Это группа Hyphen Dash, и она задает волну новой импровизационной музыки в Украине

Может показаться, словно Hyphen Dash появились из ниоткуда, и почти сразу стали находкой для меломанов. В духе современного британского джаза, с добавлением дивных синтовых эффектов и гитарных соло, в их музыке сложно выделить главенствующий жанр. Хотя группа и основывает свой звук на импровизациях, у нее есть что-то и от хип-хопа, и от джаза, и от других музыкальных течений.

Многие открыли Hyphen Dash через проект Zmova, когда они сыграли лайв в Национальном художественном музее. Но на тот момент парни уже были известны в локальной тусовке как комьюнити Fusion, которое проводит джемы и объединяет музыкантов. 

Скромные перед аудиторией, со своим уже почти фирменным звуком Hyphen Dash становятся все более значимыми музыкантами на независимой сцене, задавая определенную волну новой импровизационной музыке, меняя в Украине культуру джемов и попутно создавая комьюнити вокруг нее. 

DTF Magazine поговорил с Мишей Бирченко, Женей Пугачевым и Даней Зубковым, криэйторами группы, о том, как пришла идея создать проект, что ими движет и как они работают. И попутно узнал о том, не страшно ли вдруг исчезнуть со сцены


О начале Hyphen Dash


— Прежде всего, как вы начали играть вместе? На репетиции я почувствовала, что у вас абсолютная синхронизация: есть общий вайб, общее ощущение. Очень быстро друг друга ловите.

Міша: Саме тому ми й зібрались. Спочатку ми були з Данею вдвох. Більшість матеріалу, який граємо на концертах, — це те, що ми тоді придумали, а згодом уже якось видозмінювали. А потім ми покликали Женю, який одразу почав «наливати» на всі композиції «соляки». І ми втрьох почали це все видозмінювати. Згодом Женя сказав, що хоче навчитися грати й на басі. У результаті в нас усі такі мультиінструменталісти, а я граю на ударних… і на чаймс (сміється).

Женя: На ноутбуке еще.

Міша: Так, «на ноутбуке еще». Плейбек, метрономы собираем (смеется).

Лайв Hyphen Dash в Национальном художественном музее 

— Сколько времени вы потратили, чтобы сыграться?

Міша: Це, певно, досі в процесі.

— Понятно, что до идеальной планки всегда есть куда расти. Но уже сейчас ощущается, что вы внимательны друг к другу.

Женя: Могу сказать за себя, что, как только мы первые разы поиграли с Мишей, мне очень многое стало понятно в том, как играть. Наверное, поэтому и продолжили работать вместе, потому что сразу появился какой-то коннект. Я думаю, это связано с общим бэкграундом, с тем, что мы вместе любим и слушаем похожую музыку.

С Даней все не так, потому что он для меня вообще самородок. Я всегда удивляюсь тому, что Даня делает. И нет никакого ключа, как с ним играть. Потому что это всегда что-то новое и интересное.

— На одном из концертов вы рассказывали, как писали первые треки, репетируя с каким-то известным музыкантом. Не хотите рассказать, кто это? Потому что звучало так, словно вы сидели в офисе — и вдруг решили поиграть.

Міша: У тому процесі дійсно була офісна атмосфера (сміється).

Є така студія SoundPlant у Києві. Ми знайомі з чуваками, які там працюють, і вони нас із Данею регулярно кликали окремо: комусь записати клавіші, барабани, комусь робити аранжування, придумувати партії.

А потім ми зійшлися вдвох на одному сесійному проєкті. Після того я покликав Даню попрацювати з клавішами над музикою Антона Крамера. Тоді це був проєкт, який готували до запуску, і я був у команді, яка створювала йому перший альбом. Ми разом збирали Крамера як артиста.

Я покликав Даню зайти туди на клавіші, бо такої ідеї, як Hyphen Dash, тоді взагалі ще не існувало.

Даня: А потом я позвал тебя в Lucas Bird.

Миша Бирченко
Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine 

— Возвращаясь к началу разговора: представим себе офис, в который вы в какой-то момент можете уйти, если решите, что Hyphen Dash — это больше не то, чем вы хотите заниматься. Это будет сессионка, да?

Даня: Я все еще работаю в офисе.

