Аркадій Ленов — український продюсер, диджей і лайв-артист, що просуває власне музичне бачення під нікнеймом Native Outsider. Родом з Луганщини, він зростав в Одесі, де, здобуваючи морську освіту, відкрив для себе електронну музику й захопився її створенням. У його саунді — найкраще з власного слухацького досвіду з сотень одеських та київських вечірок, трансформованого в музику крізь призму своїх переживань і вражень.
Музика Native Outsider вирізняється насиченими басовими партіями, часом несподіваними хаотичними звуками та постійними експериментами з інструментами, мелодіями, ритмом і жанрами.
Розуміння звукової інженерії відображається в його релізах на лейблах OBSCURA, Orbitraxx, Standard Deviation, а також Progressive Future, альбом Modern з якого ввійшов до списку DTF Magazine «30 українських електронних альбомів десятиріччя». А новий альбом Kōhai, що вийшов у жовтні на київському Polygon Records, став, за словами артиста, своєрідним музичним звітом за останні два роки. Також був учасником другого Mirage Camp від DTF Magazine.
Це перше велике інтерв’ю Аркадія, у якому говоримо про його бекграунд, формування звучання та стилю, а також про альбом Kōhai.
Спочатку була меланхолія
— Поговорімо про твоє знайомство з продюсингом. Як ти взагалі почав писати музику? Як давно й за яких обставин ти вирішив сісти, скачати умовний Ableton і створити трек?
— Сталося все досить органічно. Я зацікавився творчістю колективу TeamSesh, особливо Bones. То не була хвиля моди — найпевніше, я просто опинився в тому спектрі інтернету, де це було популярно. Тоді я вступив в Одеський морський коледж і хлопці з групи на потоці влаштовували локальні вечірки під назвою Trapanation. А ще у хлопців був власний проєкт Sociopathi зі своїм еклектичним звуком.
Тоді я вже мав ідею щось спробувати написати, бо мене зачепив клауд-реп — незвично атмосферно меланхолійний. Тож я просто скачав FL Studio і почав щось робити. Через те, що мені було цікаво й я нормально оперував компами, то швидко розібрався і за два тижні вже виклав перший трек на SoundCloud.
— До того, як ти потрапив на ці клауд-реп-вечірки, ти взагалі не слухав електронної музики?
— Окрім чогось стихійного, що траплялося, свідомо, здається, я слухав лише один сет. Він був від Rozz Dyliams — чувака із суміжної тусовки з TeamSesh, який записав чи то на вінілі, чи то на касетах добірку йобнутого юк-гардкору, сирого, ніби фарш із магазину. Пам’ятаю, що цей мікс я прослухав разів сто. І лише тепер, з часом, я таки зміг осягнути по-справжньому конвенційний дух юк-гардкору, який можна почути в цьому сеті.
— Повернімося до того часу, коли ти почав писати й виклав перший трек. Якого він був жанру? Що в тебе був за настрій? Яку музику ти хотів писати далі?
— У мене спочатку був переважно меланхолійний спектр емоцій, породжений певною мірою несприйняттям моєї роботи суспільством, якісь дуже глибокі пубертатні переживання. Мені подобалося передавати атмосферу меланхолійності, проте не трагічну, не бед-трипу, а чогось загадкового.
Я намагався відразу писати серйозну музику з претензією на осмислення. Щоб можна було сумувати, але не віддаватися цій емоції сповна, а скоріше рефлексувати на те, як ти її переживаєш. Це наче дистанціювання від своїх емоцій і спроба їх описати без проживання.
Перші 4-5 треків були просто клауд-реп-бітами без слів. Я сфокусувався на саунді, а голос сприймав як мелодійний інструмент. Потім у моєму оточенні з’явилися люди, що слухали саме клубну електронну музику.
Аркадій Ленов (Native Outsider) | Фото (тут і далі) — Антон Орехов, спеціально для DTF Magazine
— Комерційну?
— Ні, просто електронну танцювальну музику. Раніше я її просто не слухав. То були осередки на зразок Prodigy. Словом, не те, що можна класифікувати тільки як танцювальну музику.
— І ти теж почав слухати клубну електронну музику?
— Я почав вештатися по вечірках. Пішов з друзями на «Родничок» — івент, який робив мій друг Славік Бреус на узбережжі Куяльника. Це було моє знайомство з електронною музикою. Досить радикальне, як на мене, бо насправді там грав супердивний музон, навіть за сьогоднішньою міркою. Тоді я ще не був людиною, що прийшла туди по музику. А був тим, хто просто прийшов весело провести час у компанії.
