Польський режисер Даміан Коцур за рік здійснив мрію кінематографістів-початківців, здобувши за дебют «Хліб і сіль» приз журі на Венеційському кінофестивалі 2022 року. Вже через пів року він представив короткий метр «Як це було» у співавторстві з українською режисеркою Анастасією Солоневич у Каннах.
Обидва фільми розповідають історії повернення додому. У стрічці «Хліб і сіль», яка виходить в український прокат 5 жовтня, піаніст повертається в рідне маленьке містечко після довгого навчання в університеті й почувається чужим удома, а у драмі «Як це було» головна героїня Лєра вирушає з Берліна в Київ вперше після початку повномасштабного вторгнення.
В інтерв’ю DTF Magazine Даміан розповідає, як Валентин Васянович («Атлантида») надихнув його на мінімалізм у роботі, чому зайва впевненість шкодить і чому номінація на ЛГБТК-нагороду у Венеції викликала в нього шок.
— Як ви шукали історію для фільму «Хліб і сіль»?
— Кілька років тому в Польщі стався нещасний випадок, коли тунісець, який працював у кебабній, забив до смерті колегу (ця сутичка та смерть спровокували в місті Ельк масові протести. — Прим. DTF Magazine). Це була перша історія, про яку я збирався розповісти. Але потім я вирішив додати ще кілька шарів — більше історій, таких, як моя особиста. Я також залучив до співпраці двох друзів — братів, які грають на піаніно в реальному житті. Вони непрофесійні актори й ніколи раніше не були перед камерою. Я поєднав їхній та мій досвід і ту подію з вбивством у Польщі, яке сталося 2017 року.
— У вашому фільмі багато уваги приділено культурі хіп-хопу в Польщі. Вона жива і яскрава, якщо дивитися з українського боку. Чому вона стала такою популярною в Польщі?
— Я не знаю. Коли я був молодим, хіп-хоп лише народжувався в Польщі. Хіп-хоп існує в цьому фільмі, тому що я працював з кількома реперами-непрофесіоналами. Я вмістив їхні історії і подумав, що класична музика буде гарним поєднанням та опозицією до популярної музики.
— Мені було цікаво, що головний герой грає на піаніно, і це чудовий елемент для фільму, бо протагоніст має більш аутсайдерський вигляд для передмістя. Ви, зокрема, порушуєте тему маленьких міст — відсутність роботи, неможливість залишити його з тих чи інших причин. В Україні що менше місто або село, то більше воно занепадає. Чи схожа ситуація в Польщі?
— Те ж саме. Талановиті та амбітні люди вважають за краще жити у великому місті, і це не дивно. Я зробив те ж саме. Вони шукають більше можливостей працевлаштування або освіту. І це погано для маленького міста, бо воно втрачає найкращих.
Я міг би розповісти цю історію у великому місті, тому що проблеми з расизмом існують і там. Але для мене робити це в маленькому містечку означало розповідати про близький мені досвід.
Коли я подорожував з фільмом по світу, показуючи його і розмовляючи з глядачами, я зрозумів, що люди поділяють той самий досвід. Один хлопець з Чилі сказав мені, що впізнав себе у фільмі. Я подумав: «Та ну, де Чилі і де Польща?»
— Є невелика сюжетна лінія, яка стосується ЛГБТК-спільноти. Чи окей вам, коли фільми з такими епізодичними історіями вносять у списки, добірки або маркують як ЛГБТК-кіно?
— Я не маю контролю над реакціями на фільми, бо я створюю їх для глядачів і критиків, а вони можуть робити все, що захочуть. Але в моєму фільмі я ніколи не говорив, що головний герой Тімек — гей. Проблема полягає в тому, що його звинувачують у тому, що він гей. Бути геєм у суспільстві — це те, в чому тебе можуть звинуватити. Причиною його страху було якраз звинувачення і відірваність від групи.
Я вставив цей фрагмент, бо надихався книжкою «Повернення в Реймс» французького філософа Дідьє Ерібона. Він описував свій досвід життя в маленькому місті на півночі Франції, в Реймсі. До того, як у нього з’явився страх бути геєм, він прикидався, що він ним не є. Він також нападав на інших геїв сам та зі своїми друзями.
Нас номінували на Queer Lion у Венеції. Я був шокований, тому що квіртема розкрита в моєму фільмі неяскраво. Вона лежить на поверхні, і ви це відчуваєте, але ніколи у фільмі не проговорюється, що він гей.
