Троє артистів з Копенгагена — Mama Snake, DJ TOOL та Ezy — одні з ключових фігур незалежної клубної сцени Європи. Вони не вважають музику аполітичною, фокусуються на підтримці локальних спільнот, прагнучи створити нетоксичну та рівноправну екосистему. Усі троє — резиденти знакової берлінської формації та серії квір-вечірок MALA JUNTA. Mama Snake — співзасновниця лейблу Amniote Editions, а DJ TOOL — частина агенції та команди Fast Forward Productions.
У червні вони приїхали в Київ, де виступили у клубі ∄, проте їхній візит не обмежився лише музикою. Вони оголосили про збір коштів на підтримку України з місцевим фондом AIDx10 (що, зокрема, допомагає українським артистам, які захищають країну на фронті), до якого досі можна долучитися, а також висвітлювали свій візит в Україну. Диджеї познайомилися з локальними формаціями, побували на освітньому проєкті Mirage Camp, відвідали Бучу та Бородянку і відчули, що таке масований ракетний обстріл.
Під час поїздки Mama Snake вела щоденник, у якому ділилася враженнями й роздумами. DTF Magazine та AIDx10 публікують ці записи й фото, зроблені артистами під час поїздки
• 8 червня
Ми з ДжоДжо (DJ TOOL) та Віктором (EZY) зустрілися в аеропорту Варшави після виступів у Копенгагені, Празі та Лондоні, щоб вирушити в довгу подорож поїздом до Києва. Оскільки повітряний простір тероризується російськими ракетами та дронами, з початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року єдиний спосіб потрапити в Україну чи виїхати з неї — це подорож поїздом або автомобілем.
Дорога довга: ми проїжджаємо кілька зруйнованих міст і окопи вздовж залізничних колій, а прикордонний контроль дуже ретельний. Не всі поїзди прямі, тому доводиться пересідати в маленькому польському містечку біля кордону. Ми зайшли в невелике купе з двоярусними ліжками, яке стане нашим «домом» на наступні 13 годин. Трохи поспали й ледве прокидаємося під час перевірки паспортів. Ми в’їжджаємо в Україну, і недосипання, звичне для гастролей, стає нам у пригоді. Засинаємо знову і прокидаємося вже в Києві.
• 9 червня
Ми у Києві після 18+ годин у поїзді. Радіємо, що були настільки втомлені, що проспали всю дорогу. Проте така подорож звична для українців, які їдуть у свою країну або виїжджають з неї.
Залишаємо речі в готелі, приймаємо душ і вирушаємо до K41 (клуб ∄ на Кирилівській, 41) — одного з багатьох клубів і закладів, які досі працюють і проводять денні заходи до комендантської години, що діє щодня з 00:00 до 05:00.
Мистецтво, музика та культура загалом продовжує квітнути в Україні, зберігаючи й без того сильну ідентичність країни. Нас зустріли з таким теплом і вдячністю, які я рідко відчуваю, і це, ймовірно, був один з найзначніших досвідів на танцполі в моєму житті.
Подія закінчується о 22:45, щоб люди мали час повернутися додому до комендантської години. Я виходжу з клубу, почуваючись приголомшеною від цього досвіду. Відпочинок від реальності, яку може запропонувати танцпол, тут здається справді значущим і потрібним. Мене вразила українська ментальність і стійкість.
Решту ночі ми проводимо, спілкуючись із друзями, а коли комендантська година закінчується, йдемо додому й засинаємо, наповнені емоціями.
• 10 червня
Прокидаюсь з відчуттям, ніби щойно бачила сюрреалістичний сон.
Ми з ДжоДжо гуляємо по Києву — місту, яке я добре знаю і люблю з численних візитів ще до війни, де провела багато часу. Радію, що знову повернулася сюди. Місто виглядає знайомо, але відчувається інакше. Пам’ятники та статуї в захисному покритті (від наслідків ракетних обстрілів), на одному з них уже встигли вирости рослини, що ніби свідчить про те, як довго триває це вторгнення. На головних площах — меморіали загиблим у боях і знищена українською армією російська військова техніка, що нагадує про неминучу перемогу.
Фото, зроблені Mama Snake, DJ TOOL та EZY під час прогулянки Києвом
Ми йдемо на зустріч з друзями в ресторан, і дорогою туди раптом лунає повітряна тривога — спочатку на наших телефонах, а потім по всьому місту. Як людина, що ніколи не була в активній зоні бойових дій, я не знаю, чи варто нам шукати укриття, тому придивляюся до тих, хто навколо, в пошуках підказки. Усі стежать за телеграм-каналами, де надходить інформація про повітряну тривогу, і цього разу, здається, небезпеку вдалося перехопити ще до того, як вона дісталася Київської області.
Якби не зловісний звук сирен, важко було б повірити, що ми в охопленій війною країні. Ніхто навколо не поспішає шукати укриття. Мабуть, після такого тривалого часу ти просто змушений боротися за відчуття нормальності.
За п’ятнадцять хвилин усе закінчується. Ми дістаємося ресторану й вечеряємо при блакитному світлі LED-ламп на батарейках, адже в цій частині Києва через відімкнення електрики немає світла. Росіяни атакують енергетичну інфраструктуру, і ситуація з кожним днем стає дедалі гіршою.
Завершуємо день у барі, спілкуючись із багатьма друзями, і я відчуваю величезну вдячність за можливість бути в одному з моїх улюблених міст із цими чудовими людьми. Час минає швидко, і ми поспішаємо до готелю, щоб встигнути до комендантської години.
