Mirage Camp: Faces — Sominaryst з Києва

— Розкажи про себе як інструменталіста.

— На кемп я подався як електронний музикант, але цей шлях я почав десь рік тому, а до того займався барабанами. І в гурті на кемпі займаю функцію барабанника, бо електронників у нас і так достатньо.

Я займався з дитинства ушу, потім хіп-хопом і взагалі в мене ритміка та пластика постійно була десь всередині. І барабани — це якесь поєднання і пластики, і ритміки, і координації. А от електронна музика об’єднує в собі все те, що я робив до того, і я можу використовувати ці знання, щоб створювати цікавіші малюнки.

Барабани — це найперший музичний інструмент, який взагалі створило людство, бо все трималося на ритмах і відчуттях, це основа для мене. До того ж я ще досить експресивна людина. Мені треба кудись свою енергію дівати. І це класний інструмент, щоб це реалізовувати.

— В чому для тебе різниця звучання електронної та інструментальної музики?

— Мій шлях мене привів саме з інструментальної в електронну тому, що мені цікаво розширювати горизонти свого інструменту. Тобто коли є певні обмеження в творчості — це дуже круто, там я відчуваю свободу, і мені хочеться вже з цим розумінням виходити далі цих обмежень. Бо забагато існує всього, у сучасному світі інформації аж надто багато, тож варто ставити якісь рамки, щоб там творити щось.

— А як тобі в рамках Mirage Camp?

— Мені дуже цікаво, це класні обмеження, бо ти потрапляєш у команду з людьми, яких ти ніколи не бачив, з якими в тебе абсолютно різні погляди навіть на написання музики. Ми сідаємо, у кожної людини своя думка, кожен зі свого мікровсесвіту, і на початку буває дійсно складно, бо кожен хоче себе показати. Але згодом ви приходите до якогось консенсусу, знаходите сильні сторони кожного учасника і створюєте щось, що підсилює скіли одне одного.

— А за цей період були вже моменти, коли ти відчував вау-ефект від чогось, що ти дізнався?

— Для мене найголовніше було опинитися в такому середовищі, де ти займаєшся конкретно тільки музикою: у нас є джеми, лекції з музики, створення треку, і у вільний час ти спілкуєшся з людьми — теж про музику. І у вас просто вічний обмін досвідом або обмін відсутністю досвіду, і ви нарешті приходите разом до якихось рішень і підказуєте одне одному щось нове. Навіть коли я вчився в універі (дякую моєму майстру, він був дуже крутий мужик), більшість знань ми дізнавалися одне від одного. Так само тут у нас мікроунівер, але в чіл-режимі, у нас є час на відпочинок (якщо відпочинком називати заняття музикою (сміється). Але загалом ми всі невиспані, хочеться лише поспати, і можна так місяць ще проводити в таборі.

— Що заряджає в цей період?

— Багато що заряджає. От вчора зарядив той факт, що ми послухали свою демку, і вона звучала досить потужно. У нашому колективі талановиті музиканти, як і всі тут. Але мені пощастило бути саме з цими дівчатами та хлопцями, і те, як вони мислять, мене дуже надихає. Кожен з нас думає, що він слабший, ніж насправді є, і, можливо, перебування в цьому середовищі цю невпевненість у комусь прибирає, і далі рухаєшся, розуміючи, що не обов’язково тепер усе знати, щоб щось створювати. Просто треба весь час розвиватися.

І ще, звісно, надихає атмосфера тут. Мені подобається той факт, що нам не можна звідси виходити, бо, покинувши цю локацію, я б трошки розхитав оце натхнення, яке є тепер у нас.

— Як у тебе в цьому процесі відбувається написання музики?

— У мене є відео, де я пишу трек, поруч лежить автомат, лежать якісь рації, і хлопці збираються на завдання, а я пишу брейккор-ремікс на «Сестричку Віку». Насправді в мене періодично є натхнення… воно завжди є, вже навчився собі його створювати. Ми ж артисти, ми як дзеркало подій, дзеркало ситуації. Звісно, не напряму треба про це говорити. Але як-не-як це впливає на твою творчість, на твій стиль життя і… тяжко, але все одно треба це робити, все це створювати, і війна часом допомагає навіть усвідомити, що це може бути твій останній трек, тому треба його доробити. Або це може бути твій останній альбом чи взагалі день. І це інколи надихає. Бо memento mori, недарма є такий вислів. Таке сумне інтерв’ю виходить (сміється).

— А з чим ти міг би порівняти створення музики, сам процес?

