«Ця виставка створена у форматі розмови між 28 митцями-учасниками та відвідувачами на тему “тимчасовості”, крихкості цього часу, який є підвішеним, невизначеним і може призвести до будь-чого, адже ніщо не є застиглим чи остаточним», — пояснює у вступному слові до експозиції в МОТ її куратор Фабріс Бусто. Він майже 30 років керує найпопулярнішим артвиданням Франції Beaux Arts Magazine і приблизно стільки ж займається кураторством. Фабріс організовував першу виставку індійського мистецтва в Центрі Помпіду 2011 року та встиг попрацювати зі світовими зірками, зокрема ледь не усіма ключовими фігурами французької артсцени, — від легенди П’єра Сулажа до вуличних художників, як-от JR.
Він виступає за демократизацію культури та щиро вірить, що мистецтво у змозі протистояти найтемнішим сторонам людства, зокрема варварству. І у формуванні редакційної політики, і у створенні виставок Бусто дотримується одного принципу: подарувати читачеві або відвідувачу унікальну подорож, комбінуючи різні види мистецтва.
Власне, цей підхід та міжнародний курторський досвід Фабріса зацікавили don’t Take Fake. У команді з самого початку планували виставку в МОТ міжнародною, щоб привернути більше уваги та зібрати якомога більше коштів на відновлення пошкоджених і зруйнованих артінституцій. Тож шукали куратора, який міг в обмежені строки — майже нереалістичні для такого проєкту чотири місяці — зібрати експозицію з роботами як уже визнаних у світі художників, так і тих, хто тільки починає про себе заявляти. Усі роботи з виставки в кінці проєкту виставлять на благодійний аукціон в підтримку України.
В ексклюзивному інтерв’ю DTF Magazine Фабріс Бусто розмірковує про мистецтво і варварів, про поділ художників на покоління і потребу вільного доступу до культури. А також розповідає, чому погодився стати куратором виставки в МОТ, у чому особливість експозиції і її посилу та чим схожі представлені в просторі художники.
— Як ви познайомилися з «Модулем тимчасовості»?
— Моє знайомство з «Модулем тимчасовості» почалося з дзвінка мого друга, художника JR. Одного дня він просто заявив мені, що я мушу познайомитися з командою українців та їхнім проєктом, який має показати світові: культура може існувати навіть попри війну. І що в Україні продовжують творити митці, а також лишається публіка, яка потребує мистецтва. Мене також захопила ідея створювати культурний простір у контейнерах, щоб він міг мандрувати світом.
— Чому ви погодилися курувати цей проєкт? Що вас привабило?
— Мені страшенно подобається ця ідея мобільності. Я вірю, що мистецтво сприяє мобільності розуму, душі та тіла. Воно робить тебе інакшим. Ще підлітком мене надзвичайно вразив той факт, що люди займалися мистецтвом під час Другої світової війни. Уявіть, вони знаходили на це сили, навіть перебуваючи в концтаборах. І в наші часи деякі художники творять у в’язницях, куди їх запроторила влада їхніх країн.
Мистецтву під силу змінювати світ. Воно втілює свободу. І це єдине, що відрізняє нас від тварин. Колись вважалося, що людство вирізняє вміння говорити. Але ж ні, багато тварин вміють спілкуватися. Та творити дано лише людям, що робить нас унікальними.
Приміром, я не можу уявити свого життя без творчості. Це певна щоденна потреба.
Також, повертаючись до мобільності, зазначу, що більшість людей вважає світ лінійним, маршрутом, який рухається з точки А в точку Б. А я думаю, що це не так і що насправді майбутнє та минуле змішані та відбуваються одночасно. Наприклад, війна в Україні — не питання часу, коли це сталося, а прояв варварського мислення людей. Війни відбуваються протягом тисяч років, як і навали варварів. Це погана сторона людства. Але нам під силу викорінити її, і зробити це можна саме з допомогою мистецтва. Людина, яка відкрила для себе красу, інтелект та усвідомленість, ніколи не стане варваром.
А ще до війни проти України мало у світі хто знав, що за українським мистецтвом стоять тисячі років і яке воно насправді сильне, особливо у фотографії. І я заглибився в цю тему.
Для мене честь працювати з командою «Модуля тимчасовості» та митцями й ставити мистецтво в центр життя.
— З чого для вас починається робота куратора? Якими принципами ви керуєтесь у своїй кураторській практиці?
