу орієнтуватися, як на маяк. Але водночас у мене інший підхід: замість того, щоб намагатися приховувати посилання, я волію залишати їх відкритими. Можливо, тому, що мені подобається спонукати людей відкривати для себе щось нове або переглядати знайоме по-новому. Тож я залишаю все явним — щоб було цілком зрозуміло.
Інша причина в тому, що старі речі можуть надихати. «Європі 51» уже понад 70 років, і все одно цей фільм дає мені імпульс. «Континенталь 25» має дещо подібну структуру на «Психо», тут є відсилання до фільмів-нуарів, бо я думав про цей фільм як про нуар, який так і не стає нуаром — не перетворюється на жанр. Усі ці посилання потрібні мені для того, щоб бачити в старому нове. Коли дивишся «Європу 51», розумієш: навіть те, що здається застарілим, залишається цікавим. І тоді постає питання — як це виглядало б сьогодні, з новими технологіями, в іншому суспільстві? Цього вже достатньо, щоб почати.
Це як у живописі: тема сама по собі не має великого значення — важливо, що ти з нею робиш. Якщо сто художників намалюють по соняшнику, кожен створить свій, зовсім інший образ. Є Ван Гог, є імпресіоністи — і кожен з них бачить ту саму тему по-своєму. Так само і я — намагаюся працювати з тими самими темами, але вести з ними власний діалог.
Я часто бачу одну помилку в молодих режисерів і студентів — вони хочуть починати з нуля. Коли їм кажеш: «Зніміть короткометражку», вони відкривають комп’ютер, дивляться на порожню сторінку і пишуть: «Інтер’єр. Кухня. Ніч».
Мені ж дуже важко починати з чистого аркуша. Мені треба мати відправну точку — книжку, текст, поєднання образів, інший фільм. Це робить процес, принаймні для мене, менш невротичним. Але коли я кажу це студентам, вони не хочуть слухати — і цим лише ускладнюють собі роботу. У випадку з цим фільмом усе було просто: я натрапив на реальну подію в новинах багато-багато років тому, а потім додалися теми Росселліні, структура від Гічкока, мізансцена від Люм’єра — і все склалося. Робота стала набагато легшою, спокійнішою і, зрештою, набагато радіснішою.
Сучасне румунське кіно: фестивальна аномалія, жанрова пустеля
— Але цей фільм буквально переповнений референсами — буддизм, «Ідеальні дні» Вендерса, Брехт, безліч інших речей. Дехто навіть порівнює ваші роботи з пізнім Годаром. Чи вважаєте ви свої фільми інтелектуальними есеями? І чи є ці референси скоріше грою з глядачем, чи, можливо, способом діалогу з ним?
— Не певен, як саме визначити мої фільми, бо й саме поняття «есей» непросте. Але є чудова думка Жака Рів’єра — він для мене дуже важливий як критик і теоретик. Він сказав, що сила кіно полягає в його есеїстичній природі: у тому, як воно поєднує час, простір, слова, акторів — усе разом створює фільм. Тож, за Рів’єром, історія в кіно — лише випадковість у його еволюції. Насправді кіно треба розглядати передусім як есеїстичний інструмент.
У певному сенсі я вірю в це. Але це також просто мій спосіб мислення. Як я вже казав, мені важко починати «з нуля», тому я завжди спираюся на щось — і від того будую далі. Думаю, робота режисера — це не стільки «творчість» у звичному розумінні, скільки, навпаки, відсутність творчості. Усі постійно говорять про творчість, але, як на мене, якщо в кіно вона й існує, то полягає саме в умінні поєднувати речі: камеру, звук, актора, текст, архівні кадри, простір — і просто зв’язати їх між собою. Тож у цьому є есеїстичний вимір. Але не тому, що це інтелектуальна гра з глядачем — скоріше тому, що це спосіб мислити й висловлювати думку.