Міша: Я ось кілька місяців тому перестав працювати, бо зрозумів, що просто не вивожу — ні морально, ні за часом. А до цього був фрилансовий офіс, робота мчала постійно. Лише тепер музична зайнятість стає чимось більш-менш комерційним. Але я ніколи не хотів працювати суто сесійним музикантом, бо це не суперприкольна історія.

Думаю, що ми розглядаємо музику передовсім як творчість, а не як спосіб заробити. Не хотілося б заробляти цим тільки для того, щоб заробляти.

Миша Бирченко, Женя Пугачев и Даня Зубков / Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine

— Мне кажется, это в целом большой вопрос для независимых музыкантов в Украине — как быть исключительно музыкантом, без того чтобы туда-сюда бегать.

Міша: Для нас це неочікувано починає працювати. Ми ніколи не ставили за мету передовсім заробляти цим, а тут у нас із Hyphen Dash якісь концерти мчать, проєкти різні, нам пропонують багато цікавих штук. І вони так чи інакше пов’язані з комерцією. Узагалі Fusion став тригером створення Hyphen Dash.

О джемах Fusion, комьюнити и виденье


Миша Бирченко, Женя Пугачев и Даня Зубков 
Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine
— Когда появился Fusion?

Міша: Він існує з середини 2019 року. Ми почали робити перші джеми Fusion у «ШООМ». Я домовився з Вовою Корольовим, щоб він дав нам локацію для нашого заходу. На одному з джемів зрозумів: потрібно робити свій матеріал. Це дуже комплексна штука, бо я давно працював з багатьма артистами як барабанщик.

— Как я понимаю, Fusion появился из такой идеи: вы слышали музыкантов, которые вам нравились, и решили собрать это в определенное комьюнити.

Міша: Так, і захоплює те, що ти бачиш, як приходять люди, яких ти взагалі не знаєш. І вони — хоп! — і починають щось робити разом.

— Как вы их искали? Насколько мне известно, ребята часто выходят из консерватории весьма потерянными, так как все еще не созданы условия для понимания, куда и как идти дальше.

Міша: Коли я вперше прийшов на джем, то побачив, що це прикольно, але можна розвивати більше. Мене та Даню чуваки запросили, щоб просто пограти, а після того, як ми пограли там, я подумав, що це можна зробити трошки цікавіше й масштабніше. Тоді закинув думки Саші Пінчукові, засновникові Fusion.

Вийшло так, що хтось знав чуваків з «Ґлієра», я знав ще якихось музикантів. Ми просто понаписували своїм знайомим і зібрали діалог у телеґрамі. Вони прийшли й такі: «Вау, ніхуя собі! Це так можна?!» І ми в результаті дали їм якусь надію. Це так і розвивається, що ти даєш людям місце, куди вони можуть прийти й де не казатимуть: «Боже, какое говно! Кстати, мне 62 года» (сміється). І вони всі кайфують!

Женя Пугачев и Даня Зубков / Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine

— А чувствуете радость оттого, что, по сути, создаете для ребят такие условия?

Міша: Так! І це відповідальність.

— И вы прям чувствуете эту ответственность?

Так! 100%. Ти відчуваєш, що може щось накритися. Наприклад, коли я як один з оргів бачу, що грають погано, я такий: «Блять!» Тобі аж образливо. Сходяться музиканти, і ти починаєш їм фідбек давати: «Чуваки, слухаймо одне одного. Це все-таки культура, не треба займатися спортом. Треба грати музику». І ти їх якось вирощуєш. Найдивовижніше з усього того — це те, що вони слухають. Вони готові приймати фідбеки й розвиватися. І реально є люди, які прийшли й з першого джему робили щось сумнівне, а зараз прямо фірму роздають.

— Это же тоже все о комьюнити и о том, что важен фидбэк.

Міша: І для всього ком’юніті Hyphen Dash це приклад того, як щось може створитися. Ми на одному з джемів Fusion просто прийшли й такі: «Зараз ми зіграємо вам кілька тем». А чуваки послухали й задумалися: «О, то це ще можна проєкт зібрати». Ти їм показуєш приклад, і вони після цього збираються, пишуть якісь демки.

— А есть ощущение, что у вас достаточно сил и энергии, чтобы постоянно давать такие импульсы?

Міша: А ти ж не ставиш собі за мету давати імпульси.

— Понятно, но для этого необходима достаточная вера в то, что ты делаешь.

