Это группа Hyphen Dash, и она задает волну новой импровизационной музыки в Украине

— Прежде всего, как вы начали играть вместе? На репетиции я почувствовала, что у вас абсолютная синхронизация: есть общий вайб, общее ощущение. Очень быстро друг друга ловите.

Міша: Саме тому ми й зібрались. Спочатку ми були з Данею вдвох. Більшість матеріалу, який граємо на концертах, — це те, що ми тоді придумали, а згодом уже якось видозмінювали. А потім ми покликали Женю, який одразу почав «наливати» на всі композиції «соляки». І ми втрьох почали це все видозмінювати. Згодом Женя сказав, що хоче навчитися грати й на басі. У результаті в нас усі такі мультиінструменталісти, а я граю на ударних… і на чаймс (сміється).

Женя: На ноутбуке еще.

Міша: Так, «на ноутбуке еще». Плейбек, метрономы собираем (смеется).

— Сколько времени вы потратили, чтобы сыграться?

Міша: Це, певно, досі в процесі.

— Понятно, что до идеальной планки всегда есть куда расти. Но уже сейчас ощущается, что вы внимательны друг к другу.

Женя: Могу сказать за себя, что, как только мы первые разы поиграли с Мишей, мне очень многое стало понятно в том, как играть. Наверное, поэтому и продолжили работать вместе, потому что сразу появился какой-то коннект. Я думаю, это связано с общим бэкграундом, с тем, что мы вместе любим и слушаем похожую музыку.

С Даней все не так, потому что он для меня вообще самородок. Я всегда удивляюсь тому, что Даня делает. И нет никакого ключа, как с ним играть. Потому что это всегда что-то новое и интересное.

— На одном из концертов вы рассказывали, как писали первые треки, репетируя с каким-то известным музыкантом. Не хотите рассказать, кто это? Потому что звучало так, словно вы сидели в офисе — и вдруг решили поиграть.

Міша: У тому процесі дійсно була офісна атмосфера (сміється).

— Возвращаясь к началу разговора: представим себе офис, в который вы в какой-то момент можете уйти, если решите, что Hyphen Dash — это больше не то, чем вы хотите заниматься. Это будет сессионка, да?

Даня: Я все еще работаю в офисе.

Міша: Я ось кілька місяців тому перестав працювати, бо зрозумів, що просто не вивожу — ні морально, ні за часом. А до цього був фрилансовий офіс, робота мчала постійно. Лише тепер музична зайнятість стає чимось більш-менш комерційним. Але я ніколи не хотів працювати суто сесійним музикантом, бо це не суперприкольна історія.

Думаю, що ми розглядаємо музику передовсім як творчість, а не як спосіб заробити. Не хотілося б заробляти цим тільки для того, щоб заробляти.

— Когда появился Fusion?

Міша: Він існує з середини 2019 року. Ми почали робити перші джеми Fusion у «ШООМ». Я домовився з Вовою Корольовим, щоб він дав нам локацію для нашого заходу. На одному з джемів зрозумів: потрібно робити свій матеріал. Це дуже комплексна штука, бо я давно працював з багатьма артистами як барабанщик.

— Как я понимаю, Fusion появился из такой идеи: вы слышали музыкантов, которые вам нравились, и решили собрать это в определенное комьюнити.

Міша: Так, і захоплює те, що ти бачиш, як приходять люди, яких ти взагалі не знаєш. І вони — хоп! — і починають щось робити разом.

— Как вы их искали? Насколько мне известно, ребята часто выходят из консерватории весьма потерянными, так как все еще не созданы условия для понимания, куда и как идти дальше.

Міша: Коли я вперше прийшов на джем, то побачив, що це прикольно, але можна розвивати більше. Мене та Даню чуваки запросили, щоб просто пограти, а після того, як ми пограли там, я подумав, що це можна зробити трошки цікавіше й масштабніше. Тоді закинув думки Саші Пінчукові, засновникові Fusion.

Вийшло так, що хтось знав чуваків з «Ґлієра», я знав ще якихось музикантів. Ми просто понаписували своїм знайомим і зібрали діалог у телеґрамі. Вони прийшли й такі: «Вау, ніхуя собі! Це так можна?!» І ми в результаті дали їм якусь надію. Це так і розвивається, що ти даєш людям місце, куди вони можуть прийти й де не казатимуть: «Боже, какое говно! Кстати, мне 62 года» (сміється). І вони всі кайфують!

