Марія Куліковська відома перформативними скульптурами, часто створеними з «нескульптурних матеріалів»: балістичного мила, епоксидної смоли з додаванням крові, сперми, квітів і ланцюгів. Серед її найвпливовіших проєктів — «Армія Клонів» (2010) і «Homo Bulla — людина як мильна бульбашка» (2012): ці скульптури показували в артцентрі «Ізоляція» в Донецьку, і 2014 року їх розстріляли бойовики так званої ДНР.
З часу анексії Криму Росією 2014 року Марія багато уваги приділяла темі війни та російській агресії, зокрема й у перформансах. В акції «254» (2014) художниця лежала на сходах Ермітажу в позі загиблого військового, накрита українським прапором. У першій частині соціальної скульптури «Пліт Крим. Мігруючий парламент переселенців» (2016) вона пливла на плоту по Дніпру, доки її не затримала державна прикордонна служба.
А в перформансі «Війна та мир» (2016) Куліковська кричала в пісок замінованого пляжу Маріуполя, таким чином підкреслюючи «вимушену нормалізацію війни для тих людей, які багато років живуть біля лінії розмежування».
Тема російської агресії також простежується у скульптурі «Складки часу / Складки пам’яті» (2016), яку Куліковська представить у культурному просторі MOT. У цій роботі зафіксовано емоції художниці від постійних військових зведень про загибель і поранення мирних людей у війні Росії проти України.
DTF Magazine зв’язався з Марією через зум, щоб розпитати про деякі складові її мистецтва: про вплив спеціальності архітекторки на її художні роботи та зміст її ролі проросійської журналістки у фільмі «Забуті», про значення числа 88 у її перформансах і використання квітів як символу крихкості життя у скульптурах
Про життя в еміграції та думки щодо повернення додому
— Ви почали жити та працювати переважно за кордоном після анексії Криму. Чи фіксуєте ви зміни, які, мабуть, відбулися через повномасштабне вторгнення, свого внутрішнього стану як біженки? Яким він був 2015 року і тепер?
— Ні, я жила не за кордоном, а переважно в Києві. Але я багато працювала в Європі на різних проєктах і виставках, і так склалося, що я була залучена більше за кордоном. У мене немає відповіді чому, можливо, там моє мистецтво зрозуміліше і цікавіше, ніж в Україні. Але, наприклад, 2020 року я постійно жила в Києві й ні разу не виїжджала. Тепер ми виїхали і то не відразу, а через місяць після повномасштабного вторгнення, бо з маленькою дитиною не дуже зручно перебувати на 21-му поверсі в Києві під обстрілами, іноді без світла, води та тепла. Але я не до кінця зрозуміла запитання, які зміни я мала фіксувати?
— Зміни внутрішнього стану біженки.
— Таке формулювання мені здається некоректним, бо я не біженка, а вимушено переселена особа з Криму. Хоча навіть не переселена, я просто не повернулася додому. Коли відбувалась анексія, я була не в Криму. Я поїхала на Pinchuk Art Center Prize (2013 року Марію номінували на премію за перформативну скульптурну інсталяцію «Сома — тіло без статі». — Прим. DTF Magazine), потім почався Майдан, я зробила перформанс у Швеції як акт солідарності з Майданом і тим вектором, який вибрала Україна проти диктатури Януковича.
У ніч мого повернення з Європи в Київ розстрілювали людей на Майдані, рано-вранці з аеропорту деякий час нікого не випускали. І тоді вже тітушки та російські автобуси в’їжджали на півострів, у моє місто Керч, зривали українські прапори: вся ця жесть почалася теж у лютому 2014 року. Мені зателефонували родичі, сказали, щоб я не їхала, адже почалися зовсім неприємні речі, і тоді я зрозуміла, що це відкрита агресія.
Я не можу повернутися до Криму, адже за законодавством Російської Федерації, яка там тепер хазяйнує, я не маю права навіть на власний будинок. Усі, хто не отримав російського паспорта, не мають права жити та отримувати спадок, мати власне майно. А крім цих абсолютно неправових дій, існує таке поняття як списки.
Згідно з цими списками, я потрапляю під арешт одразу за кількома статтями. Те, що я взяла одностатевий шлюб публічно й заявила про це в перформансі «Тіло та межі» (2014), підпадає під статтю за пропаганду ЛГБТ, перформанс «Пліт Крим» (2016) — під екстремістську та сепаратистську діяльність проти суверенітету РФ: за цими статтями можна отримати до 20 років позбавлення волі та конфіскацію майна, а у випадку з екстремізмом — це ще й до 20 років особливо суворого режиму. Тобто це зовсім інша історія: не біженство, а вигнання.