Міша: От воно коли так трапляється, ти такий: «Вау, клас!». Це, значить, ще один імпульс. Наприклад, коли в нас якась нова крута локація формується. Ми можемо провести в новому місці джем і думаємо: «Круто!»

У нас була сцена на «Кураж Базарі». Це був шоукейс, і ми подумали, що це круто: ми можемо привести своїх чуваків та показати, що є джазова школа, яка може грати не тільки академіку.

Женя: Fusion закрыл очень важную нишу, потому что джемы в Киеве давно есть, но они были двух видов. Или это джемы с музыкантами сугубо джазовыми, которые играют только традицию, и там совсем не дружелюбная атмосфера чаще всего, чувствуется сильная конкуренция, очень много снобизма.

Но есть еще другой вид джема, когда приходят люди, которые вообще не музыканты. И они почему-то сегодня все вместе решили открыться для музыки. (Смеются.) В итоге из этого ничего классного не получается. А приходит туда пара-тройка хороших музыкантов — они расстраиваются и идут домой. Потом приходят на джазовый джем — а там снова много снобизма.

Женя Пугачев
Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine

И тут появляется Fusion, где как раз то, что нужно. Где как раз полная свобода и поощряется индивидуализм музыкантов.

Міша: І водночас є планка, поріг входження.

Женя: Есть конкретный уровень, который тебе позволяет выйти и не опозориться. Это очень важно.

— Получается, что вам интересно выходить на разные сцены и делать там что-то свое.

Міша: Так! У контексті Fusion і Hyphen Dash ми просто хейтимо — я відверто хейчу — снобізм у будь-якій його формі. Бо якщо ти не відкритий до чогось нового, до самовираження інших людей, то стаєш тим, хто з часом буде нікому не потрібний і кого не сприйматимуть серйозно. У сучасності все так: ти маєш бути максимально гнучким на всіх фронтах — музика це чи ні.

Женя Пугачев, Миша Бирченко и Даня Зубков 
Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine

Ми з Fusion рішуче відсікаємо консерватизм і все подібне. Але цей поріг входження музиканта в джем за скілом багато хто сприймає саме як консерватизм. Ми це розглядаємо з іншого боку.

У нас є бачення, і якщо ти його не розділяєш, то не проходиш цей поріг. Для нас як для організації важливо зберегти власну індивідуальність. Якщо ми не фільтруватимемо, це перетвориться на ту ситуацію, яка боліла в інших музикантів.

Коли ми створювали Fusion, то розуміли, що маємо вилікувати якусь проблему. Ми дуже багато говорили про джеми в різних місцях Києва. Я бачив відео з одного джему й був у максимальному шоку. Там хаотично змінювалися музиканти, і мене особливо вразило, як один хєровий барабанщик підмінив іншого поганого.

Це не класно, ми хотіли це змінити в київських джемах. І, здається, вийшло.

Женя: На самом деле, я думаю, что все со временем понимают, что импровизация — это самый естественный вид музицирования. Потому что первая музыка именно такой и была: условно, джемом, палкой по камню стучать. И не было партий, не было нот. Поэтому ты в какой-то момент это чувствуешь.

Но еще клево, что в джеме все зависит не только от тебя как отдельно взятого музыканта. Ты можешь не очень хорошо играть, но попасть играть с хорошими музыкантами. И чувствовать, что можно сделать прямо сейчас, чтобы получалось не только у тебя, но и у всех.

Міша: Так, або просто не заважати їм.

Женя: Да, или не мешать — это очень важное композиторское решение (смеются все вместе).

О влияниях и процессе написания треков


— А что по бэкграунду? Все повально говорят, что вы как Роберт Гласпер. Есть реальная связка с этими ребятами, которые сейчас играют в Британии, Америке, или это какое-то общее бессознательное? Слушали их?

Женя: Я слушал, много их слушал. Но это не самая любимая моя музыка.

— А какая самая?

Женя: Самая любимая — это всякий сложный современный джаз, например Ambrose Akinmusire.

Даня: А у меня, наверное, это все бессознательно. Я джаз особо не слушал никогда. И сейчас не слушаю. И не буду, наверное, никогда. (Смеемся.) Я не особо анализирую, что делаю. Что-то спонтанно приходит в голову. В основном это какая-то идея по звуку. Мне просто хочется попробовать, как он там сработает. Часто так и получается: что-то синтезирую или нахожу какой-то прикольный звук — и потом начинаю его играть, а он сам диктует.