— А чувствуете радость оттого, что, по сути, создаете для ребят такие условия?

Міша: Так! І це відповідальність.

— И вы прям чувствуете эту ответственность?

Так! 100%. Ти відчуваєш, що може щось накритися. Наприклад, коли я як один з оргів бачу, що грають погано, я такий: «Блять!» Тобі аж образливо. Сходяться музиканти, і ти починаєш їм фідбек давати: «Чуваки, слухаймо одне одного. Це все-таки культура, не треба займатися спортом. Треба грати музику». І ти їх якось вирощуєш. Найдивовижніше з усього того — це те, що вони слухають. Вони готові приймати фідбеки й розвиватися. І реально є люди, які прийшли й з першого джему робили щось сумнівне, а зараз прямо фірму роздають.

— Это же тоже все о комьюнити и о том, что важен фидбэк.

Міша: І для всього ком’юніті Hyphen Dash це приклад того, як щось може створитися. Ми на одному з джемів Fusion просто прийшли й такі: «Зараз ми зіграємо вам кілька тем». А чуваки послухали й задумалися: «О, то це ще можна проєкт зібрати». Ти їм показуєш приклад, і вони після цього збираються, пишуть якісь демки.

— А есть ощущение, что у вас достаточно сил и энергии, чтобы постоянно давать такие импульсы?

Міша: А ти ж не ставиш собі за мету давати імпульси.

— Получается, что вам интересно выходить на разные сцены и делать там что-то свое.

Міша: Так! У контексті Fusion і Hyphen Dash ми просто хейтимо — я відверто хейчу — снобізм у будь-якій його формі. Бо якщо ти не відкритий до чогось нового, до самовираження інших людей, то стаєш тим, хто з часом буде нікому не потрібний і кого не сприйматимуть серйозно. У сучасності все так: ти маєш бути максимально гнучким на всіх фронтах — музика це чи ні.

— А что по бэкграунду? Все повально говорят, что вы как Роберт Гласпер. Есть реальная связка с этими ребятами, которые сейчас играют в Британии, Америке, или это какое-то общее бессознательное? Слушали их?

Женя: Я слушал, много их слушал. Но это не самая любимая моя музыка.

— И несмотря на все влияния, у вас получается свой звук.

Міша: Я думаю, що в цьому й весь секрет. Ось Даня взагалі не слухає такого. І я дуже довго грав панк-музику, різний жорсткий метал, ще зі школи. А потім почув Марка Джуліану, Річарда Спейвена й Крістіана Скота. Я був вражений тим, як вільно можна створювати музику, і зрозумів, що хочу робити щось хоча б трохи наближене до того, що роблять вони.

Ми ніколи не говорили про якісь референси, принаймні спочатку. Зараз, звичайно, щось приносимо: ми надихаємося, ділимося. Але коли ми створюємо, то рідко таке буває, що «давай сдєлаєм, вот так». Це просто якась сукупність патернів у нас з Женею і якісь ідеї в Дані.

Женя: Я думаю, что важную роль сыграло еще то, что не было какой-то очевидной мотивации делать музыку, чтобы «что-то». Не было задачи сделать песню, которая будет звучать на что-то похоже, чтобы произвести какое-то определенное впечатление.

— О написании музыки понятно. А что касается концертов, контакта со слушателями — вы видите тех, для кого играете?

Міша: Може, і не бачимо. Але точно розуміємо, що хочеться цим людям щось донести. Коли заходиш у креативний процес, ти ж однаково транслюєш те, що в тебе зараз.

— А что от людей берете, когда вы на сцене? От того, что они присутствуют с вами, пока вы играете?

Женя: Когда они поддерживают, это помогает. Но в целом я заметил, что в последнее время стараюсь не смотреть в зал, не смотреть никому в глаза. Это очень сильно сбивает. Ты сразу эмпатично полностью считываешь состояние какого-то случайного человека, и это сбивает тебя с твоего.

Міша: Нам із самими собою добре. Люди — це споглядання, це найпрекрасніше. Я взагалі грав би спиною до всіх. Просто дивися, що люди переживають у цей момент: подобається — приймай, не подобається — відпочивай.