— Як часто ви прокручуєте в голові сцену повернення? Яким ви бачите цей момент?
— Я не думала про цей момент і не бачу його якимось особливим: просто сіла й поїхала. Але я думаю трохи далі: чим я можу займатись і бути корисною там. У дитинстві, під Новий рік, я завжди писала лист до Санти, а тепер — до самої себе, прописую плани, ідеї та мрії на наступний рік, навіть найфантастичніші. Цього року я придумувала, що я могла б зробити в Керчі, в нашій місцевій галереї.
Це неймовірно красивий простір, просто біля Мітридатських сходів. Я туди приходила, коли була маленька, а пізніше — купувала фарби для себе.
Там узагалі нічого не відбувається, весь час триває виставка того самого художника (у Керченській картинній галереї з 1985 року діє основна експозиція з картинами радянського художника Миколи Бута. — Прим. DTF Magazine).
Я написала круту програму: я б хотіла привезти роботи Луїзи Буржуа і Йозефа Бойса, запросити кураторів і представників з дружніх музеїв, з якими я співпрацювала. Я б зробила цю галерею найпередовішою інтелектуальною та візуальною платформою, а не вмирущим закладом пропаганди. Тут би показували міжнародні виставки, люди говорили б про мистецтво та рефлексували б.
Я думаю, що якби в галерейному просторі виставлялися міжнародні художники, які відкрито говорять про конфлікт і всі ці жахи війни, але по-справжньому, не через призму російської чи радянської пропаганди, а через призму людського життя, то це була б важлива точка на культурній мапі.
Також я багато писала в тому листі, що хочу почати ревіталізувати Керч, бо там стільки всього крутого: це одне з найстаріших міст у світі, «колиска цивілізації». Звісно, Крим у цілому та Керч зокрема треба спочатку деколонізувати, бо там усе пронизано російською пропагандою.
Наприклад, гімназія, в якій я вчилася, двісті років була навчальним закладом, а тепер це музей воїнської слави Росії чи щось таке. Вони вигнали нафіг всіх дітей і зробили допотопний стенд про те, яка Росія «вєлікая». Я сподіваюся, що колись ця гімназія знову стане навчальним закладом, бо таким був заповіт мецената, який її побудував.
— Ваш довготривалий перформанс «Люстрація / Омовіння» заплановано до виконання 88 разів. Чому таке число і що має відбутись у фіналі?
— Для мене 88 — це особиста історія та забобони щодо чисел: я народилася 1988 року та поставила собі за мету жити до 88 років. Також я сподіваюся, що хоча б коли мені буде 88 років, я зможу нарешті повернутися додому і виконати цей перформанс. Зможу побудувати не один простір сучасного мистецтва та культури для того, щоб більше не було війни. Отаке собі напридумувала.
Про розстріляні скульптури та росіян, що показують світ навиворіт
— Ваша робота «Table of negotiations?» досить реалістично зображує, чому сідати за стіл переговорів з росіянами — це погана ідея. Але історія повторюється, Україна на різних етапах свого існування бореться з російською агресією. На вашу думку, чи може мистецтво перервати цикл трагедій, якщо, наприклад, історія та історичні книжки не працюють? Яким чином?
— На мою думку, що більше мистецтва й культури буде навколо, то менше — відкритого конфлікту і агресії, бо культурна людина по-іншому вибудовує своє життя.
Але ж це питання взагалі не до нас: не ми починаємо агресію, не ми нападаємо, не ми запускаємо ракети по російських містах. Тож чому це саме на наших плечах має лежати завдання розв’язувати цей конфлікт? Можливо, Росії варто відчепитися від нас? Так, це історичний процес, але він однобокий: нас окупували, наші території забрали, наших людей зґвалтували, і це відбувається багато років.
А от до нас є питання, як довго ми ще будемо заплющувати очі та не бачити «слона», який перебуває в нашій оселі? Скільки ми ще будемо толерувати це? Я не могла зрозуміти: як так, у нас іде війна, а хтось каже, що не все так однозначно, так не можна.
Нам усім треба зрозуміти, хто є хто, і не озиратися на них, а далі розвивати суперкультурну й офігенну, некорумповану країну.