А далі був переломний момент, коли я повернувся після другого рейсу в морі й захотів відпочити, бо мав за ті п’ять місяців чи не найважчу в емоційному та фізичному плані роботу — з усіх робіт, які мені взагалі доводилося виконувати. Я пішов гуляти в одеський «ДСК Порт» (наш подкаст про електронну сцену Одеси до повномасштабної війни слухайте тут. — Прим. DTF Magazine) і потрапив на комерційну вечірку. Мені сподобалося саме місце. Пам’ятаю, що там була зрозуміла мені музика, але тоді я гадки не мав, що це максимально прісний дип-гаус з Beatport. Наступного тижня я пішов разом з друзями знов — і ми потрапили на вечірку Logic, де грали Саша Злих, Bejenec і Jana Woodstock, здається. Цього разу мені вже сподобалася й музика.
Нарешті я почав уявляти собі дещо про клубний саунд. Я ще не знав, що то за музика, але розумів, що вона набагато ексклюзивніша. Відтак я дізнався про Агарті й не пропустив за літо жодної вечірки.
— Який це був рік?
— 2018-й. За три місяці літа я вже трошки обріс новим ком’юніті, потім з’їздив на Схему — і то була остання крапля в бочку моєї електромузичної енергії. Вона просто полилась, і я почав писати треки.
Помалу в мене назбирався матеріал, і в лютому 2020-го я вирішив зробити свій перший повноцінний селф-реліз — там був уже конкретний музон, брейкбіт, електро й трохи тек-гаусу. Я навіть додав до цього якийсь прикольний джангл-тречок і в кінці бонус-треком зробив дуже дарковий хіп-хоповий біт.
— Це був твій дебютний альбом?
— Я вважав це вже альбомом, бо там було багато різноманітних треків. Добірку було цікаво слухати в певній послідовності. Я вирішив назвати альбом Absorbing Test. Виклав його на своєму SoundCloud та Bandcamp — і це досі мій найбільш прослуховуваніший реліз. З великим відривом.
(Не)еволюція звуку
— А як далі відбувалась еволюція звуку, що ти його створював?
— Еволюція звуку, гадаю, в моєму кейсі недоречна. Я тепер звертаю увагу, що моя музика насправді досить хаотична у проявах. Тобто, є тек-гаус-артисти, техно-артисти, є чуваки, що 20 років пишуть електро, як-от нідерландець Legowelt або The Exaltics з Німеччини. Так, у них бувають різні жанри, але переважно це те саме звучання.
У мене ж кожний реліз відрізняється від інших, і я досі намагаюся зрозуміти, погано це чи добре для просування. Але я роблю музику для себе. Я просто хочу отримувати задоволення, бо насправді в житті дуже мало речей, від яких у мене такий екстаз.
У моменті я можу дуже сильно віддатися почуттям, максимально екзальтувати їх через музику. Набагато сильніше, ніж через інші відомі мені справи. Коли і є на світі щось супердушевне та інтимне, то це музика.
— А як ти вчився писати музику? Ти, відколи скачав FL Studio, самотужки розбирався в ній чи консультувався з іншими продюсерами або десь навчався цього?
— Певно, до переїзду в Київ у моїй бульбашці спілкування не було людей, з якими я міг би поспілкуватися на цю тему, крім поодиноких персон. Наприклад, ми трошки спілкувалися про це з Вітею Баховкою. Вітя, певно, був єдиним, хто теж фокусувався на продакшені та його тонкощах.
А так я сам читав різні форуми, менше дивився відосів, бо зрозумів, що ті всі навчальні відоси — скоріше просто бутафорія для людей, які недостатньо спроможні зосередити свою увагу на темі. Тому я користувався сконцентрованішими джерелами інформації.
— Переїхавши в Київ, ти десь навчався чи консультувався з кимось щодо продакшену?
— За весь цей час у мене не було ані вчителів, ані менторів. Я вважаю, що вирішальний внесок у скіли мого написання зробила саме наслуханість. Я просто стільки вечірок відвідав, що чітко відчуваю, як має бути.
Саме через наслуханість я й можу писати музон, бо, наприклад, досі я розумію, що в мене є істотні прогалини в музичних знаннях, особливо в сольфеджіо. Я просто слухаю — звучить воно чи ні.
Романтика, потьмарення розуму та принцип стоп-кадрів
— Уяви, що це читатимуть люди, які ніколи не слухали твоєї музики. Що ти можеш розказати про свої останні релізи? Що там можна почути?