— Но ведь это все равно всегда обмен между музыкантом и зрителем.

Міша: Але мені ближчий односторонній обмін.

— То есть больше отдавать.

Міша: Так. Класно, коли ти закінчив композицію, прийняв цей заряд і наступну композицію знову віддаєш. Але не всередині неї.

— Боитесь сбиться?

Міша: Так! Є ж ризик, що вони поламають, не зрозуміють правильно. Тут же важливо всі частиночки склеїти, показати. Для них це неочікувано, вони не знають, що далі буде.

Даня: Я вообще стараюсь представить, что я на репетиции или один, когда играю. Чтобы не провтыкать пресеты переключить. (Смеются.) Чтобы все прозвучало правильно. Стараешься просто ограничиться ото всего и сыграть на сцене так, как если бы это было дома.

— Разгрузить атмосферу крыши?

Міша: І, до речі, погані жарти про некрасиві речі — це те, що хочеться робити, керуючись ненавистю до снобізму. Люди, які приходять на джаз на даху, очікують на сорочки, костюми, а ти їм говориш слово «гівно». І це клас, бо не треба підтримувати цей образ ізоляції. Погана історія.

— А есть любимый концерт? Тот, что по атмосфере вам ближе всего.

Міша: Їх ще доволі мало сталося.

— А как вы поймете, что стали уважаемыми чуваками, что чего-то достигли? Чем это будет мериться?

Міша: (смеется) Затрудняюсь ответить.

— Стадион, много людей, Кристиан Скотт стоит в первом ряду?

Міша: Я думаю, що це виступ з людьми, на яких ми рівняємося.

Женя: Кристиан Скотт с нами на сцене.

Міша: Я ще думав, що є прості й банальні речі, коли ти просто можеш створювати музику та не паритися ні про що інше. Тоді ти реально розумієш, що гідний цього. Це дуже приємний факт, бо ми всі змушені метушитися між багатьма речами ще паралельно з музикою, і це часто забирає дуже багато енергії. Інколи в тебе мчить, а ти думаєш: «Блять, я міг просто зараз сидіти й створювати геніальні речі».

— Вы, конечно, излишне скромно говорите о своей музыке на сцене. Иногда прямо думаешь — за что?

Міша: Синдром самозванця. У нас усіх він, здається, є.

Даня: Просто никогда не нужно воспринимать себя серьезно.

— Но есть уровень этой несерьезности, когда я как слушательница спрашиваю себя: а и правда, может, не стоило приходить, если они так удивляются? Как у слушателя у меня просыпается обида.

Даня: Да, главное — не перегнуть палку. Не пытаться казаться лучше, чем ты есть. Но и не пытаться показаться хуже, чем ты есть. Быть со слушателем на одной волне. Не показывать, что ты круче. Показать, что ты занимаешься своим делом, и чтобы они сами оценили.

Міша: Или нет.

(Смеемся.)

Даня: Ты просто даешь свою парадигму.

— То есть вы сами для себя мерка успешности.

Міша: Найімовірніше, так і є. Бо, знову ж таки, ніколи не було основною метою зібрати стадіони. Але зараз працюємо так, збираємо солд-аут у «Кооперативі» й думаємо: «Реально? Так можна було? Це ж стільки класних штук можна розказати!» Це видозміна свідомості, про яку йшлося в лайві з музею.

Що композиція Антона Крамера, що композиція Каті Панчук — це ж просто речі, про які не було де сказати. І це той самий образ на Fusion: це місце, куди тепер можна прийти.

— А по своим ощущениям — хочется туда?

Міша: Так, дуже хочеться.

Мені сьогодні снилося, що я був у якомусь монастирі й там грали JD Beck і DOMi. Вони сиділи за мармуровим монастирським столом і розбиралися у своєму ableton-проєкті.

— А ты что делал?

Міша: А я метушився, організовував якісь концерти, постійно помічав їх і думав: «Блін, я хочу до них. Я хочу з ними». І я неочікувано згадав, що це, коротше, у той бік.

Читайте также:

• Sedef Adasi: «На танцполе мы все друг другу хабиби»
• Bjarki: «Я — шеф-повар, мой лейбл — мой ресторан, но за углом всегда есть Макдоналдс»