— Я завжди починаю з тісного обговорення концепту виставки з митцями — просто запитую, що вони думають про нього. Мені важливо спілкуватися з художниками. Після обговорення я організовую концепт. Це схоже на роботу режисера — пробувати, складати різні пазли докупи, це дуже просто, мені варто додати музику, ще якісь елементи. Я сприймаю виставку як мандрівку. Такий собі легальний наркотик.
Для мене виставки схожі на кіно: я додаю туди все, що мені подобається, завжди роблю їх імерсивними та змішую філософію, візуальні мистецтва та інші речі. Також навіть найскладніша експозиція повинна мати кілька рівнів розуміння, бо мистецтво здатне змінювати життя людини в будь-якому віці.
Приміром, я ріс у маленькому містечку на сході Франції, але 15-річним підлітком потрапив до Парижа, у Центр Помпіду, і це дуже вплинуло на мене. Через цю поїздку мені захотілося стати частиною мистецького світу.
Створення нової виставки я починаю з пропозиції її ідеї, концепту художникам. Щоби ті могли приміряти їх на свою оптику, а потім «зламати» й побудувати з цього щось нових. Мені цікава їхня реакція, думки, і, вже відштовхуючись від цього, я будую виставку.
Мені дуже важливо обговорити все з художниками, і я вірю, що вони потребують кураторів, зокрема і для дискусій щодо того, хороша або погана та чи інша робота. Утім, я ніколи не доводитиму художникові, що його робота не досить добра, якщо він щиро вважає навпаки.
Ще треба звертати увагу на простір. Це також важлива початкова точка, адже правильний простір додає сили предметам мистецтва. Багато митців протягом моєї кар’єри повторювали мені, що місце виставки може змінити все. Роботи можуть бути не надто видатними, та якщо вони пасують до простору, якщо куратор використав відповідне освітлення і правильно розташував предмети мистецтва, він створить чудову виставку.
У випадку з «Модулем тимчасовості» слід зважати на три важливі умови простору: він побудований з контейнерів, він розташований у місті, виставка відбувається під час війни. І я маю враховувати це і обговорювати з митцями, залученими до проєкту. А ще я дуже люблю спочатку добре пройтися тим місцем, де створюватиму виставку.
Мене захоплює простір «Модуля тимчасовості», це особливе місце. Та я не міг просто сказати: оця картина має висіти тут, а цю скульптуру треба поставити в той куток. Ми маємо думати про місце, про його відвідувачів і одразу міркувати про те, що вони побачать найперше, що відчуватимуть, що відбуватиметься в них у головах, коли досліджуватимуть виставку. Саме тому я зі своєю командою завжди створюю 3D-модель майбутньої експозиції, щоб розуміти, який вона матиме вигляд. Так, у процесі монтування все може змінитися, але мені неодмінно важливо створити таку симуляцію.
Також варто думати про дух виставки, її призначення — навіщо ви її влаштовуєте. А ще важливо довіряти відчуттям художників, бо вони придумують те, що ти ніколи б і уявити не міг. Іноді це геть прості речі, інколи — дуже складні. Але саме вони своєю уявою наділяють об’єкти новими сенсами. Це і є магія мистецтва.
— Якими були ваші перші пропозиції щодо майбутнього простору?
— Моїм першим побажанням щодо «Модуля тимчасовості» стало те, що я точно не хочу робити там антивоєнну виставку. Мені здалося, що нам варто поговорити про крихкість часу. Бо коли у ваше життя вривається війна, найперше, про що задумуєшся, — вразливість, власна й ваших близьких. А також якими крихкими насправді є речі, зокрема й наші домівки.
Я одразу зателефонував деяким знайомим художникам з пропозицією взяти участь у виставці, а після того, як вони з неабияким ентузіазмом погодилися, запропонував подумати над питанням крихкості. І це зрезонувало з кожним. Адже випадків, коли все докорінно змінювалося за дуже короткий проміжок часу, чимало і в історії людства, і в історії мистецтва.
— Що було найскладнішим під час роботи над виставкою?
— Ми створювали «Модуль тимчасовості» в умовах браку часу, грошей, складнощів з доставленням і в досить специфічних обставинах. Ми також одразу попереджали митців, що не зможемо застрахувати їхню роботу. На щастя усе одразу зарухалося — і митці, і галереї, які підтримали наш проєкт, пристали на такі умови тому, що розуміли, як важливо довести цю справу до кінця.
Найбільшим викликом стала саме дуже обмежена кількість часу на реалізацію проєкту. Але мені здається, це чудово лягає на головну тему нашого простору — крихкість часу. Коли людина раптово опиняється посеред війни, вона має швидко діяти та миттєво ухвалювати рішення.
