Кіногайд DTF Magazine: 10 хітів київської «Молодості», які варто подивитись

До 3 листопада в Києві триває один із найстаріших та найбільших кінофестивалів України — «Молодість». У програмі понад сто українських і міжнародних стрічок, від світової класики до прем’єр та експериментальних форматів, короткого і повного метру, ігрового і документального кіно.

Й хоча «Молодість» фокусується на дебютних фільмах та відкритті нових імен (згадати хоча б солд-аути на показах із національного конкурсу короткометражних фільмів), його команда традиційно привозить в Україну й деякі із ключових хітів із Канн, Локарно, Венеції та інших кінооглядів. DTF Magazine обрав із програми десять фільмів, які не радимо пропускати

Четверта повнометражна стрічка українського режисера Юрія Речинського — спостерігальний документальний фільм, прем’єра якого відбулась на кінофестивалі в Локарно. Головним героєм Dear Beautiful Beloved виступає не людина, а безпосередньо явище евакуації. Його Речинський розподіляє на дві лінії: евакуацію літніх людей як найвразливішої категорії населення та евакуацію тіл загиблих захисників. Таке протиставлення створює ефект всюдисутності війни, що постійно дислокує живих і мертвих.

Фільм, зокрема, знаменує собою продовження нової тенденції в українській документалістиці, що прагне передати нормалізацію війни суспільством, як у фільмі «Пісні землі, що повільно горить» Ольги Журби (наше інтерв’ю з нею читайте тут). Буденність війни Речинський передає статичною камерою і довгими планами, прагнучи дистанціюватись, і тим самим охопити ширшу картину подій.

Маючи тільки австрійське виробництво, Dear Beautiful Beloved стає серйозним конкурентом серед документальних стрічок на найкращих фестивалях світу, і після «Молодості» вирушить на IDFA.

Польський режисер Даміан Коцур уже відомий українському фестивальному глядачеві. Він був співрежисером українського короткого метру Анастасії Солоневич «Як це було», який змагався за перемогу на Каннському кінофестивалі. А його повнометражний фільм «Хліб та сіль» виходив в український прокат. Нова Коцурова стрічка «Під вулканом» уже встигла побувати на кінофестивалях у Торонто й Лондоні.

Це історія про українську родину, яка подорожувала на Тенерифе, коли почалося повномасштабне вторгнення і не перетворило відпочинок на кошмар у постійній тривозі та відчутті провини.

Це рідкісний випадок, коли ігровий фільм про повномасштабне вторгнення від західного режисера здобуває таке фестивальне визнання. І це заслужено, адже режисер вибирав безпечний етичний кут, знімаючи про початок війни за межами України — тільки те, що європейці могли спостерігати самі. А ще у фільмі грає Анастасія Карпенко, яка є одним з членів журі на цьогорічній едиції фестивалю.

Читайте також: Як поляк зняв інді-драму про піаніста у хіп-хоп культурі. Її покажуть в Україні

Продуктивний румунський режисер Раду Жуде в середньому випускає по три фільми на рік. Його нова робота «Вісім листівок з утопії» перше показаний на кінофестивалі в Локарно в серпні, вже здобув статус фестивального хіта.

Хоча режисер постійно працює з архівами, ця стрічка доволі унікальна для його творчості. «Вісім листівок з утопії» — 71-хвилинний фільм, повністю змонтований з рекламних роликів часів постсоціалістичної Румунії. По суті, кінороботу можна віднести до жанру found footage, але, щоб знайти плівку і вставити її у фільм, режисерам довелось обшукати чимало приватних колекцій і підвалів покинутих продакшен-студій.

Фільм виправдано може нагадати академічний тезис, адже за другого режисера Жуде запросив філософа Крістіана Ференц-Флатца. Разом вони досліджують минуле не тільки через документальні аспекти рекламних роликів, а й через актуальну реакцію глядачів.

Події відбуваються в перевигаданому канадському містечку Вінніпег, де офіційно розмовляють двома мовами — французькою і фарсі. Все починається з того, що двоє дітей знаходять купюру в брилі льоду, але жоден дорослий не може позичити їм сокири, щоб дістати її. У цей час до міста, щоб возз’єднатися зі своєю родиною, повертається меланхолійний чоловік (якого грає сам режисер Метью Ренкін).

Створюючи місто, де домінує фарсі, режисер надихався класикою іранського кінематографа, в той час як мінімалістичні й симетричні прояви кіномови апелюють до Веса Андерсона. Також в «Універсальній мові» відчувається натхнення дитячими байками, які режисер переніс у сірий бруталістський світ. Стрічка — насамперед намагання випробувати універсальну мову кіно, яка у випадку Ренкіна шукає себе через ресурс небагатослівної сюрреалістичної комедії. «Універсальна мова» здобула приз глядацьких симпатій на останній едиції Каннського кінофестивалю.

Іман дістав підвищення по службі, і тепер його родина — дружина та дві дочки — зможуть покращити рівень життя. Втім, тепер в колі родини він вимушений приховувати деталі своєї професії, Со тепер він приймає радикальніші рішення у бік підсудних.

