Mirage Camp: Faces — Сергій Чачанідзе з Харкова

— Опиши себе як інструменталіста. На чому ти граєш і які інструменти найбільше подобаються?

— Я не вважаю себе інструменталістом, я вважаю себе насамперед музикантом. Але я граю на багатьох інструментах — на гітарі, на бас-гітарі, на барабанах, на перкусії, на клавішних, співаю. Це все використовую для того, щоб писати власні композиції — все від початку до кінця я роблю сам. Тобто в сучасних термінологіях я більше хтось на кшталт продюсера. Інструмент — це лише засіб. Він так і називається тому — інструмент. Це більше про мислення і про відкритість до чогось нового. Тому будь-який засіб підійде. Можна хоч на долоньках наплескати і буде класно.

— Порівняно з умовно класичними інструментами електронна музика — це щось нове та інакше. В чому для тебе різниця звуку акустики і електронної музики?

— Поєднання електронної і, скажімо так, інструментальної живої музики — це давно не щось нове насправді, і в різних пропорціях існує вже давно. Акустичні інструменти мають свою неідеальність, живість і унікальність. І це дає свою специфічну, незрозумілу, можливо, імпресіоністську фарбу. Водночас електронний звук — він яскраво-насичений для мене, зрозуміліший. Він не те щоб прозаїчний, попсовий, банальний — ні, це щось, що залазить у тебе. Там поєднання тонших штук, які на твою підсвідомість впливають.

«Будьте уважні до того, коли ваше серце перестає співати»

— На кемпі вас багато, всіх змішали, плюс програма лекцій така зміксована від вокалу до теорії музики. Що за цей час було суперновим?

— Використання вокалу в електронній музиці від Мар’яни Клочко. Тобто як можна використовувати голос як дуже мультифункціональний інструмент. Я про це в принципі знав у теорії, але побачив на практиці, як можна створювати різноманітну текстуру, використовувати голос як шумовий інструмент. Також інспірейшен-токи з Катею Чилі, Стасік і з Паліндромом.

Мабуть, перш за все мене вразила Катя Чилі, і там були змішані дуже у всіх емоції від цієї лекції. Когось вона пригнітила, когось надихнула. Катя дійсно дещо давить, але це таке напівезотеричне відчуття, коли тобі кажуть, що музика — це виживання.

«Будьте уважні до того, коли ваше серце перестає співати», — так вона наче казала. І для мене це дуже зрезонувало, бо в поточних умовах дійсно ти вже не чуєш, що там твоє серце співає, в тебе один суцільний дуже тривожний фон і творчість, здається, вже витікає з тебе, тебе не вистачає на це. І ти сприймаєш це як даність, а вона каже: «Ні в якому разі», бо якщо тебе не заїбашить русня, то ти вмреш ще до цього як особистість, якщо перестанеш гратися зі світом, перестанеш якось вправлятись у творчості.

«Все, що я з собою мав, — це переноска з кішкою і ноутбук. Я пішов у музичний магазин, придбав собі гітару, звукову карту, міді-клавіатуру, просто знайшов приміщення в якійсь музичній школі, де з коморки просто протягом кількох місяців не вилазив».

— А для тебе музика є якоюсь підтримкою?

— На початку повномасштабного вторгнення я евакуювався з Харкова до Тернополя. Я тоді не мав основної роботи, але мав якісь заощадження, на які пів року існував. Все, що я з собою мав, — це переноска з кішкою і ноутбук. Я пішов у музичний магазин, придбав собі гітару, звукову карту, міді-клавіатуру, просто знайшов приміщення в якійсь музичній школі, де з коморки просто протягом кількох місяців не вилазив. Я дописував одну пісню, яка була розпочата ще до повномасштабного, це «Song about you». Ще в Харкові, сидячи в повному блекауті під світлом лампи, я писав пісню «Денацифікація», яку потім доробив у Тернополі.

І це був якийсь протест, вигук, сплеск емоцій про те, що я думаю з приводу того, що відбувається, і з приводу певних людей. І от те, що я цим усім займався і лишався якось у потоці — по суті чистий ескапізм, але це дало мені якісь сили це вивезти і не поїхати кукухою.