Я все ж таки не думаю, що це добре — навішувати такі ярлики на фільми. Для мене «Синій — найтепліший колір» Абделатифа Кешиша — це не ЛГБТК-фільм. Це фільм про любов. Якщо ми будемо вішати ярлики, це може погано закінчитися. У нас зрештою однаковий досвід, однакові емоції.
Я розмовляв з головним програмним директором у Каннах, коли ми показували короткий метр «Як це було» цього року. Він гей і казав, що не вважає навішування ярликів гарним прикладом комунікації. Він ніколи не робив цього в Каннах. У Каннах, звісно, немає такої програми, як, наприклад, на Берлінале, або нагороди, схожої на «Тедді».
— Ваш перший повнометражний фільм показали у Венеції, а наступний — короткий метр, знятий з Анастасією Солоневич, — вже в Каннах. Ви вважаєте це успіхом чи для вас це етап?
— Я відчуваю більшу впевненість у тому, що мій спосіб мислення та створення фільмів працює, і люди цінують моє кіно. Це не популярний спосіб знімання та режисури в Польщі та й в усій Європі. Я маю на увазі, що не так багато режисерів працюють за такою ж методикою, багато імпровізують і створюють щось на кшталт гібридної форми між документалістикою та включенням реальних людей у вигадані історії.
Я не сподівався такої уваги. Звісно, це допомагає мені в повсякденному житті, мені буде легше знайти гроші на наступний проєкт. Але для мене це також означає бути впевненим у собі. Це не завжди добре, але принаймні ти знаєш, що метод, який ти обираєш, для кожного фільму має бути різним, бо якщо ти почуваєшся надто впевнено, це теж небезпечно.
— Чому небезпечно?
— Мені подобається, що митці люблять досліджувати щось нове, і так повинно бути.
Якщо ти надто самовпевнений і знаєш, що робиш, ти ніколи не зробиш хорошу річ. Тому не варто бути самовпевненим, а завжди досліджувати і йти новими шляхами.
Скажімо, після нашої зустрічі мені треба їхати на станцію метро «Житомирська». Я подивлюся в Google Maps і виберу найпростіший шлях, найочевидніший, і буду почувати себе в безпеці, але, можливо, я не відкрию для себе те, що відкрию, якщо виберу неочевидний шлях. Тому єдиною перешкодою є тиск часу, що не можна все і відразу.
У мистецтві та кіно для мене найважливіше не мати техніку, не мати велику знімальну групу, не бути в безпеці й усе таке інше, а мати час. Тому що я хотів би зафіксувати справжні моменти, а іноді, щоб зафіксувати справжні моменти, вам потрібен час. Щоб розвинути стосунки між собою і головним героєм, варто подивитися на стосунки, які складаються між людьми й декораціями, акторами, а для цього потрібен час.
— А як відбулася ваша співпраця з Анастасією Солоневич? Вона казала в інтерв’ю, що запітчила ідею вам у Берліні й уже через кілька днів шукала локацію в Києві.
— Ми написали історію за одну ніч. Вона повернулася в Київ і вже за тиждень знайшла локації. Першого січня, ми сіли в машину і поїхали до Києва. Там було десь п’ять чи шість знімальних днів. Ми були не готові, бо я навіть не зустрічався до того з головною акторкою Лєрою Березовською. Вона просто пройшла кастинг онлайн, але історія вже була готова.
Анастасія мені написала якісь нотатки зі свого життя: як вона була за кордоном і їздила в Польщу. Я подумав, що це готова історія. Нам не треба її розвивати й можна знімати. Ми знімали фільм у складі чотирьох-п’яти осіб з моєю камерою, а над монтажем я сидів недовго — приблизно один-два тижні, бо сцен було небагато.
Якщо це справжня емоція, якщо вона всередині тебе, ти повинен показати її швидко. Ти не повинен надмірно обдумувати, інтелектуалізувати її.
— Бачив ваш рекламний ролик одного з польських банків. Цікаво, чи відрізняється ваш підхід до створення рекламних роликів і фільмів?
— Я перестав знімати рекламу. Тепер знімаю вкрай рідко і зняв лише одну перед тим, як приїхав сюди. Якби я знімав більше рекламних роликів, ніж тепер, то, мабуть, ніколи не став би знімати повнометражні фільми, бо це зовсім інший спосіб мислення, хоч і можна багато чого навчитися: і технічних речей, і мізансцен, як зробити це швидко.