— 2014 року бойовики так званої ДНР розстріляли ваші скульптури в Донецьку, назвавши їх «дегенеративним мистецтвом». Це здається елементом наративу російської пропаганди про «загнивущу Європу», бо для російської пропаганди перформанс та акціонізм узагалі як жанри — то щось нездорове. Які у вас думки з приводу того, що ваше мистецтво можна використовувати для різних поглядів?
— «Дегенеративне мистецтво» — це ж узагалі відсилання до нацистської Німеччини. Те, що ці бойовики використовують їхню термінологію, показує, хто є хто. До того ж вони не використовують мистецтво, щоб його презентувати як мистецтво, а лише щоб підкреслити, що для них не існує мистецтва й культури. І ті, хто підтримує тих нелюдей-терористів, показують свій рівень, що в них немає нічого культурного, мистецького й гуманістичного.
Що казати, якщо я просто лежала на сходах Ермітажу, накрита українським прапором, а мене записали в заборонені художники. Це просто тканина, але вони її бояться, як не знаю чого. Я не можу зрозуміти, наскільки там виворіт мозку відбувся. Звичайно, росіяни можуть використовувати будь-які елементи культури для того, щоб показати свою прогалину в сприйнятті, це їхній світ і вони професіонали в тому, щоб показувати світ навиворіт. Мій мозок просто не доїжджає до таких фраз, як «дегенеративне мистецтво», не знаю, як таке можна вигадати.
— 2019 року ви зіграли роль проросійської журналістки у фільмі «Забуті». В інтерв’ю Vogue режисерка фільму Дарина Онищенко назвала вашу роль «своєрідним реваншем», адже ви втілили образ «людини, яку зневажаєте». Ви згодні з цим твердженням? Чому?
— В якомусь сенсі так воно й було, я не могла зрозуміти, що керує людиною, яка пішла вбивати, як якийсь скажений звір, що вона ні з того ні з сього, без жодної причини бере в руки зброю. І я не кажу вже про скульптури, бог з ними, адже росіяни роблять страшніші речі: вбивають, ґвалтують, знущаються.
Причину цього я ніяк не могла зрозуміти, тому знялася в фільмі, щоб хоч якось для себе відповісти на запитання, вийти з фрустрації. Я спитала в Даші, чи можу я зіграла цю роль. Вона зовсім коротка, буквально до хвилини, але дуже важлива для мене, бо я настільки наблизилася і влізла в шкуру цих людей, щоб прожити це і зрозуміти якісь речі для себе.
— Чи може роль у фільмі дати повне розуміння цих людей?
— Я зрозуміла, що це про п’янку владу. Коли я вчилася стріляти, то спочатку ніяковіла, а потім увійшла в раж настільки, що мене зупиняли. Я була володарка ситуації, від мене залежать всі навколо, зброя в мене, а не в когось іншого. Це було зовсім нове відчуття.
Про крихкість життя та використання елементів жанру vanitas у скульптурах
— Ви почали додавати квіти у скульптури з балістичного мила 2020 року. Що вплинуло на це і який символізм ви в це вкладаєте?
— Спочатку я не додавала якісь елементи «під шкіру» скульптур і зліпків, але Олег (Олег Вінниченко, чоловік та співавтор Марії. — Прим. DTF Magazine) привніс багато нових матеріалів у мої роботи. Так я почала працювати з епоксидкою, полімерами, пластиком. У випадку з квітковою скульптурою мені треба було закріпити та зміцнити каркас всередині. Олег довго думав, як це можна зробити, щоб це було не тільки інженерне вирішення, а й концептуальне. І він запропонував використати ланцюги замість звичайної арматури, це було дуже символічно.
Також я працюю з темою крихкості життя, з жанром vanitas — традиційною темою епохи Відродження. Я трохи вивчила, які саме квіти та елементи вони додавали, і намагалася наблизитися до того, що вони малювали.
Мильна фігура з квітами всередині, Одеський художній музей, 2019 рік
Я почала експериментувати з квітами, коли в мене була виставка в Одесі. Представники музею (Одеського художнього музею. — Прим. DTF Magazine) просили подарувати їм якусь роботу, щоб у них залишилася після виставки, але вони мали маленький бюджет, просто смішний, тому знайшли мецената, Федора Сердюка, який на той момент допомагав українській армії. Він виділив зі свого бізнесу гроші, щоб ми закупили матеріали, тобто ця виставка була зроблена своїми силами та силами всіх небайдужих.
Ця скульптура — квіткова, і від цього сильно красива. Всі кажуть, що вона оптимістична, але для мене — це найсумніша фігура, бо вона про крихкість, тонкість, і це теж візуальне відтворення мого суму за домом.