— Один з персонажів показує головній героїні в парку відео на телефоні — зйомку з українського дрона, який знищує росіян в окопах. Це відео зі «Спільноти Стерненка». Як ви його обрали? Це був цілеспрямований пошук чи ви натрапили на нього випадково?
— Якщо чесно, уже й не пам’ятаю добре. Я багато переглядав соціальні мережі — і знайшов цей матеріал там. Мені здалося цікавим використати саме його, бо в Румунії, звісно, існує велике занепокоєння через війну в Україні.
На початку все було однозначніше: більшість румунів дуже підтримували Україну. І я сподіваюся, що більшість досі на цьому боці. Але водночас бачу, як потроху російська пропаганда — у поєднанні з популістською, екстремістською риторикою, з Дональдом Трампом, з нашими власними радикальними чи навіть фашистськими політиками — починає підточувати це ставлення. Люди все частіше повторюють абсурдні тези на кшталт: «А може, Путін має рацію? Може, це Україна спровокувала?». Уся ця дурна, дурна пропаганда, про яку ви чуєте. І все більше і більше я маю відчуття, що дедалі більше людей вірять у це. Я все ще сподіваюся, що це не більшість.
Ця тривога є, але я включив тему війни в Україні у фільм не лише для того, щоб згадати про неї. Я хотів показати, як ці зображення в соціальних мережах проникають у наше життя і як люди стають байдужими до великих трагедій, коли говорять про свої маленькі трагедії. Це не те, що можна засуджувати. Я маю на увазі, що якщо у вас болить зуб, то ви все одно про це скажете, навіть коли знаєте, що в сусідній кімнаті комусь ампутують ногу. Ви скажете: «Так, але в мене зуб болить, я хочу це вирішити». Саме про таке співіснування трагедій я й хотів нагадати.
Раду Жуде змонтував весь фільм з постсоціалістичної реклами Румунії. Обговорюємо його з режисером
— Політика завжди була для вас важливою, принаймні це помітно у ваших фільмах. І ми вдячні, що ви послідовно підтримуєте Україну ці роки.
— Спочатку у фільму була одна лінія. Але коли я взяв на роль Естер Томпу — угорку з Трансильванії — картина раптом відкрилася в іншому вимірі: Трансильванія має дуже бурхливу історію, як і багато регіонів Європи. Вона належала різним імперіям — Австрійській, Угорській, а після Першої світової війни опинилася в складі Румунії. І сьогодні, живучи в ЄС, ми зазвичай вважаємо за добре, що статус-кво кордонів не змінюється, що ніхто не заводить мову про зміни кордонів.
Я показав фільм людині, яка сказала: «Та ці суперечності угорців і румунів — це вже застаріло». Але буквально за кілька днів після того, як один відверто фашистський політик ледь не став президентом (ідеться про Келіна Джорджеску, румунського політика-путініста; через втручання у виборчий процес з його боку президентські вибори в Румунії у 2024 році були анульовані. — Прим. DTF Magazine), а пізніше, особливо після низки божевільних заяв Дональда Трампа про захоплення Гази для Америки, приєднання до США Гренландії, звичайні люди почали озвучувати на диво ревізіоністські думки. І раптом розмова про зміну кордонів або захоплення чужих земель стала жахливо популярною — і це для мене було огидно.
Я бачив інтерв’ю з Келіном Джорджеску, де журналіст дозволив йому говорити про те, що Трамп і Путін закінчать війну в Україні, що Україна зникне і що нібито треба відібрати частину її територій для Румунії…
Це звучало абсолютно неприйнятно — огидно й абсурдно. Три місяці тому ми б такого дискурсу не уявили, це було б божевіллям. Тепер же люди кажуть: «А чому б і ні?»
Тому я говорю про Україну у своєму кіно, сподіваючись, що Україна в кінцевому підсумку переможе, і принаймні за допомогою Європи та Сполучені Штати, укладуть мир з Росією. Водночас я вважаю, що винних слід притягнути до відповідальності — вони мають відповісти за свої дії.
