У Hyphen Dash вийшов альбом LATE — другий повноформатний реліз після Basement 626 і водночас його повна протилежність. Якщо попередня робота була майже суцільною імпровізацією, то композиції LATE шліфувалися й еволюціонували впродовж шести років, підбиваючи підсумок першого етапу в історії проєкту. За цей час змінився й склад гурту: Даніїла Зубкова на клавішах замінила Поліна Майборода. 30 листопада Hyphen Dash презентують LATE наживо — у своєму наймасштабнішому лайв-проєкті, що відбудеться в Concert Hall на Кирилівській, 41.
Між цими двома датами Олена Погонченкова зустрілася з розширеним складом Hyphen Dash — Мишком Бірченком, Євгеном Пугачовим, Поліною Майбородою та Даніїлом Зубковим, — щоб поговорити про розбудову музичної інфраструктури, застосування філософії імпровізації в повсякденності, аеродинаміку джмелів і способи боротьби з джазовим пуризмом. Спеціально для DTF Magazine.
LATE, час та інфраструктура
— Назва нового альбому LATE звучить самоіронічно в контексті сучасної української музики. Що хорошого і що поганого ви бачите в такому пізньому релізі повноформатника?
Мишко: Євген слушно зауважив, що цю музику ми написали ще до повномасштабного вторгнення, а записували вже після. І це наче дві різні музики — за виконанням, за ідеєю, за експресією. Ми, по-перше, стали іншими людьми, по-друге, іншими музикантами. Ми багато її грали, переглянули для себе її актуальність і неактуальність. Тому це великий плюс, що вона «настоялася».
— Тобто всі композиції були написані до 2022 року?
Мишко: Переважна більшість. Лише кілька — уже після. Наприклад, Berlin написана під час повномасштабного вторгнення.
Євген: Hyphentallica, Berlin, Matsuura також.
Мишко: Найважча музика в альбомі — саме та, що з’явилася після повномасштабного вторгнення. У цьому немає якоїсь особливої символіки. Ось ми з Євгеном у січні записали Basement 626, і там теж одна чи дві важкі пісні. Тому це, мабуть, залежить не лише від очевидних факторів — багато йде зсередини.
У пізньому релізі є перспектива, якої часто не вистачає. Коли ти пишеш і одразу випускаєш, а потім розумієш, що поспішив. А ці треки вже обкатані на концертах, і, як на мене, вони добре «зігралися». Усе зайве відпало — залишилася міцна основа.
Щось, навпаки, було допрацьовано вже на пізньому етапі. Наприклад, у Alfa Minor свою партію я вигадав буквально в той момент, коли вже треба було записувати її для альбому.
— Я не раз чула протилежну думку: що музиці не варто застоюватися, її треба випускати якомога швидше…
Євген: Мені здається, музику, в якій зафіксовані конкретні наративи, справді не варто надовго відкладати. Вона швидко може втратити актуальність. Але мажорний септакорд можна інтерпретувати дуже по-різному.
Даніїл: Ти щойно поховав всю мою кар’єру. У мене ж якраз виходить альбом, записаний у 2019 році. (Сміються.)
Мишко: Довгий час LATE не виходив, бо не було інфраструктури. Плюс не було грошей, щоб реалізувати його. Тоді ми переключилися на Basement 626: приїжджаєш на місце запису й за чотири дні пишеш півторагодинний альбом. Так само після LATE вийде I Was Afraid of Stone Rooms — більше як десять треків, написаних за два дні. Тому ми самі собі й суперечимо. Але водночас я думаю, що цієї музики просто не існувало б, якби LATE не був таким пізнім.
— Думаю, в інтерв’ю до наступного альбому ви знову скажете протилежне: що музиці не можна застоюватися.
Мишко: (Сміється.) Я дивлюся на час, який музиканти проводять разом, як на певне шоу: це можна транслювати, показувати, робити для себе експерименти. «Музиканти з Києва їдуть на три дні в Краматорськ записати альбом» — це ж експеримент, виклик собі. Ти не знаєш, що там станеться. Ти знаєш тільки точку А, а кінцева точка — невідома. Між ними може бути безліч чекпоїнтів. І це прекрасно.