Даня Зубков
Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine
— И несмотря на все влияния, у вас получается свой звук.

Міша: Я думаю, що в цьому й весь секрет. Ось Даня взагалі не слухає такого. І я дуже довго грав панк-музику, різний жорсткий метал, ще зі школи. А потім почув Марка Джуліану, Річарда Спейвена й Крістіана Скота. Я був вражений тим, як вільно можна створювати музику, і зрозумів, що хочу робити щось хоча б трохи наближене до того, що роблять вони.

Ми ніколи не говорили про якісь референси, принаймні спочатку. Зараз, звичайно, щось приносимо: ми надихаємося, ділимося. Але коли ми створюємо, то рідко таке буває, що «давай сдєлаєм, вот так». Це просто якась сукупність патернів у нас з Женею і якісь ідеї в Дані.

Женя: Я думаю, что важную роль сыграло еще то, что не было какой-то очевидной мотивации делать музыку, чтобы «что-то». Не было задачи сделать песню, которая будет звучать на что-то похоже, чтобы произвести какое-то определенное впечатление.

Женя Пугачев, Миша Бирченко и Даня Зубков / Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine

— И сейчас все еще так?

Женя: Да, мне кажется, что да.

Міша: Я на початках просто чувакам казав: «Можна страждання зараз зробити».

— То есть это, условно, были эмоциональные референсы.

Міша: Так, у мене це передовсім тільки емоційні референси, бо не маю ніякої освіти й радше можу направляти по настрою. Потім це все складається в щось більш-менш сформоване. Або в написанні композицій бувало, що ми щось награвали на гітарі або клавішах і я казав: «Оце, стій! Давай цей акорд, і від нього підемо».

О концертах и слушателях


— О написании музыки понятно. А что касается концертов, контакта со слушателями — вы видите тех, для кого играете?

Міша: Може, і не бачимо. Але точно розуміємо, що хочеться цим людям щось донести. Коли заходиш у креативний процес, ти ж однаково транслюєш те, що в тебе зараз.

— А что от людей берете, когда вы на сцене? От того, что они присутствуют с вами, пока вы играете?

Женя: Когда они поддерживают, это помогает. Но в целом я заметил, что в последнее время стараюсь не смотреть в зал, не смотреть никому в глаза. Это очень сильно сбивает. Ты сразу эмпатично полностью считываешь состояние какого-то случайного человека, и это сбивает тебя с твоего.

Міша: Нам із самими собою добре. Люди — це споглядання, це найпрекрасніше. Я взагалі грав би спиною до всіх. Просто дивися, що люди переживають у цей момент: подобається — приймай, не подобається — відпочивай.

Женя Пугачев, Миша Бирченко и Даня Зубков
Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine

— Но ведь это все равно всегда обмен между музыкантом и зрителем.

Міша: Але мені ближчий односторонній обмін.

— То есть больше отдавать.

Міша: Так. Класно, коли ти закінчив композицію, прийняв цей заряд і наступну композицію знову віддаєш. Але не всередині неї.

— Боитесь сбиться?

Міша: Так! Є ж ризик, що вони поламають, не зрозуміють правильно. Тут же важливо всі частиночки склеїти, показати. Для них це неочікувано, вони не знають, що далі буде.

Даня: Я вообще стараюсь представить, что я на репетиции или один, когда играю. Чтобы не провтыкать пресеты переключить. (Смеются.) Чтобы все прозвучало правильно. Стараешься просто ограничиться ото всего и сыграть на сцене так, как если бы это было дома.

— А этот подход изменится, если, условно, уровень слушателей будет выше? Если вы будете знать, что в зале сидят люди, которые точно воспринимают вашу музыку хорошо?

Міша: Краще цього не знати! Слухач має бути на приблизно одному ментальному рівні в готовності до сприйняття. Ти приходиш, обнуляєшся, у тебе нема очікувань і ти, як чистий аркуш, готовий сприймати це все. Ми ж якось вибудовуємо цю всю драматургію, щоб людина прийняла цю історію.

— У вас появляется еще отдельная ответственность воспитывать слушателей, поскольку они часто невнимательны к музыке.

Міша: Я стараюся це робити словами між композиціями. Ось цим виховувати хочеться. А музика нехай буде плацдармом для цього виховання.

