7-10 травня у Києві відбудеться перший міжнародний театральний фестиваль KЇ FEST. У програмі —світова прем’єра MŌDRANIHT songs of winter war від Opera Aperta, показ «Троянських жінок» Романи Ізабели Соутус — спільного міжнародного проєкту українського клубу «НАШі» з нью-йоркським La MaMa Experimental Theatre Club та The Trojan Women Project, і вистави українських режисерок — «Робота з тінню» Тамари Трунової, «Brecht Cabarett» Оксани Дмітрієвої, «SERENDIPITY» Марії Шварньової, «Орландо» Тетяни Костенюк, «Енеїда» Ольги Семьошкіної. Проходитиме KЇ FEST на восьми локаціях: від МЦКМ та «Малого театру», «Театру на Лівому березі», «Молодого театру», театру «Золоті ворота», до Concert Hall на Кирилівській, кіностудії Довженка та готелю Bursa.
KЇ FEST — проєкт театральної платформи КЇ PLATFORMA, яку запустила театральна продюсерка, арт-менеджерка й акторка Крістіна Кісєльовайте. На прохання DTF Magazine Кісєльовайте розповідає більше про KЇ FEST й КЇ PLATFORMA, їхні напрямки роботи, український культурний простір, популяризацію театру та чи достатньо йому бути лише розвагою
— Як і коли виникла ідея KЇ Platforma?
— Ідея запуску KЇ PLATFORMA виникла, коли я змінила професію — відійшла від акторства, перейшовши в статус продюсерки й культурної менеджерки. Я завжди прагнула робити щось своє, і не хотіла робити просто театр. Мені цікавіше бути в статусі провідника для когось або чогось, щоб формувати нові простори. Але для цього, щоб створювати таке, потрібно багато життєвого досвіду, помилок, практики, контактів. Я йшла до цього, працюючи в різних національних театрах. А рік тому зрозуміла, що настав час, мені вистачає сил і ресурсу, максималістичного драйву й віри в якесь чудо. Так почалася KЇ PLATFORMA.
Переглянути цей допис в Instagram
— Чому, на вашу думку, українському культурному простору не вистачало саме такого проєкту? Які прогалини він може закрити?
— Я не вважаю, що українському культурному простору чогось не вистачає. Навпаки, ця платформа працюватиме, щоб розвивати, масштабувати і давати більше можливостей тому, що наш культурний простір вже має. Тому що фактично простір завжди працює на тих умовах, які є. І коли з’являється щось нове, воно йде або від чийогось бажання, або щоб почати певну революцію. Часто трапляєтсья й таке, що люди щось роблять, виходячи з ідеї відмови від усього, що вже існує.
Моя ж позиція така — в українського театру є хороший потенціал бути і репрезентувати країну на головних світових майданчиках. Для цього треба налагодити певні процеси менеджменту, продюсування, експерименту, творчої свободи. Тому платформа заходить у вже існуючий класний простір і намагатиметься давати йому новий масштаб і об’єм, і нові можливості.
— В яких напрямках працюватиме KЇ Platforma?
— Я називаю KЇ PLATFORMA парасолькою, тому що вона об’єднуватиме певну кількість напрямків. У найближчі три роки ми зконцентруємося на колабораціях і копродукціях — простими словами, на обміні. Я вважаю, що об’єднуючи різні сектори, людей, країни, митців з різних дисциплін, ми збагачуємо себе, простір, мистецтво. А ще в такий спосіб ми можемо знаходити нові інструменти для рефлексії свого досвіду, історії, неопрацьованих травм. Цей напрямок ми називаємо KЇ і СО, але він може статися тільки, якщо станеться KЇ LAB — лабораторія. Тому що для певних обмінів варто спочатку спробувати малий формат.
Якщо говорити про закордонних митців, ми вже запланували приїзди дуже цікавих театральних режисерів, які працюють в різних напрямках зі складними соціальними темами. Я хочу спочатку познайомити їх з нашим простором, акторами, режисерами, театрами, щоб ми могли обмінятися нашими напрацюваннями і подивитися на те, як працюють зі своїми темами інші. Завдяки цьому обміну ми зможемо далі йти в дослідження театру як інструменту суспільної трансформації, створюючи тим самим ще один простір, куди приходитимуть люди, бо там можна бути чесним, відкритим і прийнятим.