Справді, якусь музику треба відпускати — і це круто. Але ми й поєднувати можемо: якусь музику шість років викарбовувати, а якусь — просто сісти в нашій дружній студії Duma на два дні й записати. На I Was Afraid of Stone Rooms грає Поліна — це був наш перший музичний контакт. І також Борис Могилевський на саксофоні.
— А що саме ти маєш на увазі, коли кажеш, що не було інфраструктури?
Мишко: Ми переживали зміни в колективі й думали, куди рухатиметься проєкт. Наші з Євгеном стосунки теж змінилися: ми побудували дуже міцне дуетне партнерство. Багато часу проводили разом у проєкті DOROFEEVA. Плюс у нас тривалий час не було студії, куди можна було б прийти і записати все.
У нас є дуже класний друг, який екзистенційно й критично вплинув на існування колективу, — Андрій Шахадинець. Це майстер з майстрів: він може шість годин налаштовувати тобі барабан. Коли бачиш це вперше, здається, що він просто малює картину. І поступово ти розумієш: у світі все страшенно швидке, стільки справ, а він живе в іншому темпі — і ти фізично не встигаєш усього зробити.
Наприкінці 2024 року ми зустрілися з Алексом Крамером з Duma Studios, і він сказав: «Чувак, нам треба щось робити разом, бо таких артистів, як ви, треба підтримувати. Ми дамо вам два дні студії — робіть, що хочете». Так ми й записали I Was Afraid of Stone Rooms — до речі, ще до Краматорська. Це був перший стовп майбутньої інфраструктури.
Другий — у 2022 році FUSION JAMS заснував лейбл No Time for Swing. Я як співзасновник довго розгрібав дистрибуцію, PR, маркетинг. Наприкінці 2024-го ми створили дистрибуційне партнерство з лейблом Pomitni. Це спростило всі процеси, підвищило ефективність, знизило витрати. Спочатку я хотів побудувати повністю DIY-лейбл, але виявилося, що це занадто дорого. Тепер у нас є і студія, і дистрибуція. А третій — це, напевно, просто впевненість у собі.
Євген: Досвід.
Мишко: Дякую, Женю. Це реально досвід. Попсцена дала нам дуже багато крутих знайомств. Водночас ми отримали підтримку й підсвічування. І все це склалося в таку собі прозорість, зрозумілість. Туман розвіявся. Знаєш, це як планети, які довго рухаються, рухаються, а потім стають у ряд. Тепер ми концентруємося на четвертому альбомі — він повністю складатиметься з колаборацій з українськими та закордонними артистами.
— А коли вийде третій?
Мишко: У 2026 році, приблизно лютий-березень.
Зміни складу й масштабу
— Ви раніше співпрацювали з вокалістами та музикантами інших жанрів. Наскільки важливим було для альбому LATE зберегти саме інструментальний кор-склад? Це ж непросто — розповісти таку масштабну історію, як за хронометражем, так і за звуковим обсягом, лише інструментами.
Євген: Якщо дивитися ретроспективно, твої слова про кор-склад мають сенс. Ми справді зберегли первинний імпульс: грати інструментальну музику втрьох. Але я не пригадую, щоб ми колись спеціально вирішували, що вокалістів тут не буде.
Мишко: У мене були думки залучити інших інструменталістів, крім Діми Бондарєва, але згодом я зрозумів: варто зафіксувати цю віху в існуванні колективу і рухатися далі. Результат вийшов саме таким, як треба: чудовим, контрастним, різноплановим. Думаю, цього опису цілком достатньо.
— Питання до Поліни і Даніїла: як відбувалася передача досвіду та обов’язків у Hyphen Dash? Адже всі клавішні партії для альбому записав Даніїл, але наживо їх виконує в теперішньому складі Поліна.
Поліна: Так, я не брала участі в записі. Хлопці надсилали мені репетиційні записи, ще до появи студійних версій. Я на слух підбирала і знімала партії, які грав Данило, дещо переробляла під себе, але загалом намагалася зберегти його оригінальний задум.