Все одно, коли я знаю, що наша музика може занурювати в певний стан, і коли відчуваю, що ці люди в правильному стані, їм можна покласти правильну інформацію — те, на що хочеш звернути увагу. Я усвідомив це на сольному концерті в «Кооперативі». Я абсолютно не планував казати нічого глобального. Хотілося тільки жарти про какашки — максимум.

Миша Бирченко
Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine 

— Разгрузить атмосферу крыши?

Міша: І, до речі, погані жарти про некрасиві речі — це те, що хочеться робити, керуючись ненавистю до снобізму. Люди, які приходять на джаз на даху, очікують на сорочки, костюми, а ти їм говориш слово «гівно». І це клас, бо не треба підтримувати цей образ ізоляції. Погана історія.

— А есть любимый концерт? Тот, что по атмосфере вам ближе всего.

Міша: Їх ще доволі мало сталося.

— Но вы уже успели поиграть на совсем разных площадках — в Closer, на крыше, в музее (хоть и без людей). Кстати, можете сказать, что музей все-таки стал groundbreaking point?

Міша: Так! Це перший groundbreaking point, 100%.

Даня: Мне, наверное, больше всего понравился тот концерт, когда мы первый раз играли в «ШООМ». Потому что до этого мы вообще нигде не показывали эти композиции. А там мы получили первую реакцию людей, и это было интересно. Тогда это впервые прозвучало не на рэп-базе, а на рэп-базе побольше. (Смеемся.)

Міша: Так, це було неочікувано, бо, говорячи про відповідальність перед людьми, ми знали, що там сидять і хороші музиканти, і не дуже. Але тільки цільова аудиторія. 100% концентрації. І ця відповідальність тоді трошечки тиснула. Було дуже цікаво зіграти передовсім для цих людей і подивитися, як вони це сприймуть.

О мерках успеха и своем месте/лейбле


— А как вы поймете, что стали уважаемыми чуваками, что чего-то достигли? Чем это будет мериться?

Міша: (смеется) Затрудняюсь ответить.

— Стадион, много людей, Кристиан Скотт стоит в первом ряду?

Міша: Я думаю, що це виступ з людьми, на яких ми рівняємося.

Женя: Кристиан Скотт с нами на сцене.

Міша: Я ще думав, що є прості й банальні речі, коли ти просто можеш створювати музику та не паритися ні про що інше. Тоді ти реально розумієш, що гідний цього. Це дуже приємний факт, бо ми всі змушені метушитися між багатьма речами ще паралельно з музикою, і це часто забирає дуже багато енергії. Інколи в тебе мчить, а ти думаєш: «Блять, я міг просто зараз сидіти й створювати геніальні речі».

Женя Пугачев, Миша Бирченко и Даня Зубков / Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine
— А откуда брать конфликт тогда? В музыку ведь очень часто вкладывают боль, которая берется из «серой будничной» жизни (и вы сами об этой боли вскользь упоминали).

Міша: 100%, але ж ти не можеш так жити завжди.

 А вот не страшно, что если не будет конфликта, то и музыки не будет?

Міша: Страшно. Але ж відіграє роль відповідальність перед самим собою. Я думаю, що ми сформовані так, що просто не дамо самим собі здутися. Тому що ти ж усе життя йшов до того. Внутрішній діалог.

Думаю, так не станеться. Ми вишукуватимемо якісь інші точки, ходитимемо вулицями, дивитимемося на бідних бабусь, допомагатимемо їм. Мене таке часто надихає. Я можу допомогти якійсь бабусьці понести сумочку, поговорити з нею. І я повертаюся додому й починаю плакати. Ці штуки теж дуже сильно зачіпають. Це ж усе довкола тебе, просто треба бути відкритим до цього. Не обов’язково працювати в офісі п’ять днів на тиждень, щоб страждати.

— А думаете о своем лейбле или своей студии? Чтобы все знали, что вот здесь пишется фирма, а не фирма не проходит.

Міша: Я зараз працюю над лейблом для Fusion. Якраз це, певно, перша форма місця, де є той самий поріг входження за стилем, технікою тощо. Я впевнений, що Fusion транслює подібні цінності по музиці й баченню, які є в Hyphen Dash. Тому це може бути схоже на те, про що ти говориш.

Женя Пугачев / Фото — Яна Франц
Даня Зубков / Фото — Яна Франц

О скромности на сцене и настоящем свэге


— Вы, конечно, излишне скромно говорите о своей музыке на сцене. Иногда прямо думаешь — за что?