— Більшість з нас не знає напевно, що відбувається в Газі, в Ізраїлі, в Америці. Я можу сказати, що знаю, що відбувається в Україні, бо постійно живу там. Через годину або наступного дня після події я пишу про те, що сталося вдома — і для когось це може здаватися дрібницею, а для когось — важливою річчю. Це і є життя в соціальних мережах.
Але як перенести це в кіно — змусити людей подивитися на те, що вони бачать у чиїхось новинах, і справді щось зробити? Чи допомагають вам соціальні мережі в цьому процесі? Чи це просто ваш спосіб, як і для багатьох з нас, залишатися в курсі подій і водночас трохи полегшити власне самопочуття?
— Не знаю. Ви підняли багато питань, і я не впевнений, що достатньо розумний, щоб на них відповісти. Мені завжди трохи ніяково, коли люди, які знімають фільми чи займаються мистецтвом, говорять про важливість того, що ми робимо. Бо це звучить як самовихваляння. Я думаю, що ті, хто створює мистецтво, повинні принаймні намагатися бути скромнішими й розуміти, що це не те, що змінює світ.
Це навіть не розчарування, ідеться про ясність. Соціальні мережі, з одного боку, є дуже нарцисичними, і це очевидно, всі це визнають. Але водночас вони стали інструментом для імітації активності. Люди, які пишуть у фейсбуку «припиніть вогонь», у підсумку відчувають, що вони щось зробили. І я знаю таких людей — вони пишаються цим, кажуть: «Ось, я ж 10 років тому писав у твітері чи фейсбуку, і я мав рацію». Насправді це просто ехо-камера, яка нікуди не веде.
Водночас я великий фанат соціальних мереж, особливо тих, де можна дивитися відео, як-от інстаграм-рилз та тікток. Звісно, щоразу, коли я це кажу, мушу зазначити: ці платформи можуть бути токсичними, маніпулятивними. У Румунії, наприклад, кілька місяців тому, під час виборів, ми бачили російське втручання через тікток. Та все ж це — місце мого натхнення. Це важко пояснити словами. Якщо я відкрию тікток випадково, ви побачите там персонажів і історії, яких просто не існує в нашому кіно.
Раду Жуде дістає телефон і показує журналістам свої рекомендації у тіктоку.
Ось така дрібна вигадка — і це вже початок кіно, розумієте?
— Постмодерністського.
— І так, і ні. У нас у всіх тренд на кіно привабливості. Ви не бачите непривабливих людей у фільмах. Кіно та літературу виглядає як серйозне мистецтво. Не торкайтеся, не дивіться. А я так не роблю і не хочу.
— Ваші фільми, особливо останні, дуже багато говорять про теперішнє. Більшість режисерів, навпаки, уникають цього, прагнучи до більшої універсальності. Що для вас означає бути таким «сучасним»?
— Це гарне питання. Відповім так: я зняв шість чи сім повнометражних фільмів і кілька коротких — переважно про історію, у різних формах і з різними підходами. Коли ти знімаєш фільм про історичну подію, треба проводити серйозне дослідження. Я не історик, тому працював з істориками або сам занурювався в архіви, книжки, бібліотеки. Але приблизно чотири-п’ять років тому я знову почав знімати про сучасність — і цей історичний погляд залишився зі мною.
Тепер я бачу теперішній світ так, ніби це вже історія. Як історик, який дивиться на минуле. Саме тому деталі для мене надзвичайно важливі. Ви маєте рацію — багато режисерів уникають конкретних сучасних реалій, місць, деталей. І я розумію чому: від моменту зйомки до виходу фільму минає рік, і є ризик, що він здаватиметься застарілим. Але мені це, навпаки, цікаво. Я люблю, коли фільми стають схожими на банки спогадів.
Чудово, коли дивишся кіно 60-х і бачиш у ньому деталі життя, які воно зберегло. Я прагну того ж — відкрити свої фільми для всіх теперішніх подій, для всіх тих зображень, які завтра зникнуть із соціальних мереж. Уся моя увага — саме до цих деталей.