— Лайв-прем’єра альбому відбудеться з тобою у складі.
Поліна: Так.
— Даніїле, а як тобі відпускати цю музику?
Даніїл: Я цілковито довіряю Поліні. Я був на лайві й чув, як це звучить. Уже по-іншому, але воно все одно працює. Тому я зі спокійним серцем усе відпустив і передав.
Поліна: Це насправді так приємно чути, бо грати чужу музику — це завжди дуже відповідально. Грати своє не так страшно.
Мишко: Це таке щастя мати в колективі настільки працьовиту людину, як Поліна! Ми іноді з Женею жартуємо: «Здається, ми сьогодні гірше підготувалися до репетиції, ніж Поліна».
Євген: Не здається. (Сміються.)
Мишко: Hyphen Dash насамперед будується на людях. Я хотів зібрати класних людей докупи, творити з ними щось нове, захопливе і при цьому заробляти музикою.
З Даніїлом ми дуже класно працювали довгий період, і, звісно, з’являється певна планка щодо того, яка людина замінить такого учасника. Нам вдалося зберегти дружні стосунки, гумор. Пів години тому Поліна скинула дуже смішну річ у наш чат в інстаграмі, і було дуже багато «ХАХАХА» капслоком. Коли щось будується з гумором, усе, що відбувається навколо, виправдовує себе.
— Це має бути в друкованій версії.
Мишко: Поліна присилає чіпси, на яких написано «Чіпси зі смаком „вареники з капустою“», і додає фразу «Не рекомендую». Майк дроп. (Сміються.) До речі, Поля, ти їх пробувала чи просто скинула?
Поліна: Пробувала. Мало того, що вони не смачні, так вони ще й гострі.
— Коли всі сингли і новий матеріал зібралися разом, музика зазвучала дуже насичено, навіть масштабно. Саме цим масштабом LATE відрізняється від довільного мінімалізму Basement 626. У LATE я бачу відтінки прогу, косміку та французької електронної школи. Ви хотіли б продовжити цей іронічний рок-напрямок чи навпаки — поставити на ньому крапку?
Мишко: Друге. Hyphen Dash ми створили для реалізації власних амбіцій, а вони будуються на свободі та взаємодії. Перша наша музика створювалася дуже легко. Її ядро було закладено ще під час перших репетицій з Данею у 2019 році. Ми тоді сиділи в підвалі танцювальної студії на Звіринецькій, грали на дуже поганому обладнанні, розставили інструменти на лінолеумі як-небудь і просто грали заради ідей. Вони швидко народжувалися, і я тоді з жагою все записував, бо розумів, що від мене залежить, піде це далі чи ні.
Ми насправді формувалися дуже різною музикою. Я казав: «Хочу, щоб було як Jagga Jazzist», а хлопці мені: «Що це?». Даня казав: «Хочу, щоб це звучало як Тодд Рантґрен», і ми такі: «Що це?». Очевидно, те, що ми писатимемо далі, буде цілісне.
Нам дуже цікаво працювати з артистами в колабораціях. Востаннє ми робили римейки на Jerry Heil для «Зіркового Джему в Цирку» від FUSION JAMS. Це надихає, коли є крутий матеріал, який можна переробити, і коли нам довіряють — це дає купу сил.
— У пресрелізі до LATE є фраза про довгі роки створення. Як ви знайшли баланс між тим, щоб показати еволюцію гурту і стан «тут і зараз»? Адже альбом звучить цілісно…
Мишко: Це дуже важливо чути, бо в мене враження, що це просто нарізка тіктоків. Це деформоване сприйняття, звісно.
Євген: Я намагався зробити максимально добре й покращити те, що вже є. Я не мислив такими категоріями, як еволюція, але вона простежується. Якщо взяти версію River of Eden 2019 року і ту, яка вона на альбомі, я особисто відчуваю свою еволюцію як музиканта. Але я не намагався це показати спеціально, це природний шлях, бо я людина, я змінююсь, зростаю або деградую. І ця музика, вона також жива. Думаю, з усіма нами це трапляється приблизно однаково. Мишко за цей час як барабанник виріс просто неймовірно.