Міша: Синдром самозванця. У нас усіх він, здається, є.

Даня: Просто никогда не нужно воспринимать себя серьезно.

— Но есть уровень этой несерьезности, когда я как слушательница спрашиваю себя: а и правда, может, не стоило приходить, если они так удивляются? Как у слушателя у меня просыпается обида.

Даня: Да, главное — не перегнуть палку. Не пытаться казаться лучше, чем ты есть. Но и не пытаться показаться хуже, чем ты есть. Быть со слушателем на одной волне. Не показывать, что ты круче. Показать, что ты занимаешься своим делом, и чтобы они сами оценили.

Міша: Или нет.

(Смеемся.)

Даня: Ты просто даешь свою парадигму.

— То есть вы сами для себя мерка успешности.

Міша: Найімовірніше, так і є. Бо, знову ж таки, ніколи не було основною метою зібрати стадіони. Але зараз працюємо так, збираємо солд-аут у «Кооперативі» й думаємо: «Реально? Так можна було? Це ж стільки класних штук можна розказати!» Це видозміна свідомості, про яку йшлося в лайві з музею.

Ось це головна мета — показати людям, що можна інакше, що можна слухати інше й кайфувати. Що свеґ — це не тільки свеґ, а свеґ — це бути простим тіпом.

Сучасний свеґ. Це захоплює, коли розумієш, що твоя аудиторія велика. Відповідно, це велика кількість людей, які можуть почути те, що ти говориш.

— Было бы что говорить.

Міша: На щастя чи на жаль, проблем навколо достатньо. Просто дивишся довкола й такий: «Блять!»

О коллаборациях и планах


— А что по планам? Альбом, визуалка, сингл, коллаборации?

Міша: Візуалка й колаборації. Колаборації розкриваються для нас дуже неочікувано. І взагалі дуже прикольно, що Hyphen Dash стає відомим у тусовці, тому що можна прийти й зробити охуєнний трек.

— Все ваши коллаборации с вокалистами довольно разные.

Міша: Я щасливий з цього, бо поки не хочеться мати постійного вокаліста. Може, я реп почну читати.

До нас приходять люди з якимось своїм досвідом, баченням, сприйняттям цієї музики. Вони якось транслюють себе в наш арт.

Що композиція Антона Крамера, що композиція Каті Панчук — це ж просто речі, про які не було де сказати. І це той самий образ на Fusion: це місце, куди тепер можна прийти.

— Получается, что вы действительно даете ребятам такое место.

Міша: На щастя, поки що так стається, що для них це відразу метч.

— И вы также коллаборируете с Lazy Jesus, OTOY.

Міша: Так, ця колаба теж точно вийде. І є ще кілька артистів, з якими ми в діалозі або вже працюємо (незадолго после интервью появилось видео Hyphen Dash c Люсі. — Прим. DTF Magazine).

Дуже цікаво брати аудиторію, яка абсолютно не очікує почути такого від артиста, з яким ти колабишся. Якщо ти, наприклад, робиш трек з Монатіком.

Миша Бирченко, Женя Пугачев и Даня Зубков 
Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine
— В итоге вы прыгаете в разные жанры.

Міша: То це ж клас!

Женя: Всегда есть место для чего-то.

— А вы думаете о том, чтобы писать каким-то иностранным музыкантам, чтобы делать коллаборации? Или чтобы узнать их мнение, поехать играть?

Міша: Ще не пробували, але точно пробуватимемо. Бо все більше зараз приходить фідбеку в такому форматі, що «чуваки, вам же ж треба туди».

— А по своим ощущениям — хочется туда?

Міша: Так, дуже хочеться.

Мені сьогодні снилося, що я був у якомусь монастирі й там грали JD Beck і DOMi. Вони сиділи за мармуровим монастирським столом і розбиралися у своєму ableton-проєкті.

— А ты что делал?

Міша: А я метушився, організовував якісь концерти, постійно помічав їх і думав: «Блін, я хочу до них. Я хочу з ними». І я неочікувано згадав, що це, коротше, у той бік.

Женя Пугачев, Миша Бирченко и Даня Зубков / Фото — Яна Франц, специально для DTF Magazine


Следите за DTF Magazine в Facebook, Instagram, Twitter и Telegram

Дизайн партнер — crevv.com
Разработка сайта — DTF Magazine/don't Take Fake