Щоб створити цей фільм, іранському режисерові Мохамаду Расулофу (який, до речі, очолив журі «Молодості» і приїхав до Києва) довелося прийти через справжні випробування. Довгий час за Расулофом стежила влада, на його адресу постійно надходили погрози. Зрештою чоловіка засудили до 8 років в’язниці. Втім, йому все ж таки вдалося покинути Іран і особисто представити фільм на Каннському кінофестивалі.

«Насіння священного інжиру» — це повільний трилер, що прочиняє західному глядачеві двері в будинки іранців, через сімейні трагедії віддзеркалюючи стан усієї країни. Расулоф вставляє у фільм реальні записи з протестів, знятих на телефон, винахідливо вписуючи документальні кадри диктаторського режиму в екранне мистецтво.

«Ізраїль — Палестина на шведському телебаченні (1958–1989)» було показано на Венеційському кінофестивалі в позаконкурсній документальній секції. На кінофестивалі «Молодість» цей фільм увійшов у секцію «Скандинавська панорама».

Ця документальна стрічка, тривалістю у двісті хвилин, змонтована з архівних кадрів шведського телебачення. Сюжети, з яких створено фільм, були зняті в період, коли Sveriges Television (SVT) володіла монополією на ТБ та радіо. Це показує, як журналістський дискурс формував політичні, соціальні й культурні категорії сприйняття двох країн, що ворогують між собою.

Власне, режисер не просто досліджує конфлікт на Близькому Сході, а скоріше на такому прикладі вдається в питання: як узагалі працює риторика на телебаченні в тривалій динаміці?

На цьогорічному Каннському кінофестивалі сталася революційна подія — вперше за 30 років в основний конкурс потрапив індійський фільм.

Режисерка Паял Кападія відома своїм документальним фільмом-есеєм «Ніч, коли нічого не знаєш» про студентські протести в її кіношколі. «Усе, що ми уявляємо як світло» — це ігровий фільм з впевненими документальними нотами, який є любовним листом до перенаселеного й жорстокого мегаполіса Мумбай. Головними героїні — дві подруги-медсестри, які переїхали в Мумбай у пошуках кращого життя, адже тільки так жінки можуть здобути фінансову й особисту незалежність.

Це повільна й дуже поетична стрічка, сповнена сомнамбулічного синього кольору, який символічно відносить до сили, в даному контексті — жіночої. «Усе, що ми уявляємо як світло» здобув Гран-прі, другу за важливістю нагороду Каннського кінофестивалю.

Рідко можна зустріти анімаційні стрічки в конкурсі «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю. Цього року відвідувачів вразив фільм «Потік» — мабуть, найзворушливіша робота цілої селекції і водночас кіно з найдивнішою анімацією, яку можна зустріти у 2024 році.

Фільм розповідає про апокаліптичний світ, у якому вижили лише тварини. Головний герой — кіт, на долю якого випало зустріти всесвітній потоп на самоті. Прибившись до групи інших тварин — собаки, капібари й лемура — разом вони мають з’єднати сили, щоб пережити екологічну катастрофу.

Щиро кажучи, анімація у фільмі виглядає доволі слабко й дешево. «Потік» скоріше схожий на відеогру, і саме через це задум фільму працює. Своєю нещадністю в сюжетних поворотах і рішенням не наділяти тварин людськими голосами, фільм викликає небувалу емпатію.

Це історія про двох 13-річних подруг з індустріального містечка в Литві, якими не цікавляться батьки, а з розваг у яких — тільки гашиш за гаражами. Одного дня доля приводить дівчат до дивної модельної школи, в якій вони вбачають хоч якусь надію на те, щоб вирватись з цього середовища. Все може змінити регіональний кастинг, до якого дівчата вирішили підготувати свої тіла за давніми традиціями. Вони купують у даркнеті бичачого ціп’яка, що пожиратиме їх зсередини.

«Токсик» — повнометражний ігровий дебют литовської режисерки Сауле Бліувайте та одразу ж переможець останньої едиції Локарно. Насамперед це дуже красива стрічка, яка нагадує віч-хауз-кліпи з 2010-х. Східноєвропейське середовище представлено екзотично, а кислотні кольори й дивакуваті кути камери приносять у фільм фольклорної містики.

У секції «Українські прем’єри» буде представлено ігровий фільм «Малевич» Дар’ї Онищенко. Зйомки фільму розпочались ще до початку повномасштабного вторгнення, і такі стрічки, як «Малевич» у своєму ігровому жанрі, на жаль, стають рідкістю для сучасної індустрії.

Фільм охоплює ранні періоди творчості художника, концентруючись, зокрема, на його комплексній національній ідентичності. Також фільм не має чіткої хронологічної послідовності, а різні частини описують різні важливі періоди з життя художника. Наприклад, його роботу в Художньому інституті, де він наважився відобразити Голодомор, за що його потім переслідувала радянська влада.