— Я дуже довго виходив на той рівень, щоб визнати, що я здатен це робити. Взагалі я за освітою режисер, і нам казали, що режисура — це не професія, а стиль життя. Так само, як музикант. Ти постійно маєш поринати в якісь ідеї, їх записувати, фіксувати для того, щоб у правильний момент це можна було реалізувати в музичній програмі або на інструменті. І це постійне збирання інформації, постійне відчуття нового середовища, постійне вивчення нових скілів, бо інколи те, що ти робиш, починає тобі набридати, і хоче щось нове освоїти. Я порівняв би це тільки з постійним непохитним і неспинним поглинанням того, що тобі допомагає жити. Ти, як губка, але ти поглинаєш тільки певні інформаційні потоки. І потім ти вичавлюєш із себе цю піну, і ця піна обертається на якусь магію.

— Ти активно береш участь у джемах на кемпі. Чому для тебе це цікаво?

— Нас тут усього троє барабанників. А загалом мені дуже довгий період не подобалося ходити на джеми, бо часто там такі круті музиканти, що ти почуваєш себе трошки не до кінця скіловим. Але коли з тобою класні люди, які відчувають реальність, як ти, то зникає це переживання, хочеться просто віддатися моменту і дати можливість пограти всім. Тобто не навалити, щоб усі тебе почули, а ввійти в цей потік і вести цю мелодію. Це класно, мені цікаво.

Але в мене до джемів тепер уже більш приземлене ставлення — це цікаво, але треба вчасно зупинятися, вчасно робити тихіше і взагалі думати про інших.

— А є в тебе як у музиканта мета, до якої ти прагнеш — короткострокова чи, може, і довгострокова?

— Теперішня ситуація не дозволяє планувати далеке майбутнє. Проте мій шлях за цей рік був такий стрімкий — виступив на фестивалі «Брудний Пес», до того ще були два маленькі виступи, багато різного досвіду. Та тепер є ціль зняти кліп, щоб лишити цифровий слід після себе і зреалізувати свої мрії. Бо все ж таки те, чим я тепер займаюсь, це була моя мрія, яку я собі придумав ще дуже давно, але якісь перепони мене зупиняли. І хотілося б вірити, що тепер я видам свій альбом, потім буде ще альбом, потім у мене будуть кліпи, через які я зможу знову ж таки транслювати свою музичну думку. Я вважаю, що все ж таки музика й кіно — це нерозривні поняття і мистецтва, їх треба поєднувати для того, щоб максимально висловити свою думку.

— А можеш згадати той період, коли мрія про музику зародилась?

— Взагалі я просто на барабанах грав десь років з чотирнадцяти в різних гуртах. Але наважитись створити свою сольну музичну кар’єру в мене не вистачало певних якихось звивин. Бо мені здавалось, що… Я себе трошки недооцінював у якийсь момент. Не міг зробити перший крок. А усвідомлення того, що війна може все змінити назавжди і я вже цього не спробую, змусила уважно передивитися свої мрії і зробити нарешті те, про що я мріяв. Я місяць тому прибирав вдома і знайшов папірчик, де я писав свої мрії, коли мені було десь двадцять три (мені тепер двадцять дев’ять), і там майже абсолютно все те, що я тепер роблю — було дуже приємно. І я собі думаю — дякую, Антоне в минулому, що мріяв про це.

— Розкажи трішки про трек, яким ви тепер займаєтесь.

— У нас почалося з ідеї А, а в результаті вона Б. Але це дуже круто. Бо ми думали написати брейкбіт у 140 bpm, а тепер це аренбі — хіп-хоп у 87 bpm. Я просто в шоці з наших музикантів. Рена дуже талановита піаністка, все гармонізувала. Юля в нас — суперкрута вокалістка. Віктор — мультиінструменталіст, який дуже давно грає і дивує своїми скілами і знаннями. І наш Кашалот — він теж офігенний чувак, і мені дуже подобаються його знання з електронної музики. Кожен з нас має свою функцію, і ми зрозуміли, що саме робити, десь на третій день. У кожного є своя сильна сторона, яку треба ще підсилити одне одним і створити щось сильне. Там узагалі стільки всього: це як аренбі, що переходить у драм-н-бейс, засвінгований хіп-хопом і ще і з дудуком… Це буде щось класне. Перші дні в нас ще були сумніви, що в нас щось вийде. Та ми зробили максимально, що було можливо, враховуючи наші скіли і наш настрій. І думаю буде за це не соромно. Це буде дуже цікавий акт.