• 11 червня
Наші друзі з київської електронної сцени невпинно працюють, щоб підтримувати її життєздатність. Поки ми були в місті, там проходила подія, що об’єднала українських електронних музикантів, інструменталістів і вокалістів для написання спільної музики. Ми поїхали на околиці Києва, щоб познайомитись з цим проєктом і виступити на панельній дискусії про те, як зберігати спільноту в центрі своєї мистецької практики. Цей проєкт називається Mirage Camp, а всі написані його учасниками треки видадуть на компляції.
Мене надзвичайно вразив рівень організації кемпу: музичні студії, побудовані спеціально для цього, професійна сцена для виступів і приміщення для роботи всіх груп. Це нагадало мені, наскільки творчість і процес творення є важливою частиною ідентичності, особливо під час війни.
Повертаємось у центр Києва, щоб познайомитись з локальним брендом Piece of Shirt, що створює чудовий мерч, а потім заходимо в ABO Records — один з крутих магазинів вінілових платівок, який також працює як бар і майданчик для виступів артистів. Ми зустрічаємо там багато милих людей.
Нарешті ми йдемо до українського ресторану «100 років тому вперед», який спеціалізується на сучасних інтерпретаціях класичних українських страв. Це було просто неймовірно. Шеф, який керує цим закладом, провів дослідження, щоб довести, що борщ — це українська страва, і закріпив це як факт. Це дуже важлива робота, оскільки колоніальний геноцидний режим Росії намагався привласнити цю страву.
Через чотири тижні ми дізнаємося, що найбільша дитяча лікарня в Україні, повз яку ми проходили дорогою на вечерю, потрапила під ракетний обстріл, внаслідок чого загинули діти й медичний персонал.
Ми прощаємося з нашими друзями, адже це наш останній вечір у Києві. Проходимо крізь чарівні вулички цього прекрасного міста і повертаємося в готель до того, як почнеться літня злива з грозою. Як і кожного дня в Україні, ми повинні бути вдома до початку комендантської години.
О 3:30 мене будить сигнал повітряної тривоги на телефоні. Я сплю з відчиненим вікном і чую важкий дощ і грім на вулиці, вагаюся, чи йти в укриття. Вирішую почекати та спробувати трохи відпочити, але не можу заснути через сирени й гучну негоду. Не знаю, скільки минуло часу, але через застосунок з тривогами перевіряю мапу України, щоб зрозуміти рівень небезпеки. Вся карта темно-червона, що означає найвищий рівень загрози. Навіть у найзахідніших регіонах оголошено підвищену тривогу. Гроза закінчується, і з’являється новий звук. Він гучніший і зовсім не схожий на грім. Безсумнівно, це вибухи.
Я бачу, що моя подруга Майя написала, що це одна з найсильніших атак на місто за останні кілька тижнів, і радить нам сховатися. Я пишу іншим, і ми зустрічаємося в підземному укритті готелю, яким нам пощастило скористатися. Більшість українців змушені ховатися за двома стінами в своїх оселях або шукати найближче укриття, яке може бути далеко. Через деякий час сирени замовкають, усі атаки перехоплено. Ми повертаємося до своїх кімнат. Мені потрібно деякий час, щоб знову заснути, а через кілька годин знову звучить сигнал повітряної тривоги. Нарешті, о 8-й ранку, це закінчується, і я засинаю.
• 12 червня
Після двох годин сну нас забирає Микита, адвокат і журналіст, який був локальним продюсером для міжнародних медіа, коли вони висвітлювали події в Україні в перші місяці після 24 лютого. Він збирається відвезти нас до сіл поблизу Києва, які терористи окупували в перші дні повномасштабного вторгнення, перш ніж українська армія їх відтіснила та здобула перемогу.
Це лише коротка поїздка від центру Києва, страшенно близько. На трасі, що веде з міста, ми бачимо численні блокпости та окопи в соснових лісах. Це досить моторошне видовище; я бачила щось подібне лише у фільмах.
Ми проїжджаємо по місту Буча, назву якого я добре пам’ятаю через світлини закатованих тіл мешканців, що облетіли світ, залишених нелюдськими російськими солдатами. Ми бачимо сліди окупації, але життя триває, і люди продовжують тут жити. Потім ми приїжджаємо в Бородянку, ще одне селище, яке було окуповане й сильно бомбардоване росіянами. Усюди зруйновані будинки. Величезні кладовища заповнені новими могилами. Ці картини я ніколи не забуду.
Фото, зроблені Mama Snake, DJ TOOL та EZY під час візиту в Бучу та Бородянку
Микита відвозить нас назад до Києва. Ми поїли, перш ніж вирушити на вокзал, щоб розпочати довгу подорож назад до Варшави.
Залишати Київ відчувається водночас гірко і солодко. Було зворушливо й тепло повернутись в Україну, поспілкуватися з друзями та завести нових, і мені хочеться залишитися довше. Але, звісно, це також важке існування під постійною загрозою авіаударів, з великою кількістю втрат, горя і розчарування через недостатню підтримку з боку західного світу для припинення війни.
Друзі відвозять нас на вокзал, і, кинувши останній погляд на масивний хмарочос з пробоїнами від бомб прямо перед станцією, ми прощаємося. Сонце заходить за поля, ліси та окопи за вікном, коли ми залишаємо Україну. Вже з нетерпінням чекаю нашого наступного візиту.