— Це все танцює навколо трикутника «брейкбіт (у найширшій його інтерпретації, бо брейкбітом вважають і електро, і гередж) — бас — техно». Мені важко про це розповідати. Та й сенс у музиці начебто втрачається, коли ти починаєш її описувати перед прослуховуванням.
Музика — це така маловідчутна речовина, що, коли ти починаєш її описувати за допомогою своїх асоціацій іншій людині з власними уявленнями, виходить подвійний поламаний телефон. Змальовувати епітетами — це занадто широкі мазки.
— Ти вважаєш свою музику романтичною?
— Думаю, що це так. Принаймні деякі треки. Деякі схожі більше на потьмарення розуму або якийсь сказ — наприклад, Badwalk в останньому альбомі Kōhai. Це крейзі-трек: у ньому немає нічого романтичного. Це просто безумство.
На мою думку, романтичний і меланхолійний трек з цього альбому — When A Mood Strikes Back: він, мабуть, максимально близько й точно описує, яким саме електронним спектром музики я є.
Пишучи трек, я не планую, яким він буде: весь матеріал, що зміг реалізуватися до появи в мережі — це просто маленькі дрібки з того музичного різноманіття, яке я постійно переживаю, наче стоп-кадри в дуже тривалому динамічному фільмі, маленькі скриншоти.
Якби я фіксував ці скриншоти ще частіше, моя музика була б більш різноманітною. Ви б побачили під нікнеймом Native Outsider тек-гаус-альбом, ембієнт-альбом, ф’ючер-джаз-альбом, джангл-альбом, техно-альбом. Але насправді на все свій час, і я обов’язково доберуся до цікавих мені звучань.
Всесвіт альбому Kōhai
— Розкажи більше про свій останній альбом Kōhai. Чи довго ти його писав, що з тобою тоді траплялось і як це відобразилося в музиці?
— Це був досить тривалий період. Деякі треки були написані ще наприкінці 2022-го, а всі інші я написав упродовж 2023-го й на початку 2024 року. В мене не було такого, що я написав за два місяці шість композицій.
Кожен з цих треків досить особливий, і вони є квінтесенцією тих жанрів, які я прослухав. Наприклад, є трек Cry Field — дарк-ембієнтний, навіть ілбієнтний. Це ніби ембієнт, тільки більш дарковий і похмурий. Від слова ill — хворіти. Таке було моє уявлення про цей музичний напрям у тій точці простору й часу.
— Що можеш сказати про інші треки цього альбому, які б ти хотів виділити?
— Виділяти шкода. Це ніби обрати свою улюблену дитину.
— А про ті, що були для тебе особливо цікавими?
— Найбільш цікавими в плані написання були Cry Field, When A Mood Strikes Back, Bad Walk та XY. Вони були найбільш вдалими в плані фіналізації, бо бувають такі композиції, що фіналізуються органічно, а над деякими сидиш два місяці, бо тобі треба їх докомпонувати, бо щось не так, не вистачає якихось мелодійних фраз чи патернів ударної частини. Ти починаєш це урізноманітнювати і розумієш, що потрапляєш у болото оверпродакшену.
В інших треках альбому я щось втратив у сприйнятті, місцями підварився. Але це нормально, я спілкувався з людьми. Буває набагато гірше. Буває так, що не виходять цілі релізи через те, що просто втрачаєш емоційний відгук під час фіналізації, не розуміючи, чи подобаються вони тобі. Це жахлива штука: тут треба бути дуже обережним.
— Ти кажеш, що відчував, як трек вписується в альбом. А яка концепція цього альбому? І що означає його назва Kōhai?
— До альбому я ставлюся, як до звіту мого електронного музичного життя за певний період. Kōhai — це все, що було після альбому на Progressive Future, своєрідний чекпойнт: ось таку музику я створив, такою музикою я цікавився впродовж цього часу.
Що це за назва Kōhai? Це певний гібрид відірваних один від одного символів. Нещодавно я відрізав своє довге волосся, і коли я його тримав, мені згадалось аніме Bleach. Там був персонаж Ічіго Куросакі, і в котромусь епізоді, коли цей герой бився з одним зі злодіїв (на ім’я Улькіорра), вийшло так, що Ічіго цілком поглинула сила «порожнього», який жив усередині нього. І тієї миті в Ічіго звільняється сила, змінюється зовнішній вигляд: у нього з’являється маска й виростає дуже довге волосся.
Це символізувало певне набуття сили, але ту силу, яка була в нього доти, він втратив. І Kōhai — це «спустошений» з японської. Пам’ятаю, що в дитинстві цей момент мене дуже вразив.