У той період мене нереально крило, але, зробивши цю скульптуру, пропрацювавши і візуалізувавши травми, мені стало набагато легше, і це для мене теж було надважливо. Також символічно й те, що ця фігура, як квінтесенція власних переживань, розміщена в найближчому з можливих міст до Криму. Це тендітний, крихкий і вразливий, але водночас сильний охоронець, який дивиться в бік дому.
— Усвідомлення неминучості смерті та крихкості життя допомагає вам жити в часи війни? Наприклад, деякі люди почали робити те, що раніше боялися зробити, бо зрозуміли, що війна збільшила ймовірність раптової смерті. Чи, на вашу думку, такий підхід краще працює в мирний час?
— Мій внутрішній стан не сильно змінився від повномасштабного вторгнення. Я не жила в рожевих окулярах, і для мене війна почалася не 24 лютого, а майже дев’ять років тому. Так, тепер це набагато масштабніше, і це вже не війна, а якийсь неприкритий садизм з боку Росії. Але я це передчувала з 2014 року, весь цей жах і страх я пропрацювала в собі і знаю, як з багатьма моментами тепер впоратися. Фаталізм і сміливість, які мені приписували, пояснюється тим, що я раніше все почала відчувати. Може, тепер для багатьох мої роботи стануть зрозуміліші.
Про інтелектуальну архітектуру та майстерню-галерею в гаражах
— Олег Вінниченко за спеціальністю архітектор-інженер, ви теж архітекторка. Як цей архітекторський бекграунд допомагає вам у співпраці над проєктами?
— Наприклад, якщо я роблю перформанс, то все одно працюю з простором, історією, розташуванням, планую, в яку сторону дивитиметься об’єкт і де я перебуватиму. Тобто працюю як архітекторка: вивчаю локацію, роблю генплан, якщо це публічний чи замкнений галерейний простір.
Скульптура часто містить експериментальні та високотехнологічні матеріали, використані Олегом, які без інженерного підходу не виглядатимуть як треба. І в цьому випадку теж завжди робота архітектора: проєктування, підбір матеріалів, взаємодія з простором, з контекстом.
Я не виключаю, що далі працюватиму за цією спеціальністю, просто я доволі специфічна архітекторка. Мені хочеться робити не комерційні проєкти, а більш інтелектуальні речі. Сприймати архітектуру не просто з утилітарного погляду, а й з тої позиції, що простір має сенс, розповідає певну історію та концепцію, і кожна деталь має своє значення.
Ми, наприклад, майже добудували нашу майстерню-галерею в гаражах «Гараж.33», і це теж не просто так. Хотілось би закласти початок ревіталізації, реорганізацію гаражного кооперативу, бо через культурну інтервенцію почалися зміни в тому районі Києва, де ми живемо.
Я б, мабуть, і не хотіла мати іншу вищу освіту, адже архітектура — як мама всіх видів мистецтв: вона вбирає в себе живопис, графіку, композицію, навіть ритм та філософію. Але вчитися було важко. Через інтенсивну програму та навантаження я навіть порівнювала нас з лікарями. Ми тоді спали максимум по три години, щоб усе встигнути, вивчали багато предметів. Тепер це все йде на користь, адже ми можемо взятися за будь-яку роботу з простором.
— У культурному просторі MOT ви представите скульптури «Складки часу / Складки пам’яті». Розкажіть докладніше, чому ви обрали саме цю роботу. Яка історія за нею стоїть?
— Скульптури зі зліпків частин мого тіла і тіла моєї матері вперше зроблені зі скловолокна — суперміцного матеріалу, з якого будують літаки та ракети, а зверху покриті парафіном, тому ці скульптури неймовірно крихкі.
Я багато рефлексувала від того, що постійно бачила в медіа військові зведення. Я не знала й ніколи не бачила цих людей, але кожне поранення та загибель, про які повідомляли, я переживала як особисту втрату. Через це, мабуть, фігури «Складки часу / Складки пам’яті» трохи понівечені та вкриті складками — так вплинув підсвідомий страх.
Але мені важко проговорювати цю ідею словами, тому я роблю візуальні об’єкти і не люблю описувати те, що я вже і так зробила. Це візуалізація власних емоцій та почуттів, які настільки великі, що в мене не вистачає слів, щоб їх виразити.
Роботи «Складки часу / Складки пам’яті» Марії Куліковської можна побачити в Києві на виставці сучасного мистецтва в просторі МОТ з 17 лютого по 14 травня. Тема експозиції присвячена поняттю «Тимчасовості».
