Mirage Camp: Faces — Emil Asadow з Одеси

— Опиши себе як інструменталіста, на чому граєш, що найбільше з інструментів подобається?

— Сам по собі я бас-гітарист, цього вчився певний час, грав у гуртах різного формату — рок, джаз, джаз-рок, експериментальна музика, це Potreba Group, Indirect, Digital Himalayas, грав на Fusion і на різних таких тусовках у Києві, бо ориджиналі я з Одеси.

Найулюбленіший інструмент — бас-гітара, це мій рідний інструмент. Віолончель, труба — це перші інструменти, що також спадають на думку, на яких я можу насправді грати. Можливо, не дуже професійно, але мені дуже подобається. Мені здається, це головніше, ніж просто вміти грати на інструменті.

— Більше любиш акустичні інструменти?

— Я не дуже люблю обмежуватись, мені подобається грати з ableton або з якихось синтезаторів, на яких я можу собі що завгодно накрутити. Електронні інструменти — це про зручність і про інший формат музики. Та в акустичних інструментах є свій тон і свій характер, і він один, з ним треба вміти працювати, використовувати в музиці. Тому мені більше подобається акустика, бо це про майстерність загалом. І мені просто подобається поліпшувати свої навички гри або відчуття музики, граючи на інструменті.

— Коли ти береш участь у джемах, що для тебе найскладніше в цій взаємодії?

— У мене з джемами великий досвід, я років десять точно джемлю, і це мені дуже подобається. Найскладніше — це знайти ось цю точку, де ви можете поспілкуватися музичною мовою, дати зрозуміти іншому, що ти не один граєш.

— Порадь, як знаходити цю точку дотику.

— Мій спосіб: я дивлюся на музиканта дуже зосереджено. І намагаюся побачити, що людина теж на мене дивиться, або бути в її полі зору, щоб вона бачила, що я з нею спілкуюсь, а не просто застряг в інструменті, намагаючись показати лише себе. Для мене зоровий контакт — це дуже важливо. Все інше приходить, коли зоровий контакт є, коли людина починає з тобою спілкуватися, розуміє, що ти на неї дивишся і чекаєш від неї чогось.

— А за час, проведений на кемпі, були речі, які ти для себе відкрив?

— Я ж був на минулому кемпі, і ми тоді самі писали музику, але все одно люди об’єднувались просто так, не було такого, що ми вимушено об’єднані. А в цьому кемпі, ми працювали в командах, і це було про те, що треба знайти вже точку опору, спільну мову, бо мало часу, щоб щось написати разом. У мене є якийсь досвід музичний, але загалом я розумію, що ось люди молодші за мене і з меншим досвідом, вони знають щось інше, як з музикою взаємодіяти. І мені цікаво це споглядати, можу спитати про те, чого я не знаю: як ти такий звук вибудовуєш, чому в тебе такі контрасти і різні такі речі. І я досить багато чого нового знайшов у розмові з музикантами, з людьми, з якими вимушений бути разом. Мені ще треба приїхати додому, і я буду думати, що сталося, бо достатньо активно все несеться, і треба бути постійно в фокусі.

— Розкажи, як у вас з командою на кемпі відбувається процес роботи над треком?

— Це була така цікава взаємодія, бо ми одне одного не знаємо, і ми писали інструменти по двоє. Наприклад, бандуристка грає, і дівчина співає окремо. І вони між собою джемлять. Але ми брали участь всі: зробили перестановку, щоб сидіти в колі і бачити одне одного, і Любов, бандуристка, змусила всіх рахувати темп під час цих джемів — раз, два, три, чотири, всі обов’язково рахують. Дуже сподобалася ця ідея. І далі ми вже просто накидували інструменти на цей джем, придумували нові партії.

У нас теж були різні проблеми. Люди незнайомі, у кожного свій воркфлоу, кожному треба свій час зрозуміти, що коїться. У нас були такі моменти, що хтось думає, що ми всі намагаємось захопити цю територію музичну, і людина не бере участі, лежить і чекає чогось. У всіх рівень різний, та мені здається, що це не має заважати. І взагалі порівняння рівнів здається супердурницею, бо коли ти в команді робиш музику, вона апріорі має стати більш розфарбованою, значно багатшою. Коли пишеш музику, то вносиш свій світ внутрішній і виносиш його назовні, показуєш, що відчуваєш, бо музика — це про почуття, емоції, і ти свій кут зору отак направив і показуєш всім. А коли багато людей об’єднуються і вони намагаються це все з’єднати… звісно, ми намагаємось якось домовитися і якось з цим попрацювати, щоб воно стало гарнішим, стало багатшим.

— Порівняй це з тим, як ти працюєш сам з власним треком.