І, звичайно, наша зірочка, перший проєкт, який ми розвиватимемо й щорічно масштабуватимемо — KЇ FEST. Це точка входу України в європейський ландшафт. Завдяки цьому фестивалю ми матимемо змогу кожен рік запрошувати іноземну публіку, кураторів, продюсерів, директорів фестивалів, режисерів, і знайомити їх з українським театром, щоб вони знаходили нові способи для співпраці, колаборації і копродукції з нами. Власне, сподіваюся, що ми матимемо можливість займатися цим найближчі три роки.
— Йдеться, зокрема, про те, що KЇ Platforma займатиметься популяризацією театру. А як команда проєкту розшифровує це для себе?
— Під популяризацією можна розуміти кількість проданих квитків, наскільки великі охоплення, чи легко потрапити на ту чи іншу виставу. Одне з завдань KЇ PLATFORMA — у кожному проєкті зберігати складову міжнародності, тому ми сприймаємо популяризацію як міжнародну популярність.
Я відштовхувалась від свого досвіду: я наполовину литовка і маю дуже тісні зв’язки з литовським театром, який займає провідні позиції на європейській арені. І я дивлюся, як це працює в їхній культурі загалом — литовці сильні гравці, їх часто запрошують до себе іноземні театри. Тобто литовські режисери працюють не лише з локальними театрами. І оця історія допомагає укріпляти зв’язки не просто мистецтву і театру, вона допомагає загалом культурній дипломатії укріплювати зв’язки між країнами.
У нас певно ще існує консервація всередині країни. Ми конкуруємо між собою, але не дуже прагнемо до конкуренції з європейськими театрами, хоча ми легко можемо конкурувати з ними темами, сенсами й досвідом. Тому я хочу, щоб ми популяризували український театр в усьому світі, бо безпосередньо в Україні з цим справляється інстаграм й медіа. Та ці інструменти, на жаль, не допоможуть за кордоном, тому що там міряють якість вистави геть інакше.
Так, до цього треба йти певну кількість років, виростити не одного і не двох крутих митців, а набагато більше. І дати їм можливості, простір, свободу самовираження, і допомогти їм з менеджментом, бо за кожним крутим, популярним режисером десь з боку стоїть класний, розумний продюсер.
— Про які теми, на вашу думку, сучасний український театр говорить дуже мало або й взагалі не бере їх до розгляду?
— Тут я маю зустрічне питання: на які теми загалом говорить сучасний український театр? Тому що я хоч і театральна продюсерка, але водночас — звичайна глядачка, яка ходить в театр для задоволення. І мені, наприклад, часто не вистачає чесності і щирості в розмові. Тобто, я дійсно не та глядачка, яка ходить в театр, щоб розважитись. Для мене це більш складне і перспективне мистецтво. Хоча і розважальна функція теж має бути, особливо в наших умовах.
Та ми можемо, наприклад, згадати тему ЛГБТК+. Чи багато ми говоримо про неї в театрі, і чи можуть люди звернутися до українського театру як до місця, що загалом не боїться бути провокативним і дискусивним? Або ж тема гендерної рівності, корупції, життя військових на фронті. Це звучить, можливо, дуже провокативно, і більшість глядачів навіть не можуть подумати про те, що театр може бути місцем для такої відвертої розмови.
Я наведу приклад про що може говорити театр — у Польщі поставили виставу про погані умови утримання дітей в психіатричних лікарнях. Ця тема хвилювала режисера, і він працював разом з журналістами-розслідниками — вони зробили дослідження, яке потім виросло в повноцінний театральний проєкт. І той же самий режисер дав можливість одностатевим парам одружуватись під час своєї вистави, просто на сцені, позаяк в Польщі не можна офіційно зареєструвати одностатевий союз. Тобто тут театр працює як інструмент впливу на соціум, а не просто як платформа, що відповідає певним потребам і існує в рамках розваги.
Український театр — класний, але в моїй діяльності я намагаюся балансувати відсоток розважального контенту і такого, що провокує на мисленнєвий процес.
— Глядачі зараз прагнуть піти до театру, радше щоб розважитися й відпочити, а не втягуватись у складний когнітивний процес осмислення реальності. Як працювати з ними, щоб вони ходили на, грубо кажучи, складніші постановки? І чи потрібно це?
— Глядачі — люди з абсолютно різним бекграундом і досвідом. Те з чим вони сьогодні прийшли на виставу, що з ними сталося за день, теж впливає на те, як вони сприйматимуть виставу. Зважаючи на те, що триває п’ятий рік повномасштабної війни, і ми живемо в абсолютно складних обставинах. Так, хтось ходить на терапію, де відбувається особисте перетравлювання довколишніх процесів. Але в нас не відбувається колективного самоосмислення. І я не говорю навіть про тепер, про травми, що ми отримали від нинішніх подій. Я наведу приклад своїх родичів, яким досі не зрозуміле питання того ж Голодомору: хто його влаштував, хто був покараний, і чи були покарані винні взагалі. Тобто у нас є дуже багато тем, які нам треба осмислити.