Переглянути цей допис в Instagram
Like this… 3D-скани й ефективний менеджмент
— Альбом звучить оптимістично. Але обкладинка й назва створюють напругу. Плюс, як не крути, це альбом виданий під час війни. Чи ви закладали в нього контекст сьогодення?
Мишко: Намір зафіксувати контекст війни, віддати шану та привернути увагу ми вже реалізували в Basement 626. Це якщо брати творчий аспект. У соціальному контексті це щодня просочується в наші соцмережі, особливо в наші з Євгеном, оскільки ми знаємо багатьох військових особисто. Але в LATE ми взагалі не закладали тему війни.
Євген: Під час виконання драматичних композицій я не міг абстрагуватися від факту війни. Найімовірніше, більшість цих партій записані в день чергового жахливого обстрілу. Це впливає на те, наскільки багато гейну я ввімкну на своїх педалях дисторшну. Це впливає на те, чи пробере мене до мурашок той чи інший бенд, який я зіграю на своїй гітарі. Бо іноді я вже не відчуваю себе людиною через рівень кортизолу. Музиканти в Україні можуть грати будь-що, і воно буде просякнуте війною, та й немузиканти також. Навіть якщо ти малюватимеш кульбабки, ти все одно перебуваєш у цьому контексті.
— Як відбувалася робота над обкладинкою? Як ви ухвалювали рішення щодо неї?
Мишко: З самого початку була інша обкладинка. Вона була готова та погоджена, але ми не змогли її використати. Згодом, шукаючи альтернативу, я подумав, що було б ідеально, якби до нашого альбому долучився Станіслав. Я не показував йому попередню обкладинку, надіслав лише музику і сказав, що даю повну мистецьку свободу.
Не знаю, чи багато хто побачить війну в спаленій машині, але це дійсно автівка, знищена росіянами. Станіслав шукав 3D-моделі на стоках і знайшов машину, яку поєднав з моделлю дитини зі своєї бібліотеки. Виявилося, що автор цієї моделі — українець, який живе за кордоном, але має цифрову бібліотеку 3D-сканів. War Museum, якщо я не помиляюся.
І летерінг він створив просто неймовірний. Я навіть татуювання таке хочу зробити.
— А мерч?
Мишко: І мерч є. Це спільна колаборація з хлопцями з PIECEOFSHIRT — там LATE на всю спину! Також уже відкрито передзамовлення платівки LATE, яку ми випускаємо разом з Vinyla.
View this post on Instagram
Я обожнюю ці стани свободи, коли митець творить і ти просто його не чіпаєш, а потім виходить щось прекрасне. Так само сталося з нашою колаборацією, наприклад, зі словацькою співачкою Тамарою Крамар: ми просто скинули музику й назву Pilgrim. Вона написала про своє сприйняття пілігримства, але коли ми писали музику, ми думали про інше. І хтось може сказати, що це непослідовний, неконцептуальний підхід, але нам пофіг на те, що кажуть інші. Музика Hyphen Dash — про свободу вибору, коли спостерігаєш за тим, як людина творить щось неймовірне, неповторне, даєш цьому право жити і просто не чіпляєшся.
— Мені здається, ваша джазова схильність до імпровізації працює і на цих рівнях теж.
Мишко: Так, так! Усе круто, дай просто життю все зробити за тебе.
— У виданні будь-якого релізу доводиться чимось жертвувати: окремими треками, концепцією, структурою, ідеями. Чим довелося пожертвувати вам у LATE?
Євген: У мене особисто така теза, що цей альбом не зазнав ніяких втрат, окрім…
Мишко: Omega D5, останній трек альбому. Я хотів використовувати певні семпли — монологи, розмови. Я просто загуглив у ютубі «Hyphen Dash» і потрапив на лекцію Khan Academy про те, де використовувати hyphen, а де — dash. І воно так смішно збіглося, навіть по темпу: коли звучить «like this», вступають клавіші Лукаса, навіть у метроном потрапляє. Я просто побавився з ефектами — і запрацювало супер.