Якщо ви занадто багато поринаєте в рекламу, ви ніколи не зробите гарний фільм. Ви втрачаєте відчуття часу і відчуття рефлексії. Час — це найбільша втрата. Тому що два-три тижні режисери пишуть тритмент, знімають, монтують. А потім вам потрібно ще два-три тижні, щоб позбутися цього досвіду, змінити свою думку, перемикнутися на інший спосіб мислення.
Наприкінці цього року я збираюся знімати новий фільм про Україну, тому вчора зустрівся з актором Романом Луцьким, який погукав мене до Валентина Васяновича. Валентин показав мені кілька своїх сцен, які він тепер знімає маленькою командою з п’яти осіб, бо в Україні поки немає фінансування для знімань фільмів. І я сказав: «Це так близько до мого серця, бо як режисер, якщо ти дійсно хочеш знімати кіно, ти просто знімаєш його». І Васянович грає головну роль у своєму фільмі. Це теж певний спосіб створення фільму, який мені близький. Він віддзеркалює своє власне життя.
— Яка найбільша зміна сталася з вами за ці два роки? Можливо, у професійному плані.
— Люди починають серйозно ставитися до мене як до режисера, тому що я зняв багато короткометражних фільмів. Думаю, найбільше короткометражок я зняв у Польщі. Всі називали їх «шкільними фільми», хоча вони перемагали на дуже важливих фестивалях.
У Польщі краще зробити один поганий повнометражний фільм, ніж три чудові короткометражки.
Ось чому перший повний метр називають дебютом. Короткий метр — це спосіб випробувати щось нове. Можливо, цього року я зніму ще один короткометражний фільм.
— Про Україну?
— Ні, той буде довгим. Перед цим я спробую зняти короткометражку. У мене вже є ідея, і ми щойно подали заявку на фінансування. Я думаю, що це важливо зробити, бо ніхто з режисерів, яких я знаю в Польщі, після знімань повного метра не повертався до короткого. Я перший, хто це зробить.
Нещодавно познайомився з румунським режисером Раду Жуде, і він робив те саме. Він знімав повнометражні фільми, а в проміжках між ними знімав один або два короткометражних, просто щоб спробувати щось нове. Аббас Кіаростамі робив те саме все своє життя. Ви просто досліджуєте й розвиваєте власну мову. Ви можете зробити це в повнометражному фільмі, а можете в короткометражному.
Короткометражний фільм завжди кращий, бо ви не витрачаєте так багато грошей, але ви можете перетнути більше кордонів з ним.
— А що ви думаєте про скасування російської культури на міжнародних кінофестивалях?
— Ви можете собі уявити показ нацистського фільму під час Другої світової війни у світі?
— Фільми Лені Ріфеншталь показували у Венеції, але то вже була частина пропаганди.
— Так, це була частина пропаганди. Але ми, на щастя, не живемо під російською окупацією, тому нам не треба показувати їхні фільми. Я не думаю, що нацистські фільми, фільми про Геббельса і Гітлера показували, бо вони були німецькі й вони були хороші. Вони не можуть знімати хороші фільми в умовах тоталітаризму. Це неможливо, тому що митець не може вільно говорити. Тепер вони повинні взяти на себе відповідальність. Я знаю, що багато людей не підтримували цю політику, війну. Наприклад, Кантемір Балагов. Він виїхав у Канаду, але не сказав жодного слова про війну.
— Але мені здається, що він все одно поширює імперські наративи.
— Що мене найбільше розчарувало в Каннах, то це показ лише одного українського фільму. Водночас вони роблять ретроспективу проросійського серба Еміра Кустуріци. Якого хріна? Ми показали нашу підтримку Україні, вийшли з блакитно-жовтими стрічками, зустріли багато українців, які нам дякували. Важливо підтримувати вас як країну, як націю.
— А який фільм вас востаннє вразив?
— «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка. Це потужна штука, і сильне рішення зняти дебют під стиль VHS. Ми обидва брали участь у конкурсі на одному з кінофестивалів. Я тоді подивився кілька фільмів і сказав, що єдиний, кому я хотів би програти, це «Ля Палісіада». Так тоді і сталося.