В який бік я намагаюся міняти погляд глядача на театр в своїх проєктах? Що театр може не просто обслуговувати розважальний сектор, а бути в одному ряду з сучасним, складним, провокативним мистецтвом. Для цього потрібні кількість і якість, а для кількості і якості — фінансування. І це вже складніша розмова, тому що, якщо намагатися це якось укласти в абзац, хто займається театром? Державні, національні, муніципальні театри, які мають на це певне фінансування. Незалежному ж театру — важче. Він має бути бодай частково комерційним, з масовим контентом, який продаватиметься, щоб утримувати себе. І тут ми заходимо в замкнене коло: театри з державним фінансуванням переживають, що вони не зможуть «робити касу». Хоча й мають змогу потрошку давати публіці різносторонній контент. Але в більшості випадків вони дають один жанр, наратив й естетику. Що привчає глядача до того, що театр має виглядати тільки так, що в театр не можна ходити в джинсах і шортах.
І тому мені здається, що це колективна робота всіх театротворців звертатися до соціальної відповідальності: як моя вистава впливає на людей, що вони з неї винесуть? Тому що два роки тому ледь не всі на плакатах писали фразу Леся Курбаса, що театр сьогодні має бути таким, яким суспільство має бути завтра. А я щиро і багато думала, яким же має бути суспільство завтра? І що ж тоді ми маємо сьогодні говорити з театральної сцени? Тому, я думаю, це питання можна, в принципі, закрити цією фразою. Те, що театр глядачу дає, до того глядач і звикає. Що більше кількості, то більше якості, і більше з’являтися глядачів, які матимуть потребу прийти в театр не просто, щоб розважитись і відпочити, а й зануритись в складний когнітивний процес осмислення реальності. Бо іноді це дуже здорово стикатися з правдою і виходити з ілюзії.
— А що, на вашу думку, український театр може запропонувати глядачам за кордоном зараз? Адже, будьмо чесні, закордонних глядачів ще важче «затягнути» на щось, що стосується війни проти України.
— Про який саме закордон йде мова? Бо, приміром, Франції цікава одна версія українського театру, а Польщі — інша, Фінляндії — якась третя. Та театр не має намагатися затягувати глядачів. Як на мене, коли вистава чесна і щира, і коли в ній присутня не просто констатація фактів, а намагання дослідити щось, бути відвертим з собою, вона завжди знаходить свого глядача, де б це не було.
Тобто від нас точно не хочуть чути про те, що сталося в лютому 2022-го, тому що всі це знають. А от що ми відчули тоді, якими стали сьогодні, а що було до того лютого — хочуть. Як це все поєднати в одну канву сценічного матеріалу? Це вже питання до режисерів й драматургів. І яким чином нам говорити про нашу правду, про рівень і масштаб деколонізації, який ми тепер проходимо. Тому що я, наприклад, народилася в Миколаїві, і це буде чесно з мого боку сказати, що до повномасштабного вторгнення Росії я не розмовляла українською мовою. А ще в Україні одним з найбагатших театрів був театр російської драми, і можна ще доволі довго перелічувати інші вже відомі факти. Та це наша правда, історія, від якої ми не можемо відійти. Це те, що нам треба осмислювати. Це ті точки, де ми маємо бути відвертими. І мене дратує, коли ми намагаємося щось загорнути в якусь умовну правду. Бо її не існує, я і не існує іншої нашої історії. Мені здається, що це цікаво, бо правда — цікава. Театр має багато способів говорити. Але для цього треба місце, простір і можливості, щоб він собі дозволив собі це робити.
— Як би ви описали український театральний простір зараз?
— Український театральний простір можна порівнювати з самою Україною — крізь які процеси проходить країна, крізь ті самі процеси проходить і театр. Тому спостерігаючи за одним маленьким театром, можна зрозуміти, що відбувається в країні.
З точки зору того, що бракує українському театральному простору, і чим він водночас цікавий — у нас є місце для можливостей. Але треба зрозуміти, що їх треба створювати самостійно і в обставинах, коли немає зацікавленості у тому, щоб давати багато ресурсів на розвиток театральної індустрії. Але наш простір цікавий тим, що ми просто зараз можемо пробувати і експериментувати. І я дуже рада, що я саме в такому віці і в таких обставинах, і що у попередніх поколінь були класні результати. Я сподіваюся, що ми зможемо їх масштабувати і посилити.