Потім ми вже звели альбом, і я згадав про авторське право. Кажу нашій менеджерці: «Джекі, треба спробувати звернутися до освітньої платформи на 8 мільйонів людей і попросити в них право на використання фонограми в комерційних цілях». Я був впевнений, що вони нас пошлють, бо в них є ліцензія на некомерційне використання в освітніх цілях, а все, що стосується виступів, стримінгів — це комерційне використання. Але Джекі писала на всі акаунти в Linkedin, на всі мейли, у підтримку, знайшла номер CEO у вотсапі — цього Хана, засновника академії — писала йому, кидала музику.
Ми зробили версію без семплів і вислали її дистриб’ютору. І наступного дня прийшов мейл з дозволом на використання. Гігантська освітня машина, яка могла просто відмовити, зробила виняток, із приміткою: «By the way, great music».
FUSION JAMS, Київ і пуризм
— Ви невід’ємна частина спільноти FUSION JAMS. На джемах започаткувався гурт і в них продовжував еволюціонувати. І джеми, і ваші виступи відбувалися на різних київських локаціях — від маленьких подільських майстерень до Українського дому, Кирилівської і так далі. І в музиці, і у функціонуванні спільноти простежується певний почерк. Загалом, можна порівняти київську сцену з лондонською, наприклад. Чи ви можете окреслити специфічні риси міста у вашій музиці?
Євген: Київ відрізняється своїм хаосом і непередбачуваністю. Я не уявляю, як почувається людина, яка вперше йде Києвом без мапи. Вона, напевно, офігіває, плану міста ніякого немає. Це очевидно погано з погляду урбаністики, але в цій неочевидності є певний дух міста. Наша музика теж десь неправильно зроблена. Але часто саме тому і працює. От для мене, наприклад, пісня Matsuura — це якийсь джміль у світі пісень. Він не мав полетіти, аеродинаміка не дозволяє, але чомусь летить.
Поліна: Приблизно всі музиканти зі спільноти FUSION слухають дуже схожу музику. Часто чутно, що гурт створився на джемах. Почерк з’явився через велику кількість спільних референсів.
— А які референси ти б назвала першими?
Поліна: По-перше, на джеми приходять музиканти з Глієра, які вивчають джазову музику, рівняються на видатних українських музикантів. Трубачі люблять, наприклад, Дениса Аду, і це відчувається в їхній грі. І ще New Brain Trio, багато музикантів слухали їх і надихалися.
Мишко: Оце в точку. Я особисто виріс на їхніх виступах. Для мене це була щоразу якась магія. Ми з Євгеном познайомилися, коли я грав з New Brain Trio. Це точно спадковість.
Євген: Насправді, дуже круто, що Поліна сказала про локальні точки референсів, бо в нас є й дійсно дуже якісні. Але я думаю, що постаті на кшталт Роберта Гласпера, якісь кросжанрові, кроскультурні взаємодії: Роберт Гласпер — Кендрік Ламар, Кендрік Ламар — Thundercat — це все джерела натхнення, зрозумілі всій спільноті FUSION JAMS. І британський джаз. У 2016 році вийшов альбом Black Focus проєкту Yussef Kamaal, який став поштовхом для заснування нових джазових спільнот по всьому світу. FUSION JAMS не виняток, бо саме він надихнув Сашка Пінчука.
Євген: Я особисто з Сашком бачився щонеділі на джазовому джемі в «БарменДиктат», на Хрещатику, 44. Щотижня він там був і не грав. Хоча він чудово грав на піаніно. Якось він спитав: «Чувак, а ти б прийшов на джем, де грають не стандарти, а щось сучасніше». Я кажу: «Прийшов би, але такого не існує». І десь через місяць він започаткував джеми. І ось де ми тепер.