Але тут є і небезпека. Тому що коли я «Song about you» презентував у «Na Пошті», і презентація пройшла так собі, мене це дуже вибило. Я вийшов після цієї презентації сингла, сів на тротуар, і мене так щось розбило, що я розплакався — це з розділу «Чим я взагалі займаюсь?». Єдине, на що я тоді сфокусував свою увагу, повністю вимкнувся від всього, це була діяльність, ось ця пісня. І от я бачу, що воно не працює, просто нікуди, і це було дуже боляче.

Тобто коли ти занадто звужуєшся і коли в твоєму житті немає більше нічого, окрім треку, окрім музики, важливо все ж таки мати зв’язок з реальністю, бо ми не вічні, і наш ресурс не є необмеженим.

— Як ти взагалі створюєш музику? Як відбувається процес?

— Як каже Сергій Юрійович Пілютіков, мій викладач з композиції, з яким я займаюсь, будь-який твір можна почати або з гармонії, або з мелодії, або з ритму, або, що найскладніше, зі слів. Так воно й виникає.

Тобто я сиджу, настукав якийсь ритм або зіграв якусь мелодію, або трапилося, що раптом якусь гармонію зіграв, і пішло-поїхало. Просто одне чіпляється за інше, нашаровуєш шматочки, підбираєш якусь мелодію, відчуваєш, який взагалі настрій.

Підходів дуже багато насправді. І це все гра. І гра до певного моменту, а далі починається ремесло, коли в тебе є цей шматочок… і оце проблема недописаної музики дуже поширена в музикантів, коли в тебе є шматочок, луп, і ти з ним щось зробив, покайфував, комусь показав, і що далі робити — незрозуміло, складно, закинув і потім знову щось робиш, знову весело, знову добре, але не відбувається зростання.

— А можеш згадати свій перший спогад про музику? Як ти вперше почув музику?

— У мене є спогад, що ніби як у дитячому ще садку в нас були конкурси, де ми вгадували мелодії, для яких нас «натаскувала» вихователька, щоб ми їх вгадували. Але я видався найбільш здібний і потім дійсно почав їх вгадувати на відміну від інших дітей. І щось там поспівали — і я виграв конструктор лего.

Але більш свідомо я почав займатися музикою випадково в молодших класах. Не пам’ятаю як, та я опинився в Домі піонерів у місті Білогірськ, це в Криму, сорок кілометрів від Сімферополя. Я там тоді жив, і в цьому Домі піонерів почав грати на барабанах, співати й писати вірші. Але потім я закинув це діло, коли переїхав в інше місто, і продовжив свої заняття музикою, коли вже переїхав у Харків до університету. І от перебування в Харкові, юність там, оцей харківський двіж, харківський вайб — це те, що залишилося в мені, це те, що я вважаю, простежується в моїй музиці. І я дуже вдячний, що я туди потрапив і якось це все в себе прийняв.

— Що тепер для тебе є такою відзнакою, до чого б ти прагнув, що позначає якийсь майлстоун твоєї творчості?

— Нещодавно для мене таким майлстоуном у творчості був живий виступ з моїм останнім сольним проєктом. У мене до цього був гурт «Ніцше плакав у Харкові». А після того, як гурт наш розпався і я почав робити самостійно музику, то живих виступів у мене майже не було.

І от, маючи п’ять синглів, що я підготував з минулої осені, подумав, що треба виступати. Але для цього треба люди, бо там дуже багато інструментальної музики, яку в плейбеках усю не запустиш — там присутні живі інструменти, які будуть у плейбеках звучати дуже не натурально.  До того ж на лекції Олексія Шмурака зрозумів, що людині важливо мати якусь прив’язку до зусилля людського, прикладеного до музики, щоб отримати повне задоволення.

Вийшло зробити живий виступ, все ще вдвох, зі своїм другом, який грав на басу. Тепер є складнощі щодо колективу, бо є свої питання щодо мобілізації, проходження ВЛК і цих всіх речей.

Але я сподіваюсь, що після Mirage Camp когось зі свого колективу я зможу залучити до своєї творчості. Мені було б цікаво поспівпрацювати. Я думаю зібрати такий якийсь новий колектив, можливо, різний, так само як тут у нас зібрався.

Ще мені б хотілось, щоб і поза кемпом щось таке з моєю творчістю було. Щоб я робив те, що мені подобається, з людьми, які мені подобаються і які поділяють мої погляди та смаки.