Важливо також сказати, що український театр — дійсно дуже бідне середовище. Якщо взяти зарплати акторів, і не тільки їх, а й будь-яких працівників, які стоять за тим, щоб актор вийшов на сцену, — це низькі зарплати на рівні виживання. Театрам бракує коштів на створення якісних постановок, написання текстів, нової музики. Я думаю, що наш театр ще довго перебуватиме в такому положенні, на жаль. Утім, чесно кажучи, він завжди перебував в такому положенні. Андрій Жолдак і Владислав Троїцький, в свої найкращі роки також робили вистави за три копійки, виходячи з того, що мають.
У нас ніхто не хоче інвестувати в театр, а тому треба думати, як туди залучати ресурси. І не лише в Київ, а й загалом по всій країну. Бо якщо в регіонах добре розвинений театр, це теж багато що говорить про країну. У нас зараз є Київ, Львів, Івано-Франківськ, де театри чудово розвиваються. У Харкові класні театри, але їм дуже важко там рости.
А що поза цими містами? Я слідкую за регіональними прем’єрами, та я розумію, що їм в десятки разів важче зробити щось цікаве. І популярні режисери не поїдуть ставити в регіони через те, що там немає ресурсів, і вони думають, що не зможуть зробити якісну постановку. А мені здається, що це навпаки класно поїхати в регіон, бо там легше спробувати щось нове. Поекспериментувати, бути більш вільним, незалежним. Коли KЇ PLATFORMA привозитиме закордонних режисерів, ми обов’язково їх возитимемо по іншим містам, щоб була можливість розвиватися не тільки столиці.
— Що українській театральній спільноті можна робити, щоб провідні зарубіжні театри перестали щороку ставити умовних «Чайку» і «Дядю Ваню», а звернулися хай вже і не до наших драм, а хоча б до чогось іншого?
— Я не знаю, можливо, нам треба просто перестати ставити це запитання. Бо це, мені здається, хвилює тільки нас. Але ми й самі лише нещодавно перестали ставити «Чайку» і «Дядю Ваню». Це ще й запитання до нас, а чи ми внутрішньо відійшли вже від цих матеріалів. Але на це потрібен час, і театр ще проходить цю деколонізацію. Я згадую слова Ростислава Держпільського, директора Національного театру в Івано-Франківську, який зізнавався в інтервʼю, що 22-23 лютого 2022-го року він з трупою репетирував «Ідіота» Достоєвського. Тому, звичайно, у нас ще попереду дуже великий шлях до того, щоб ми навчилися працювати з нашою класичною драмою, і навчилися не просто ілюструвати, а діставати звідти сенси, наративи, закладати туди щось для майбутніх поколінь, які сидять в аудиторії.
Мені подобається думати про те, що сьогодні на виставі в залі сидять люди різних поколінь: і ті, хто тепер формує державу, і ті, хто її формуватиме. І від того, що ми сьогодні на сцені їм показуємо, теж залежить, яка у нас завтра буде держава.
І, власне, повертаючись до Чехова, зарубіжні театри отримували чимале фінансування за те, що ставили російську класику на сценах. Цю російську класику перекладали всіма можливими мовами. Бо така державна політика Росії, яка триває сотні років. Ми не можемо змінити це навіть за 12 років війни. Що ж ми можемо запропонувати їм натомість? Моя улюблена п’єса в українській драматургії — «Камінний господар» Лесі Українки. Але вона ледь-ледь перекладена на французьку мову, там дуже старе видання, і ще можливо є польський переклад. Тобто навіть якби хтось і захотів поставити «Камінного гсоподаря», він не матиме перекладу пʼєси своєю мовою. Тому це теж має бути в державній політиці.
Загалом поставити «Чайку» чи «Дядю Ваню» для режисера — дуже такий знаковий момент на рівні з Шекспіром. Цей наратив існує й досі, і вибивати його не одним днем, не одним роком і не одним прикладом. Це роки, які треба працювати, а не лише говорити і ставити запитання.
— Чого ви очікуєте від першого KЇ FEST і який потенціал бачите в ньому?