— Ви вже згадували лейбл No Time for Swing, який також є складовою світу FUSION JAMS. Чи не боялися ви зробити лейбл для однієї тусовки, який не буде виходити на нових слухачів?
Мишко: Ми хотіли, щоб це був саме лейбл спільноти. Це і є інфраструктура. Музиканти не витрачають час на пошуки, відразу приносять реліз на No Time for Swing. З командою лейблу ми робимо все для PR та маркетингу, щоб вийти за межі спільноти.
Після першого року існування ми вирішили розширювати жанрові рамки: видали «19.99» Гліба Радченка. Я хочу бачити на лейблі більше самобутніх артистів, таких як Мар’яна Клочко, Pymin. Можливо, більше тих, які не зовсім себе бачать у будь-якому іншому середовищі, бо тут їх підтримають, почують їхній імпульс. Тут точно не йдеться про прибуток, це більше про інфраструктуру, про спільноту.
Тепер готується до виходу реліз Гліба Радченка, якому, до речі, Лукас продюсував альбом і писав туди багато інструментів, зокрема барабани. Анна Соловей, бандуристка з нашої спільноти, випускатиме музику свого тріо, з нею на клавішах, з Сашою Явдиком на барабанах та Антоном Голінко, неймовірним басистом.
— В інтерв’ю DTF Magazine 2021 року показником успіху гурту для вас була, зокрема, «просто можливість створювати музику та не паритися ні про що інше». Наскільки ближче ви до цього в 2025 році?
Євген: Наче зовсім трошки, але це «трошки» найважче. Попереду ще багато.
Мишко: Попереду дійсно багато, але в моїй голові відчуття щодо того інтерв’ю, що це два дуже різні колективи. Ми затребувані, маємо якісь мінімальні умови, навіть студію, своє приміщення. Але все ще паримося. І це добре, я думаю, ми паритися не перестанемо.
— У джазовій музиці завжди залишатимуться пуристи, які будуть незадоволені такими сценами, як FUSION JAMS. Що ви хочете сказати таким людям?
Євген: Я з вами. (Сміються.)
Поліна: З кожним роком зверхності все меншає. Можливо, років 5-6 тому це було проблемою. Тепер навіть джазові музиканти набагато відкритіші. Паша Галицький, наприклад, завжди був дружелюбним і приємним. Один з найкращих джазових музикантів ходить на джеми постійно.
Мишко: На самі галімі джеми ходить і ніколи не подає виду, що щось не так.
Поліна: Це дуже надихає, коли музиканти такого рівня приходять на джеми і грають з музикантами, які тільки починають свій шлях. І такого стає все більше.
Євген: На перших курсах у Глієра для мене поспілкуватися з Павлом Галицьким було «вау!». Я соромився довго з ним розмовляти, забирати його час. А тепер хлопці, які вчаться, можуть на джемах не тільки з ним поспілкуватися, а й пограти. І не тільки з ним. Нещодавно Саша Малишев приходив, це теж «вау!».
Я пишаюся колабою з Дімою Бондарєвим. Це людина, на чиїх виступах я також ріс, один з найвидатніших трубачів України.
Мишко: Нещодавно в нас був джем з дітьми, і один з глієрівців пішов звідти, сказав, що не може це слухати. І я його розумію, але поза музичними училищами, школами завжди залишатимуться талановиті музиканти, люди без освіти, які пишуть неймовірну музику. І ми хочемо бути з ними, бо я сам — така людина, мені важливо взаємодіяти з людьми, які мають освіту, і знаходити спільну мову. Тому я просто передаю привіт цим людям і хочу нагадати, що ми теж тут заради музики.
Даніїл: Я не в контексті взагалі й не вважаю себе джазовим музикантом. З пуристами джазу не стикався. Снобізм як такий мене обходить.
Євген: Оце Данін прикол, що він нічого не знає. Я перші два роки думав, що це пранк, що він має консерваторську освіту десь у Берліні.
30 листопада Hyphen Dash зіграє альбом LATE розширеним складом в Сoncert Hall на Кирилівській, 41. Презентація включатиме декорації, хореографію і масштабну програму.