— Мені не треба погоджувати свої ідеї, я просто роблю. Я пишу більше концептуальну музику. Подобається, що це робиться на відчуттях, у мене є ідея, що музика от про це. Можливо, там не буде слів, але я пишу музику про щось конкретне насправді. Я давно цим займаюсь, і воно нативно приходить: сідаєш за інструмент і — о, тут потрібно чотири частини, перша частина така, і ти входиш у такий воркфлоу безперервний. Так, він може десь обірватися, ти можеш до нього повернутися через якийсь час, але це твій воркфлоу, в якому ти все це пропрацьовуєш. І тобі не треба ні з ким спілкуватися. Бо коли ти спілкуєшся з людиною, вона не просто каже про музику, вона ще розповідає про себе, про те, що вона відчуває, про якісь історії з минулого, ким вона була або про що вона думає і ким хоче стати, і це дуже впливає на інших, як вони реагуватимуть і писатимуть музику.

— А в тебе є якийсь трек чи мелодія, яку ти запам’ятав десь з дитинства, і це такий твій перший спогад про музику?

— Є багато мелодій, багато різних моментів. Іноді можеш одну мелодію зіграти від однієї ноти і від іншої ноти, і це ніби однакові мелодії, але відчуття різні. Ті ж самі інтервали, але з іншої ноти — і воно по-іншому відчувається, це такі тонкощі. Я насправді чув в одного з лекторів, Паліндрома, таку думку, і навіть засмутився, бо вже раніше чув те саме і думав, що це неправда: якщо ти в дитинстві грав певну музику і слухав певну музику, ти потім будеш протягом усього життя робити подібну музику. І я від цього намагався якось відокремитись насправді.

Десь у 13 років я грав поп-панк, при цьому не вмів грати на інструментах особливо, та намагався грати. І іноді я якусь мелодію награвав, а вона дуже нагадувала якийсь знайомий трек, не такий самий, але дуже схожий на мелодію, яку чув уже. І так прикро, що ти ніби заручник самого себе. Але все одно я потім переслуховую і розумію, що загалом це інша музика, інші відчуття, бо ти проживаєш з музикою досить багато часу і пишеш музику, що відображає, яка ти є людина тепер зі своїм досвідом. Бо раніше досвід був взагалі інший і погляди на життя були інші.

— Яку ти відчуваєш підтримку від музики?

— Мені соромно, що я отримую підтримку від музики, чесно кажучи. У нас була лекція Олексія Шмурака, і я поставив запитання: «Як зрозуміти, що музика закінчена?». І потім він мене питає: «А що для тебе музика?» І я кажу, що коли я не граю музику, мені погано. Ти можеш, звісно, не пограти тиждень, два, але вже через місяць відчуваєш, що просто загалом у твоєму психічному стані щось не те. І він сказав: «Тобто музика для тебе — це терапія. Ну, добре». І я після цього такий — ого, музика для мене — терапія! А я ж найчастіше заробляю музикою, і для мене це було трохи соромно. Бо я ніби професіонал, я можу таке й таке написати, але це просто терапія.

На кемпі трохи інша реальність, своя музична терапія. Я дуже тішусь. Вчора сказав своїм, що я дуже радий, що я з ними опинився, а не з якимись іншими людьми, бо ми знайшли спільну мову, розговорилися. І це було мені прямо потрібно. Буває таке відчуття, коли ти пишеш музику, — особливо коли швидко пишеш — що ти недостатньо її відчуваєш, треба час, щоб подумати, ще раз послухати її до кінця. І мені здається, що тут те саме, і через деякий час ми зрозуміємо, чому ця музика цінна, у чому перевага всього цього.

— Розкажи більше про цілі, які маєш тепер, можливо, саме після кемпу.

— Я випускаю переважно електронні альбоми чи окремі треки на різних лейблах. Але тепер я б трохи повернувся назад: у мене був гурт Digital Himalayas, мені це подобалось, але стільки років минуло — і це все вже неактуально для мене, хоча комусь, можливо, досі подобається. Для мене тепер є мета — зібрати музику, яка буде об’єднувати і акустичну частину, і електронну, переосмислити той попередній досвід, з новою інформацією. Є момент на душі, що такий класний проєкт був, але він не розвинувся до чогось, хочеться тепер розвинути його і знову цей проєкт завершити, Чому б і ні?

Ще одне — балет. Я бачу це як один з моментів мого професійного розвитку як музиканта й композитора, це дуже цікава робота. Я давно не чув, щоб хтось писав сучасний балет, бо всі танцюють під академічну музику, відносно стару. Але хочеться вивести новий формат, щоб можна було залучати інших музикантів в оркестр, якийсь дивний інструмент, наприклад той же диджериду, барабанників. Щоб був комплект нот, але можна було брати не просто академічних людей, які чітко відіграють, а щоб це було щось сучасніше і незвичніше, щоб трохи відходити від традицій. Традиції — це важливо, це основа й база, але для того, щоб заснувати нову традицію, нову хвилю експериментів і новацій у музиці, треба щось з цим робити. І от у плані балету — це про мій професійний розвиток, і хочеться з цим вирости.