— Я одразу скажу, чому наш фестиваль міжнародний. Тому що я хочу, щоб він був таким — це моя мета, те, куди я прагнутиму розвивати KЇ FEST. Бо ми маємо домовленості вже на наступний рік, на травень 2027, щоб привезти до нас дуже круті вистави з-за кордону. А коли ти привозиш виставу відомого в Європі режисера, це одразу верифікує вас як фестиваль і як країну, з якою можна співпрацювати, і куди можна їхати. Що своєю чергою позитивно впливає на туризм і на економіку.
І театр — моя зона експертизи, інструмент, за допомогою якого я хочу показати, що українське суспільство вміє класно, по-дорослому, зріло говорити, конструктивно пояснювати свою думку. А KЇ FEST — один з головних продуктів KЇ PLATFORMA. Ідея такої події зʼявилася в мене, коли я вперше потрапила на театральний фестиваль. Ним, до речі, одразу став найвідоміший і найбільший в сфері театру Авіньйонський фестиваль. Він впливає на всю світову театральну індустрію світу, а наш поки фестиваль пробуватиме впливати на нашу індустрію. Утім з роками, якщо іноземці зрозуміють і звикнуть, що кожного травня майже в один і той же період відбувається KЇ FEST, і не очікувати якихось швидких результатів, усе складеться. Бо мені краще, щоб прийшло 10 людей, які зрозуміють виставу, і далі це понесуть з собою, ніж тисяча, які не зрозуміють нічого, бо кількість не завжди переходить в якість.
Щодо цьогорічних фокусних тем KЇ FEST — це спірна територія, вистави, які підіймають неоднозначні й дискусійні питання, які не звикли обговорювати в суспільстві. З цих питань або виникають скандали, або сварки, або їх просто замовчують, і це мовчання лише накопичується, отруюючи наше життя. Хто проходив терапію знає, якщо людина має травму, замовчує її, а не проговорює, це минуле зіпсує і майбутнє, і сьогоднішнє. Схожий принцип працює і в театрі. Якщо театр має сміливість говорити про те, що болить суспільству, він може бути з ним чесним і відвертим. А суспільство своєю чергою верифікує цей театр як сучасне мистецтво, до якого можна прийти і бути відкритим. Тому ми обирали вистави за тим, наскільки вони чесно говорять зі своєю аудиторією.
Переглянути цей допис в Instagram
— KЇ Fest зосереджений, зокрема, й на жінках-режисерках. Чому вам важить підсвітити саме режисерок? І за якими українськими режисерками варто слідкувати тим, кому цікавий театр?
— Насправді, це абсолютна випадковість, що програма KЇ Fest закцентована саме на жіночій режисурі. Вище я вже пояснила, як ми з командою обирали вистави. І якось вийшло так, що в більшості випадків на спірні території заходять саме режисерки.
А слідкувати я дуже раджу слідкувати за роботами Тамари Трунової. Я просто обожнюю ті процеси, які відбуваються зі мною під час і після її вистав. Також — прекрасна Оксана Дмитрієва. Вона поєднує драматичний театр, ляльковий театр і завжди намагається глибоко йти в тему. А її театральна мова дуже тонка і точна.
З молодшого покоління згадаю Таню Костенюк, яка вже має дві повноцінні вистави, одна з них «Гойзум», що відбулася в палаці «Україна», інша — «Орландо». Я захоплююсь цими роботами за їхній рівень сміливості. Ви навіть не можете уявити, наскільки важко зробити в незалежному просторі виставу такого масштабу. Це багато що говорить про Таню, як про режисерку. Якщо вона ставить таку амбіцію, будучи на третьому курсі, думаю, надалі за нею слідкувати ставатиме тільки цікавіше.
Також рекомендую слідкувати за Ольгою Семьошкіною. Вона в першу чергу — хореографка-постановниця, яка більшість карʼєри працювала в парі з режисерами. Не так давно в неї вийшла прекрасна пластична вистава «Біла тінь» в івано-франківському театрі. А ще вона працює над «Енеїдою» в Театрі ветеранів — must see для кожного.
І ще згадаю театр «Нафта» режисерки Ніни Хижної, який еволюціонує з кожною новою постановкою. По-перше, вони продуктивні, попри те, що вони незалежний театр. І по-друге, вони не йдуть від того, щоб задовільнити аудиторію, а щоб бути чесними в своїх виставах, ставити запитання, аналізувати, досліджувати. І, до речі, в Києві теж є постановка Ніни Хижної за текстом драматургині-ветеранки Аліни Сарнацької «Місячні».
KЇ FEST відбудеться в Києві протягом 7-10 травня. Ознайомитися з програмою події можна в інстаграмі KЇ PLATFORMA.