Сприйняття музики інших
— Я так розумію, що у своїй творчості ти надихаєшся музикою, яку чуєш навколо себе, у ком’юніті, на вечірках. Чи можеш ти виокремити те, що тобі за останній час сподобалось в українській сцені? Артиста або якийсь конкретний івент, який тебе вразив?
— Так, я прекрасно пам’ятаю один івент. Він був не танцювальним, але для мене дуже сильним у музичному плані. Я маю на увазі Miasma of the Real, що відбулася десь у травні чи квітні минулого року з шоукейсом київського об’єднання Pep Gaffe в Glass Tower. Було мало людей, але мене це абсолютно не турбувало. Це було дуже сильно.
Також мені сподобався виступ Pymin (також слухайте його лайв для DTF Magazine. — Прим. DTF Magazine) на Brave! Factory цього року: він написав лайв і тут виникли враження здебільшого через несподіваність. Я думав, що він гратиме фолк-ембієнт, а він там награв такого, що я навіть не знаю. То був, певно, якийсь брудний електро-IDM. Cуперфриковий, щось зі спектру дурнуватості Blawan чи Aphex Twin. Дуже шумне, трішки індустріальне.
Тепер саме в такій музиці відчуваю внутрішній відгук. Періодично граю й інше, але тепер я здебільшого в такому приглушеному темному IDM-звучанні. Без трагедії. Просто загадкове й незрозуміле.
— Хто з артистів подобається тобі сьогодні?
— Безперечно, Objekt, Blawan, Skee Mask і Amon Tobin.
— А з української сцени?
— Мені здається, що, крім мене, ніхто такої музики більше не пише: вона досить вузькопрофільна. А з прикольного музла, коли говорити об’єктивно, це, мабуть, Si Process. Мені він подобається, бо це дуже вдалий проєкт. Є ще прикольні артисти — Rugo, Recid та Tofudj.
— Ти слухаєш релізи, які виходять останнім часом в українських продюсерів?
— Правду кажучи, я не те щоб стежу. Останні півтора року я просто працюю над своєю музикою, над фіналізацією музики інших, бо я її зводжу і мастерю, над підготовкою до виступів. У мене вже давно не було такого, щоб я десь у метро чи на вулиці йшов і слухав музику. Я відійшов від прослуховування, і, якщо говорити чесно, мені цього іноді не вистачає. Але у мене багато роботи, і це втомлює.
Аркадій Ленов (Native Outsider) | Фото (тут і далі) — Антон Орехов, спеціально для DTF Magazine
Чарти vs відчуття
— Ти казав, що мастериш треки для різних артистів. А чи пишеш комусь треки? Чи, може, допомагаєш писати?
— Ні, не пишу. Я б, може, й хотів писати, але пропозицій не було. А пошук таких пропозицій — маячня. Взагалі ghost-продакшен для мене завжди означав написання музики, якої не хочеш писати. З останнього я зробив озвучку для фешен-показу й написав до неї музику на замовлення. Мене не вказували як автора музики, тому, думаю, це можна вважати за ghost.
— Ти можеш жити на те, що заробляєш з музики?
— Так, але здебільшого цього вистачає лише на аскетичне життя. Про купівлю машини чи квартири не може бути й мови. А проте якщо я надалі залишатимуся в бульбашці андеграундних артистів, у спектрі музики, де обертається не дуже багато грошей, де зведення не коштує як зведення реп-хіта, то матиму квест — зрозуміти, як мені масштабувати свою діяльність.
Один з можливих шляхів — полізти в саунддизайн і писати для якоїсь прикольної комерції — наприклад, для фешен-індустрії. Я залюбки написав би музику для когось прикольного з фешену, для якогось фільму. Або ж намагатися писати більш продаваний музон, на що я навряд чи піду.
— А які взагалі в тебе амбіції на розвиток себе як людини й артиста? Що б ти хотів надалі робити, яким бачиш себе в майбутньому, чого б хотів досягти?
— У самурая немає мети — є тільки шлях. Така моя думка, і я скоріше відштовхуюся від того, чого я не хотів би робити. Це набагато простіше, бо негативні емоції значно сильніші. Отак поступово я й рухаюся, минаючи, на мою думку, якісь помилки.
Гадки не маю, що буде з моєю музикою далі. Я просто сподіваюся, що матиму змогу писати її і все. Потрапляти в чарти мені особливо не хочеться.
Скоріше я більше радітиму фідбеку тих людей, чия думка мені цінна: моїх найближчих друзів і деяких поважних людей з ком’юніті.
Мій орієнтир — це мої відчуття, що я йду шляхом свого розвитку. Іноді я збігаю з нього, але швидко усвідомлюю, що то не моє, повертаюсь і йду далі.