— Як ви переконуєте митців взяти участь у ваших виставках?
— Щоб переконати митця взяти участь у виставці, ти маєш зрозуміти, чи відчуває він концепт. Це як зустріти нових людей і усвідомити: «ваші» вони чи ні — ви маєте зрозуміти, чи хочете продовжити спілкування з ними і наскільки охоче це робите. Адже творити мистецтво, створити виставку — це значить щиро й щедро поділитися чимось з людьми.
— Що об’єднує учасників виставки в «Модулі тимчасовості»?
— Мені здається, що загалом у всіх митців є щось спільне. Наприклад, думка про те, що ніщо не є кінцевим. Наприклад, у своїй недавній серії робіт французький художник Філіпп Коньє малює зівіʼялі квіти, які заворожують своєю красою. І настає розуміння, що смерті насправді не існує, а отже, вона не може перемогти. Так само й у випадку з «Модулем тимчасовості» — це дослідження про те, що навіть посеред суцільного лиха й колапсу залишається місце для життя, хороших речей і краси.
Також наші художники пропонують цілком прості речі. Візьмімо індійського митця Субодха Гупта, який багато працює з кухонним приладдям, зокрема й суто традиційним, характерним лише для його рідної Індії. Він обожнює будувати з тарілок та іншого начиння скульптури й інсталяції, бо його надихає думка про приготування їжі.
Це легко зрозуміти, бо, готуючи їжу для себе, близьких чи друзів, ви водночас робите певне запрошення до розмови. Ви стаєте більш гуманним. Навіть якщо ви не можете дозволити собі надто багато, як-от індійці з найбідніших прошарків населення, усе одно — готуючи їжу та споживаючи її разом, ви створюєте життя.
Це перегукується з тим, що відбувається під час війни. Хоч би яка їжа трапилася вам, якщо ви розділите її з кимось — ви створите життя, утворите спільноту, разом отримаєте насолоду, навіть попри умови вашої трапези.
Окрім цього, «Модуль тимчасовості» торкається й теми варварства. Це роботи Марка Дженкінса та Клеона Пітерсона. Перший використовує сучасні фігури, другий — античні. Це своєрідна форма діалогу і наша заява про боротьбу зі злом та абсолютне неприйняття варварства.
А ще «Модуль тимчасовості» — наш спосіб поговорити про життя, хоч воно й непросте. І про народження нового життя зокрема, про що найкраще розповідають роботи української художниці Марії Куліковської та французької Прун Нуррі.
— Ви працюєте з представниками дуже різних напрямків і поколінь. Це ускладнює чи полегшує вашу роботу?
— Я обожнюю мистецтво та художників. Я працював, наприклад, і з П’єром Сулажем, і з дуже молодими митцями. Це надзвичайний досвід, бо молоді можуть вчитись у старших, а старші — досліджувати молодь. Така комунікація дуже важлива.
Але, якщо чесно, мені не подобається поділ на покоління. Я загалом не думаю, що художників варто виділяти за національними, гендерними чи віковими ознаками. Найважливіше те, що всі вони займаються мистецтвом.
Але варто зазначити, що хоч усіх творців можна назвати міжнародним, кожен з них несе на собі відбиток своєї культури. Я пригадую, як у 1990-ті, коли почалася активна глобалізація артринку, багато митців, зокрема французьких, відмовилися від означень за національністю і просто називали себе «світовими художниками», не вказуючи країну походження. Але всі мають свої особливості. Французькі художники, наприклад, дуже концептуальні, німецькі — обожнюють абстракцію тощо.
Серед українських митецьких явищ мене особливо вражає фотографія, зокрема Харківська школа. Це шалений мікс сюрреалізму та репортажу, вміння працювати з дуже різними техніками. Але при цьому я розумію, що українське мистецтво сильне і має значно ширші межі.
Тому мені б хотілося більше розмов і дискусій з українськими митцями, щоб дізнатися про нього.
— Чи вірите ви в те, що мистецтву під силу запобігати війні?
— Я думаю, що художники певною мірою шамани, медіуми, які тонко відчувають плин життя, і добре розуміються на людській природі. Але так, я вірю, що мистецтву під силу протистояти війнам і насиллю. Це спосіб і для художників, і для їхніх глядачів опиратися світові, боротися та чинити спротив війні. Адже в усіх авторитарних і терористичних країнах найперше забороняють мистецтво. Тому нам потрібна демократизація культури, щоб якомога більше людей були залученими в мистецтво і мали до нього доступ — до кіно, театру, музеїв і тому подібних інституцій. Так ми зможемо побороти варварство.
